— Яким вітром сюди вас занесло? — поспиталася Сара.
— Мені потрібно дещо запитати у вас, — відказав Матьє.
Сарине обличчя зашарілося від задоволення.
— Все, що захочете, — сказала вона.
І додала, радіючи з утіхи, яку вона розраховувала йому принести:
— Знаєте, хто в мене?
Матьє обернувся до Брюне і потис руку. Сара огортала їх розчуленим поглядом.
— Привіт, старий соціял-зраднику, — мовив Брюне.
Попри все Матьє радий був чути цей голос. Брюне був здоровецький, міцний, із повільним селянським обличчям. Вигляд у нього був не дуже люб'язний.
— Привіт, — сказав Матьє. — А я вже думав, що ти помер.
Брюне нічого не відповів, а тільки зареготався.
— Сядьте біля мене, — жадібно сказала Сара.
Вона мала зробити йому послугу і знала це; тепер він був її власністю. Матьє сів. Малий Пабло грався кубиками під столом.
— А як Гомес? — поспитав Матьє.
— Як завжди. В Барселоні, — відказала Сара.
— Були якісь звістки від нього?
— Минулого тижня. Описує свої подвиги, — з іронією сказала Сара.
Очі Брюне зблиснули.
— Ти знаєш, що він став полковником?
Полковником. Матьє подумав про чолов'ягу, котрого зустрів напередодні, й серце його стислося. От і Гомес туди подався. Якось він дізнався із "Парі-Суар" про падіння Іруна і довго ходив туди-сюди по своїй майстерні, куйовдячи пальцями темну чуприну. Потім без картуза і в одному піджаку спустився униз, ніби для того, щоб купити цигарок у кав'ярні "Дом". Й не повернувся. Кімната лишилася в тому стані, в якому він її покинув: незавершене полотно на мольберті, а на столі, серед слоїків із кислотою, мідна пластина із незакінченим ґравіруванням. Картина і ґравюра зображали місіс Стімсон. На картині вона була гола. Матьє знову згадав її, п'яну і чудесну, як вона хрипким голосом виспівує в обіймах Гомеса. Він подумав:"А все-таки з Сарою він поводивсь, як негідник".
— Вам відчинив міністр? — весело поспиталася Сара.
Їй не хотілося говорити про Гомеса. Все вона прощала йому, — зради, гулянки, жорстокість. Та тільки не це. Тільки не від'їзд до Еспанії: він подався туди, щоб убивати людей; тепер він убивав людей. Для Сари людське життя було священне.
— Який міністр? — зачудовано поспитав Матьє.
— Оте мишеня з червоними вухами — це міністр, — із наївною гордістю сказала Сара. — Він був членом соціялістичного уряду в Мюнхені у двадцять другому році. А тепер здихає від голоду.
— І ви, звичайно ж, прихистили його.
Сара засміялася.
— Він прийшов до мене з валізою. Ні, серйозно, — сказала вона, — йому не було де подітися. Його вигнали з готелю, бо він уже не міг платити за номер.
Матьє полічив на пальцях.
— З Анею, Лопесом і Санті у вас уже четверо пансіонерів, — сказав він.
— Аня незабаром піде звідси, — винувато сказала Сара, — вона вже знайшла роботу.
— Це безумство, — озвався Брюне.
Матьє здригнувся і обернувся до нього. Обурення Брюне було важке і спокійне: він подивився на Сару зі своїм суто селянським виразом обличчя і повторив:
— Це безумство.
— Що? Що безумство?
— Ох! — вигукнула Сара, кладучи долоню на руку Матьє. — Прийдіте ж мені на поміч, любий Матьє!
— Та про що мова?
— Матьє це не цікавить, — сказав Сарі з невдоволеним виглядом Брюне.
Вона вже не слухала його.
— Він хоче, щоб я витурила мого міністра за двері, — жалібно сказала вона.
— За двері?
— Він каже, що я вчиняю злочин, залишаючи його тут.
— Сара перебільшує, — примирливо мовив Брюне.
Він обернувся до Матьє й неохоче пояснив:
— Річ у тому, що в нас є кепські відомості про цього чоловічка. Здається, півроку тому він тинявся коридорами німецького посольства. Не треба бути якимсь хитруном, щоб угадати, чим може орудувати там жидський еміґрант.
— У вас немає доказів! — вигукнула Сара.
— Авжеж, доказів у нас катма. Якби вони в нас були, то його давно вже тут не було б. Та навіть якщо є тільки сумніви, то Сара чинить нерозумно й небезпечно, надаючи йому притулок.
— Але чому? Чому? — пристрасно вигукнула Сара.
— Саро! — лагідно мовив Брюне. — Ви ладні висадити в повітря ввесь Париж, щоб позбавити прикрощів своїх підопічних.
Сара кволо посміхнулася.
— Ну, не ввесь Париж, — сказала вона. — але я, звичайно ж, не буду жертвувати Вейсмюллером задля ваших партійних порахунків. Партія — це... це надто вже абстрактно.
— Власне, про це я й казав, — зауважив Брюне.
Сара схвильовано струснула головою. Вона зашарілася, і її великі зелені очі затуманилися.
— Маленький міністр, — обурено сказала вона. — Ви його бачили, Матьє. Хіба він хоч муху скривдить?
Спокій Брюне був незмірний. Це був спокій моря. Він був і заспокійливий, і дратівливий заразом. Він ніколи не був особистістю, він жив повільним, мовчазним і метушливим життям юрми. Він пояснив:
— Гомес часом надсилає до нас кур'єрів. Вони приїжджають сюди, й ми зустрічаємося з ними в Сари; ти ж здогадуєшся, звичайно, що вони привозять таємні повідомлення. Хіба ж це місце для цього чоловічка, котрий має репутацію нишпорки?
Матьє не відповів. Брюне використав запитальну форму, та це був суто риторичний викрутас: він не запитував про його думку; Брюне давно вже не цікаввився думкою Матьє про що б там не було.
— Матьє, прошу розсудити нас: якщо я витурю Вейсмюллера за двері, то він кинеться в Сену. Хіба ж можна, — з відчаєм додала вона, — штовхати людину на самогубство через одну лиш підозру?
Вона випросталася, бридка і сяюча. Вона пробудила в Матьє невиразне відчуття причетности, яке почуваєш до людей, що потерпіли від нещасливого випадку, розчавлених, поточених виразками й наривами.
— Це серйозно? — поспитався він. — Він кинеться в Сену?
— Та ні, — відказав Брюне. — Він попрямує в німецьке посольство і спробує остаточно продати себе.
— Однаково, — сказав Матьє, — Так чи йнак, а він пропаща душа.
Брюне стенув плечима.
— Та вже ж, — байдуже мовив він.
— Ви чуєте, Матьє? — сказала Сара, з тривогою дивлячись на нього. — Ну, то що? Хто має рацію? Скажіть же що-небудь.
Матьє не було чого сказати. Брюне його думки не питав, його не цікавила думка буржуа, задрипаного інтеліґента, сторожового пса капіталізму. "Він вислухає мене з крижаною ввічливістю, та буде непохитний, мов скеля, він судитиме про мене з того, що я скажу". Матьє не хотілося, щоб Брюне судив його. Вже давно жоден з них із принципу не судить іншого. "Дружба не для того, щоб засуджувати, — казав тоді Брюне. — Вона для того, щоб довіряти". Може, каже так і зараз, та тепер він думає про своїх товаришів із партії.