— Ви ще займаєтеся філософією, юначе? — запитав він.
Борис потакнув головою.
— І які ж успіхи?
— Закінчую ліценціят, — сухо відказав Борис.
— Ліценціят, — замислено мовив Брюне, — ліценціят, що ж, хай щастить...
І хутко додав:
— Ви не будете гніватися на мене, якщо я ненадовго заберу в вас Матьє? Ви маєте нагоду бачити його щодень, а я... Прогуляєшся зі мною? — поспитався він у Матьє.
Борис стрімко підійшов до Брюне.
— Зрозуміло, — сказав він. — Залишайтеся, залишайтеся: я вже йду.
І легенько вклонився: він образився. Матьє провів його до дверей і з теплотою сказав йому:
— До вечора, еге ж? Об одинадцятій годині я буду там.
Борис засмучено посміхнувся:
— До вечора.
Матьє зачинив двері й повернувся до Брюне.
— Ну, що ж, — потираючи долоні, сказав він, — ти спровадив його!
Вони засміялися. Брюне запитав:
— Може, я був надто жорсткий. Ти не гніваєшся?
— Навпаки, — засміявся Матьє. — Він звик, та я й радий побачитися з тобою наодинці.
Брюне діловито сказав:
— Я старався витурити його, бо в мене всього-навсього чверть години.
Сміх Матьє урвався.
— Чверть години! — Він жваво докинув: — Знаю, знаю, ти не розпоряджаєшся своїм часом. Добре, що ти взагалі зайшов.
— Як по правді, то в мене ввесь день зайнятий. Та вранці, коли я побачив твою мармизу, то подумав собі:"Таки треба з ним побалакати".
— У мене була кисла мармиза?
— Еге ж, сіромахо ти старий. Жовтява, трохи брезкла, з нервовим посмикуванням повік і в куточках губів.
Він гаряче додав:
— І я собі сказав:"Не хочу, щоб його уграли".
Матьє закашлявся.
— Ніколи не думав, що в мене таке виразне обличчя... Я кепсько спав, — через силу додав він. — Прикрощі в мене... Ну, та ти знаєш, як у всіх: скрутно з грошима.
Видно було, що Брюне не повірив.
— Якщо тільки це, то тим ліпше, — відказав він. — З цієї халепи ти виплутаєшся. Та ти виглядав радше, як людина, котра зрозуміла, що жила ідеями, які себе не виправдали.
— Ох, ці вже ідеї... — невизначено махнувши рукою, зітхнув Матьє.
Він глянув на Брюне з покірною вдячністю й подумав:"Так ось навіщо він прийшов. У нього був насичений день, ціла купа важливих зустрічей, а він таки знайшов часину, щоб прийти мені на поміч". Та все-таки було б ліпше, якби Брюне просто захотілося його побачити.
— Послухай-но, — сказав Брюне, — не буду гратися в піжмурки, прийшов я з пропозицією: хочеш вступити в партію? Якщо ти згоден, я забираю тебе з собою, і за двадцять хвилин все буде готово...
Матьє здригнувся.
— В комуністичну... комуністичну партію? — перепитав він.
Брюне зареготався, його повіки примружилися, зуби його були сліпуче-білі.
— А куди ж іще, — відказав він, — ти що, хотів би, аби я змушував тебе вступити в орґанізацію Ля Рока?
Запала мовчанка.
— Брюне, — лагідно поспитав Матьє, — чому тобі так хочеться, щоб я став комуністом? Для мого добра чи для добра партії?
— Для твого ж таки добра, — сказав Брюне. — Й не треба робити такий підозріливий вигляд, я не вербую в комуністичну партію. Давай з'ясуємо ситуацію: партія тебе не потребує. Для неї ти просто невеличка інтелектуальна цінність, — а таких інтелектуалів у нас повнісінько. А от тобі партія потрібна.
— Для мого ж таки добра, — повторив Матьє. — Для мого добра... Послухай, — раптом сказав він, — я не очікував твоєї... твоєї пропозиції, вона мов грім з ясного неба... Та я хотів би знати твій погляд на все оце. Ти ж розумієш, що живу я серед молодиків, які зайняті лише собою і мною захоплюються лише з принципу? Ніхто ніколи не говорить зі мною про мене; мені й самому часом нелегко знайти себе. То що ж? Ти вважаєш, мені потрібно долучитися?
— Так, — твердо сказав Брюне. — Так, тобі потрібно долучитися до нас. Хіба ти сам цього не відчуваєш?
Матьє сумно посміхнувся: він думав про Еспанію.
— Ти йшов своєю стежиною, — провадив Брюне. — Ти син буржуа, ти не міг прийти до нас просто так, тобі треба було від цього звільнитися. Тепер ти вільний. Та навіщо ж свобода, як не для того, щоб долучитися? Ти витратив тридцять п'ять років, щоб очистити себе, а наслідок — порожнеча. Знаєш, дивний ти чоловік, — провадив він з дружньою посмішкою. — Ти висиш у повітрі, ти обрубав своє буржуазне коріння, в тебе немає жодних зв'язків з пролетаріятом, ти у вільному плаванні, ти абстракція, цілковита відсутність. Але в цьому стані не можна залишатися постійно.
— Ні, — відказав Матьє, — постійно таки не можна.
Він підійшов до Брюне і струсонув його за плечі: він дуже його любив.
— Ти, клятий старий вербувальнику, — сказав він, — повійнице ти собача. Я такий радий, що ти кажеш мені оце.
Брюне ледве усміхнувся йому: він розвивав свою думку.
— Ти відмовився від усього, щоб бути вільним. Зроби ж іще крок: відмовся від своєї свободи, — і все воно тобі повернеться устократ.
— Ти говориш, мов священик, — засміявся Матьє. — Ні, та серйозно, старий, для мене це не було б жертвою. Я знаю, що там знайду все, — плоть, кров, справжні пристрасті. Знаєш, Брюне, скінчилося тим, що я втратив почуття реальности: ніщо не видається мені по-справжньому достеменним.
Брюне нічого не відповів: він міркував. У нього було важке обличчя цегельної барви, дуже світлі й дуже довгі руді вії. Він скидався на пруссака. Бачачи його, Матьє щоразу відчував у своїх ніздрях якусь неспокійну цікавість, він обережно вдихав повітря й усе чекав, що від того повіє гострим звірячим духом. Та в Брюне запаху не було.
— Ось ти реальний, — сказав Матьє. — Те, до чого ти доторкаєшся, має реальний вигляд. Одколи ти в моїй кімнаті, вона здається мені достеменною і викликає відразу.
Він хутко додав:
— Ти людина.
— Людина? — зачудовано перепитав Брюне. — Інакше й бути не може. Що ти маєш на увазі?
— Нічого, крім того, що вже сказав: ти обрав для себе приділ бути людиною.
Людиною з могутніми, трохи напруженими м'язами, людиною, що мислить короткими суворими істинами, прямою, замкненою, певною в собі людиною, земною людиною, що відпорна і янгольським прибавам мистецтва, і спокусам психолоґії та політики. І поруч із ним був Матьє, нерішучий, підстаркуватий, недоладний, у полоні всіх приваб і спокус, які тільки можуть опадати людину; йому подумалося:"А от я на людину не схожий".