— Ще дужчий терор... пора винищення...
Вона різко обернулася і вийшла з кімнати. Голос переслідував її у передпокої, невиразний, розчавлений, так само отруйний; Елла хутко увійшла до своєї кімнати і замкнула двері на ключ. А він знай нахвалявся, там, у вітальні. Та вона чула тільки невиразне бубоніння. Вона втомлено сіла на стілець: невже немає ані однісінької душі, матері замордованого жида, дружини розстріляного комуніста, яка взяла б револьвер і пішла та застрелила його? Вона стиснула кулаки, вона думала, що якби була німкенею, то знайшла б у собі сили забити його.
Матьє підвівся, взяв у кишені плаща одну з Жакових сигар і штовхнув двері у коридор.
— Якщо це через мене, — сказала марселька, — то можете курити тут: мій чоловік палить люльку, і я вже звикла.
— Дякую, — відказав Матьє, — просто я хочу трохи розім'яти ноги.
Насправді йому йому просто не хотілося їх бачити. Ні дівчинки, ні молодиці, ні кошика. Він ступнув кілька кроків коридором, зупинився і запалив сигару. Море було голубе і спокійне, він ковзав уздовж моря, думав собі: "Що зі мною відбувається?" Тож відповідь цього чоловіка була недвозначною: "Розстрілюймо, заарештовуймо, ув'язнюймо". І все воно для тих, хто так чи так його не влаштовує; Матьє хотів напружено вдуматися і збагнути. Ніколи не бувало такого, щоб він чогось не зрозумів; це була єдина його потуга, єдиний його захист, його остання гордість. Він дивився на море й думав: "Я не розумію, й тоді я поставив нюрнберзькі вимоги. Ці вимоги були цілком ясні: передовсім чому я йду на війну", — сказав він собі. Це виглядало не дуже хитро, і все ж таки воно було не зовсім ясне. Те, що стосувалося особисто його, було просте і чітке: він зробив ставку і програв, його понівечене життя позаду. Я нічого не залишаю, ні за ким не шкодую, навіть за Одетою, навіть за Івіш, я ніхто. Залишалася сама подія. Я проголосив, що нині, за двадцять років після заяви президента Вільсона, нарешті вступає в силу право на вільне пересування для трьох з половиною мільйонів людей, все, чого він досі досягнув, було сумірне з людськими можливостями, невеликі прикрощі й катастрофи, він бачив, як вони надходять, він дивився їм у вічі. Коли він брав гроші в Лолиній кімнаті, то бачив купюри, доторкався до них, вдихав запах парфумів, який витав у тій кімнаті; й коли він назавжди поривав із Марсель, то, розмовляючи з нею, дивився їй у вічі; труднощі його були завжди пов'язані лише з ним самим; він міг сказати собі: "Я маю рацію, я не маю рації"; він міг судити лише самого себе. Тепер це стало неможливо, і знову пан Бенеш дав свою відповідь: знову смерті, знов ув'язнення, знову. Він подумав: я йду на війну, і це не має значення. З ним сталося таке, що перевершувало його. Війна перевершувала його. Річ не в тому, що вона перевершує мене, а в тому, що вона не тут. Де вона? Скрізь: вона зароджується скрізь, потяг занурюється у війну, Ґомес приземляється у війну, ці курортники в білих костюмах прогулюються у війні, немає жодного удару серця, котрий не живив би її, жодної свідомости, яка не була б нею пронизана. І все ж таки вона мов голос Гітлера, який наповнив цей потяг і якого я не можу почути: Я чітко заявив панові Чемберлену те, що нині ми розглядаємо як єдино можливе рішення; вряди-годи здається, ніби зараз доторкнешся до неї, де завгодно, хоча б у соусі турнедо, простягаєш руку, а її вже нема: залишається лише шматок м'яса в соусі. Ох, подумалося йому, треба бути одночасно скрізь.
Мій фюрере, мій фюрере, ти промовляєш, і я обертаюся в камінь, я більше не думаю, я більше нічого не хочу, я всього лиш твій голос, я зачекаю його біля виходу, я прицілюся йому в серце, та передовсім я є речником німців і саме заради німців я заявив, що не збираюся бути пасивним стороннім спостерігачем божевільних витівок політиків із Праги, я буду страдником, я не поїхав до Швайцарії, тепер мені залишилося лише бути страдником, я клянуся бути ним, клянуся, клянуся, клянуся, цить, сказав Ґомес, ми слухаємо промову біснуватого.
— Говорить Паризьке радіо, не відходьте від приймачів: за хвилину ми передаватимемо французький переклад першої частини промови канцлера Гітлера.
— От бачиш, — сказав Жермен Шабо, — бачиш! Не варто було спускатися і дві години бігати за "Ентрансіжан". Казав же я тобі: вони завжди так роблять.
Пані Шабо поклала в'язання у кошик і підсунула крісло.
— Зараз дізнаємося, що він там сказав, — мовила вона. — Не люблю я цього. У мене від нього якась порожнеча всередині. А в тебе?
— Так само, — відказав Жермен Шабо.
Приймач хрипів, кілька разів щось пробурмотів, і Жермен ухопив свою дружину за руку.
— Слухай, — сказав він.
Вони трохи нахилилися, прислухаючись, і в динаміку зазвучала "Кукарача".
— Ти певен, що це Паризьке радіо? — поспиталася пані Шабо.
— Авжеж.
— Значить, вони хочуть, щоб ми почекали.
Голос проспівав три куплети, потім платівка зупинилася.
— Ну от, — сказав Шабо.
Почувся легенький тріск, і гавайська оркестра заграла "Honey Moon" (*).
=======
*Медовий місяць (англ.) — прим. пер.
=======
Треба бути скрізь. Він сумно дивився на кінчик своєї сигари: скрізь, а то пошиєшся в дурні. Я солдат, який іде на війну. Ось що потрібно бачити: війну і солдата. Кінчик сигари, білі вілли на березі моря, монотонний рух вагона по рейках і цей надто вже знайомий пасажир, Фез, Марракеш, Мадрид, Перуджа, Сієнна, Рим, Прага, Лондон, який уже бозна вкотре палить у вагоні третього класу. Ні війни, ні солдатів: треба бути скрізь, потрібно бачити себе скрізь, з Берліна як тримільйонну частку французького війська, Ґомесовими очима як одного з цих боягузливих французьких псів, котрих женуть в атаку носаками, Одетиними очима. Потрібно бачити себе очима війни. Але де ж очі війни? Ось я тут, перед моїми очима пропливають великі світлі рівнини, я ясновида, я бачу — і все ж таки орієнтуюсь я навпомацки, наосліп, а кожен мій порух запалює лампу або вмикає дзвоник у світах, яких я не бачу. Зезета зачинила віконниці, та світло ще просягало крізь шпарини, вона почувалася змореною і мертвою, жбурнула свою комбінацію на стілець і голяка прослизнула під ковдру, я завжди так гарно сплю, коли в мене горе; та щойно вона опинилася під укривалом, саме в цьому ліжку Момо голубив її позавчора, щойно вона провалювалася в забуття, як він приходив до неї, він давив на неї, а коли вона розплющувала очі, його вже не було, він спав там, у казармі, і ще це кляте радіо, яке горлало чужою мовою, то був приймач Гайнеманів, німецьких утікачів з другого поверху, хрипкий гадючий голос, який висотував нерви, боже милий, воно не закінчується, воно ніколи не скінчиться! Матьє позаздрив Ґомесові, а потім сказав собі: Ґомес бачить не більше, ніж я, він воює проти невидимців — і перестав йому заздрити. Що він бачить: мури, телефон на своєму столі, обличчя свого адьютанта. А якщо казати про війну, то всі ми воюємо: я піднімаю руку, смокчу сигару, і я воюю; Сара проклинає людське безумство, стискає в обіймах Пабла — вона теж воює. Одета воює, коли загортає в папір канапки з шинкою. Війна бере все, збирає все, вона нічого не пропускає, жодної думки, жодного поруху, й ніхто не може її побачити, навіть Гітлер. Ніхто. Він повторив: ніхто — і зненацька на мить побачив її. Це було химерне тіло, яке годі навіть уявити собі.