— Чому це ти на мене дивишся? — запитала вона.
— Так собі.
— Гарна я, еге?
— Та нічогенька.
Вона закашлялася, і її очі зблиснули. Вона трохи підняла свій зад над стільцем і вперлася долонями в скатерку.
— Якщо для тебе я потворна, то можу й піти: ми ж не одружені.
Він понишпорив у кишені й дістав три тисячофранкові купюри.
— Тримай, — сказав він. — Візьми їх собі й залишся.
Вона взяла гроші, розгорнула їх, розгладила і, сміючись, знову сіла на стілець.
— Капосний хлопчисько, — сказала вона. — Малий капосний хлопчисько.
Прірва сорому зазяяла просто перед ним: йому залишалося лише впасти в неї. Йому надавали ляпасів, побили, витурили, він навіть не поїхав. Він схилився над прірвою, й у нього запаморочилась голова. Там, на дні, на нього очікував сором; йому залишалося тільки обрати його для себе. Він заплющив очі, й уся денна змора навалилася на нього як стій. Змора, сором, смерть. Обрати для себе сором. Чому я не поїхав? Чому я зробив цей вибір — не їхати? Йому здалося, ніби на плечах у нього цілісінький всесвіт.
— А ти небалакучий, — сказала вона.
Він доторкнувся пальцем до її підборіддя.
— Як тебе зовуть?
— Флоссі.
— Це не малабарське ім'я.
— Я вже ж казала тобі, що народилася у Франції, — роздратовано відказала вона.
— Послухай, Флоссі, я дав тобі три тисячі франків. Тобі хочеться, щоб я ще й балакав з тобою?
Вона стенула плечима й одвернулася. Чорна прірва була поруч, і в її глибині був сором. Він глянув на неї, схилився над нею, а потім зненацька утямив, і серце його стислося від тривоги: та це ж пастка, якщо я впаду туди, то вже ніколи не зможу поважати себе. Ніколи. Він випростався і шалено подумав: "Я не поїхав, тому що був п'яний!", і прірва стулилася: він зробив вибір. "Я не поїхав, тому що був п'яний". Він дуже наблизився до сорому; йому було дуже страшно; тепер він обрав ніколи не соромитися. Ніколи в житті.
— Я мав сісти у потяг, уяви собі. Але був надто п'яний.
— Поїдеш завтра, — сказала вона, вдаючи з себе добру дитину.
Він здригнувся.
— Чому ти кажеш це мені?
— А що, — здивовано відказала вона, — коли запізнюються на потяг, то їдуть наступним.
— А я більше не поїду, — наступивши брови, сказав він. — Передумав. Знаєш, що таке прикмета?
— Прикмета? — перепитала вона.
— У світі повнісінько прикмет. Все є прикметою. Треба лише уміти їх розгадати. Ти мав поїхати, напився й не поїхав: а чому? Бо не треба було, щоб ти їхав. Це прикмета: тобі краще лишитися тут.
Вона кивнула.
— Правда, — сказала вона. — Ти кажеш правду.
Краще тут. Юрма на майдані Бастілії, він виступить там. На майдані. Щоб дати себе роздерти на майдані. Орфей. Геть війну! Хто зважиться сказати, що я боягуз? Я проллю свою кров за них усіх, за Моріса, Зезету, за Пітта, за генерала, за всіх тих людей, які роздеруть мене на кавалки. Він обернувся до муринки і ніжко глянув на неї: ніч, однісінька ніч. Моя перша ніч кохання. Остання моя ніч.
— Ти прегарна, Флоссі.
Вона усміхнулася йому.
— А ти можеш бути чемним, якщо захочеш.
— Гайда потанцюємо, — запропонував він. — Я буду чемним аж до третіх півнів.
Вони танцювали. Матьє дивився на Ґомеса; він думав: "Остання його ніч" і всміхався; негритянка любила танцювати, вона танцювала, трохи приплющивши очі, він думав: "Остання моя ніч, моя перша ніч кохання". Йому вже не було соромно; він був зморений, було гаряче; завтра я проллю свою кров за мир. Та світанок був ще далеко. Він танцював, почувався він комфортно і почував, що має рацію, видавався собі романтичним. Світло пливло по стіні; потяг збавляв ходу, рипіння, поштовхи, ось він зупинився, світло залляло вагон, Шарль примружив очі і випустив руку Катріни.
— Лярош-Міжен, — гукнула медсестра. — Приїхали.
— Лярош-Міжен? — перепитав Шарль. — Таж ми не проїхали Париж.
— Нас провезли манівцями, — сказала Катріна.
— Збирайте свої речі, — гукнула медсестра. — Вас будуть виносити надвір.
Бланшар зненацька прокинувся.
— Що, що? — поспитався він. — Де це ми?
Ніхто не відповів. Медсестра пояснила:
— Завтра ми знову сядемо у потяг. Ніч перебудемо тут.
— В мене болять очі, — сміючись, сказала Катріна. — Це від світла.
Він обернувся до неї, вона сміялася, затуляючи очі рукою.
— Збирайте свої речі, — гукнула медсестра. — Збирайте свої речі.
Вона схилилася над лисим чолов'ягою, череп його лиснів.
— Скінчили?
— Та де там, у дідька, ще хвилину! — відказав той.
— Поспішайте, — сказала вона, — зараз прийдуть носії.
— От, от! — сказав він. — Можете забирати, через вас мене перехотілося.
Вона випросталася; в її простягнутій руці було судно; переступаючи через тіла, вона попрямувала до виходу.
— Можна не хвилюватися, — сказав Шарль. — У них не більше десятка носіїв, а розвантажити треба двадцять вагонів. Поки вони доберуться до нас...
— Якщо тільки не почнуть із хвоста.
Шарль затулив очі рукою.
— Куди вони занесуть нас? В залу очікування?
— А певно.
— Мені щось не хочеться покидати цей вагон. Я тут нагрів собі місце. А ви?
— Я теж, — сказала вона. — Відколи я опинилися поруч із вами...
— Ось вони! — вигукнув Бланшар.
До вагону ввійшли чоловіки. Постаті їхні були чорні, тому що вони затулили собою світло. Їхні тіні вирізнялися на стіні вагона; здавалося, ніби вони увійшли одночасно з обох боків. Запала тиша; Катріна тихо сказала:
— Казала ж я, що вони почнуть із нас.
Шарль не відповів. Він побачив, як двоє чоловіків схилилося над хворим, і серце його стислося. Жак спав, ніс його тоненько висвистував; вона не могла заснути; вона не зможе заснути, поки він не повернеться. Якраз навпроти своїх ніг Шарль угледів здоровецьку тінь, яка зігнулася удвоє, вони понесли чоловіка перед ним, потім буде моя черга, ніч, куриво, холод, хитавиця, пустельні перони, йому було страшно. Під дверима була світляна стьожка, вона почула гомін на першому поверсі, ось і він. Вона упізнала його кроки на сходах, і її огорнув супокій: він тут, під нашим дахом, я маю його. Ще одна ніч. Остатня. Матьє відчинив двері, потім зачинив їх, розчахнув вікно і зачинив віконниці, вона почула, як біжить вода. Він укладається спати. Потойбіч стіни, під нашим дахом.
— Це по мене, — сказав Шарль. — Скажіть їм, щоб виносили вас відразу ж після мене.