— А де ж він тоді?
На ній була чорна шовкова сукня і сценічний грим. Її великі темні очі немов би завмерли.
— Він покинув Івіш десь о третій пополудні, — сказав Матьє. — Ми не знаємо, що він робив після того.
Лола зареготалася, немов сліпа. Руки її стискали маленьку сумочку з темного оксамиту, де, здавалося, був тільки один предмет, важкий і твердий. Матьє угледів сумочку і злякався, треба було негайно ж спровадити Івіш.
— Гаразд, якщо ви не знаєте, що він робив, то я можу вам розповісти, — сказала Лола. — Він піднявся до мене в кімнату о сьомій годині, коли я вийшла, відімкнув двері, зламав замок скриньки і потягнув у мене п'ять тисяч франків.
Матьє не зважувався подивитися на Івіш, він лагідно сказав їй, втупившись у підлогу:
— Івіш, буде краще, якщо ви підете, мені треба побалакати з Лолою. Чи можу... можу я побачити вас сьогодні вночі?
Обличчя Івіш укрилося плямами.
— О ні, — сказала вона, — я хочу повернутися в гуртожиток, мені треба спакувати валізи, та й узагалі мені хочеться спати. Я страх як хочу спати.
Лола запитала:
— Вона їде?
— Так, — відказав Матьє. — Завтра вранці.
— Борис теж їде?
— Ні.
Матьє взяв Івіш за руку.
— Ідіть спати, Івіш. У вас була важка днина. То ви не хочете, щоб я провів вас на вокзал?
— Ні. Краще не треба.
— Тоді до наступного року.
Він дивився на неї, сподіваючись побачити в її очах бодай відблиск ніжности, та прочитав у них тільки паніку.
— До наступного року, — повторила вона.
— Я буду вам писати, — сумовито сказав Матьє.
— Авжеж, авжеж.
Вона рушила до дверей. Лола заступила їй дорогу.
— Даруйте! А хто може поручитися мені, що вона не йде до Бориса?
— Ну то й що? — запитав Матьє. — Як на мене, то вона вільна.
— Ану залишайтеся, — наказала Лола, хапаючи лівою рукою зап'ястя Івіш.
Івіш скрикнула від болю і гніву.
— Відпустіть мене! — закричала вона. — Не чіпайте мене! Не хочу, щоб мене чіпали!
Матьє хутко відштовхнув Лолу, й вона, щось бурмочучи, відступила на крок. Він очей не зводив із сумочки.
— Кляте бабисько, — процідила крізь зуби Івіш. Вона обмацувала зап'ястя великим і вказівним пальцями.
— Лоло, — сказав Матьє, не відводячи очей від сумочки, — дайте їй піти, мені багато треба сказати вам, але передовсім дайте їй піти.
— Ви скажете мені, де Борис?
— Ні, — відказав Матьє, — та я вам поясню цю історію з крадіжкою.
— Гаразд, забирайтеся звідси, — сказала Лола. — І якщо побачите Бориса, то скажіть йому, що я подала заяву в поліцію.
— Заяву вона забере, — тихо сказав Матьє, не зводячи очей із сумочки. — Прощавайте, Івіш, ідіть же хутчій.
Івіш не відповіла, і Матьє з полегшенням почув її легку ходу, що віддалялася, аж поки й геть стихла. Він не бачив, як вона пішла, та коли кроків її не стало чутно, то серце його на мить болісно стислося. Лола ступнула вперед і гукнула:
— Скажіть йому, що він помилився адресою! Скажіть, що він ще молодий, аби обвести мене круг пальця!
Вона обернулася до Матьє: погляд у неї був так само чудернацький і немов би сліпий.
— Ну? — суворо сказала вона. — Викладайте.
— Послухайте, Лоло! — сказав Матьє.
Та Лола знову зареготалася.
— Я ж не вчора народилася на світ, — регочучи, сказала вона. — Де ж пак! Мені вже не раз казали, я могла б бути його матір'ю.
Матьє підійшов до неї.
— Лоло!
— Він сказав собі:"Ця стара закохана в мене по вуха і тільки щаслива буде, якщо я поцуплю її грошики, вона ще й подякує мені". Він мене не знає! Не знає він ще мене!
Матьє ухопив її за руки і струсонув, як грушу, а вона, регочучи, знай кричала:
— Він мене не знає!
— Замовкніть! — щосили гаркнув Матьє.
Лола заспокоїлася і, здавалося, вперше його угледіла.
— Викладайте.
— Лоло, — сказав Матьє, — ви справді заявили на нього в поліцію?
— Авжеж. Що ж ви хочете мені сказати?
— Гроші украв я! — заявив він.
Лола байдуже глянула на нього. Він мусив повторити:
— Це я потягнув у вас п'ять тисяч франків.
— А, — сказала вона, — ви?
І стенула плечима.
— Його бачила хазяйка.
— Як же могла вона його бачити, якщо то був я?
— Бачила вона його, — роздратовано повторила Лола. — він потайці піднявся до мене о сьомій годині. Вона пропустила його, бо я попросила її. Я чекала на нього цілісінький день, а за десять хвилин після того, як я вийшла, він заліз у номер. Мабуть, він стежив за мною з-за рогу і піднявся, щойно побачив, що я пішла.
Вона говорила швидким і невиразним голосом, котрий виражав її непохитну впевненість. "Можна подумати, що вона хоче сама себе в цьому запевнити", збентежено подумав Матьє. Він сказав:
— Послухайте, о котрій годині повернулися ви додому?
— Першого разу? О восьмій.
— Так от, гроші ще були у скриньці.
— А я вам кажу, що Борис був у кімнаті о сьомій годині.
— Мже, й був, він, мабуть, прийшов побачитися з вами. Але ж ви не заглядали до скриньки?
— Та ні, заглядала.
— О восьмій годині?
— Так.
— Лоло, не кажіть дурниць, — сказав Матьє. — Я ж знаю, що не заглядали. Знаю. О восьмій годині ключ був у мене, й ви не могли відімкнути скриньку. Втім, навіть якби виявили ви крадіжку о восьмій, то, виходить, ви чекали аж до півночі, щоб прийти до мене? О восьмій годині ви спокійно наклали грим, одягнули свою темну сукню і пішли до "Суматри". Правда ж?
Лола вороже зиркнула на нього.
— Хазяйка ж його бачила.
— Так, але ж у скриньку ви не заглядали? О восьмій вечора гроші ще були там. Я прийшов о десятій і взяв їх. Біля конторки була консьєржка, вона бачила мене і може підтвердити. Ви помітили крадіжку лише опівночі.
— Авжеж, — стомлено відказала Лола. — Опівночі. Та це не має значення. В "Суматрі" мені зробилося зле, і я повернулася. Лягла у ліжко і взяла скриньку. Там... там були листи, які мені захотілося перечитати.
Матьє подумав:"І справді, листи. Чому вона хоче приховати, що їх у неї вкрали?" Вони помовчали; часом Лола розгойдувалася назад і вперед, як людина, що спить навстоячки. Нарешті вона мовби прокинулася.
— То це ви обікрали мене?
— Я.
Вона коротко зареготалася.
— Залиште ці балачки для суду, якщо вже вам хочеться заробити півроку замість нього.
— Подумайте, Лоло, який мені зиск ризикувати свободою замість Бориса?
Вона скривила губи.
— Звідки ж я знаю, як ви там на нього впливаєте?