— Гало? — сказала вона.
— Я хотів би поговорити з пані Кюзен.
— Це я, — сказала вона. — Ну, що там?
— Мені відмовили, — сказав Жюло.
— Що? — перепитала вона. — Що-що?
— Вони відмовили мені.
— Цього не може бути.
— Мені відмовили.
— Але ж ти інвалід і давно працюєш; а що вони тобі сказали?
— Що я не маю права.
— Ох! — сказала вона. — Нічого собі!
— До вечора, — сказав Жюло.
Вона повісила слухавку. Вони відмовили йому. Інвалідові, давньому працівникові, сказали, що він не має права. Тепер я переживатиму, сказала вона собі. Молодик хропів, вигляд у нього був дурнуватий і повчальний. Фелікс вийшов, несучи на таці каву і дві чашки китайського чаю; він штовхнув двері, й ринуло сонце, над сонним хлопчиськом заяріло дзеркало, потім двері зачинилися, дзеркало потьмяніло, вони лишилися самі. Що він накоїв? Де він волочився? Що в його валізі? Тепер він буде розплачуватися — упродовж двадцяти, упродовж тридцяти років, якщо тільки його не уб'ють на війні, бідолашний юнак, він призовного віку. Він спить, хропе, в нього прикрощі, на терасі розмовляють про війну, мій чоловік не отримав допомоги. Господи, подумала вона, змилуйся, змилуйся над нами, бідолахами!
— Пітто! — скрикнув молодик.
І раптом прокинувся; якусь мить він дивився на неї червоними очима, роззявивши рота, потім клацнув щелепами, стиснув губи, і обличчя його прибрало розумного й лихого вигляду.
— Офіціянте!
Фелікс не чув; вона бачила, як він туди-сюди ходить терасою, приймає замовлення. Молодик утратив свою певність, він ляснув по мармуровому столику, крутячи головою із зацькованим виглядом. Їй стало шкода його.
— Двадцять су, — сказала вона з висоти каси.
Він кинув на неї ненависний погляд, жбурнув на стіл п'ятифранкову монету, взяв свою валізу й, накульгуючи, пішов геть. Зблиснуло дзеркало, галас і спека вдерлися до зали; настала самотність. Вона дивлася на столи, люстра, двері, на всі ті давно знайомі предмети, які вже не здатні були утримувати її думку. "Починається, — подумала вона, — тепер я буду переживати".
Його забризкало світлом. Хтось ізбоку націлив на нього кишенькового ліхтарика. Він одвернув голову і лайнувся. Ліхтарик висів на рівні підлоги; він закліпав очима. Світло яріло мов сонце, і хтось за тим світлом спокійно і невблаганно дивився на нього, це було нестерпно.
— Що таке? — поспитався він.
— Це він, — сказав співучий голос.
Жінка. Довгастий оберемок о праву руч од мене — це жінка. На мить він відчув задоволення, а потім люто подумав, що вона освітила його, мов предмет; спрямувала на мене світло, ніби я мур. Він сухо сказав:
— Я вас не знаю.
— Ми часто зустрічалися, — відказала вона.
Ліхтарик погас. Його засліпило, перед очима кружляли фіолетові кола.
— Я вас не бачу.
— А я бачу, — відказала вона. — Бачу навіть без ліхтарика.
Голос був молодий і гарний, та він почував до нього недовіру. Він сказав:
— Не бачу я вас; ви мене засліпили.
— А я бачу в темряві, — гордо сказала вона.
— Ви що, альбінос?
Вона засміялася.
— Альбінос? Ні, червоних очей у мене немає, так само, як і білого волосся, якщо ви це маєте на увазі.
В неї була різка вимова, од чого всі її фрази прибирали питальної інтонації.
— Хто ви?
— А вгадайте, — відказала вона. — Це неважко: ще позавчора ви зустріли мене і зиркнули з ненавистю.
— З ненавистю? В мене ні до кого немає ненависти.
— О ні, — сказала вона. — Як на мене, то ви всіх ненавидите.
— Зачекайте-но! У вас є хутро?
Вона знову засміялася.
— Простягніть руку, — сказала вона. — Помацайте.
Він простягнув руку і доторкнувся до великої безформної маси. Це було хутро. Під хутром були, напевне, укривала, потім оберемки одягу, а далі м'яке біло тіло, равлик у своїй черепашці. Ото, либонь, гаряче їй! Він легенько погладив хутро, й до нього долинули важкі теплі пахощі. Так ось чим тут ще пахнуло. Він погладив хутро проти шерсти, і це принесло йому втіху.
— Ви білявка, — переможно сказав він, — у вухах носите золоті сережки.
Вона засміялася, і ліхтарик засвітився знову. Та цього разу вона спрямувала його на своє обличчя; хитавиця погойдувала ліхтарик у її руці; світло бігало від грудей до чола, пропливало по нафарбованих устах, золотило легенький світлий пушок в кутиках вуст, кидало червоні тіні в ніздрі. Загнуті темні вії крихітними лапками стирчали над набряклими повіками, ніби перекинуті на спину жучки. Вона була білява: коси легкою хмаркою пінилися довкруг голови. У нього здригнулося серце. Він подумав: така гарна, й хутко відсмикнув руку.
— Впізнав я вас. З вами завжди був добродій, який котив вашого візка; ви проїжджали й ні на кого не дивилися.
— Я дуже гарно роздивилася вас крізь вії.
Вона трохи звела голову, й він цілком її впізнав.
— Ніколи й на думці не мав, що ви можете дивитися на мене, — сказав він. — У вас був вигляд такої заможної пані, куди нам до вас; я гадав, що ви лікуєтеся в пансіонаті "Бокер".
— Ні, — сказала вона. — Я була в "Моншале".
— Не сподівавсь я зустріти вас у вагоні для худоби.
Світло згасло.
— Я дуже вбога, — сказала вона.
Він простягнув руку і м'яко доторкнувся до хутра.
— А це?
Вона засміялася.
— Все, що лишилося в мене.
Її знову огорнула темрява. Великий клумак, безформний і темний. Та погляд його ще зберігав її образ. Він склав руки на животі і втупився у стелю. Бланшар тихо сопів; недужі почали балакати поміж собою, по двоє, по троє; потяг зі стогоном гнав у безвість. Вона була вбога й молода, лежала на підлозі у вагоні для худоби, її вдягали й роздягали, мов ту ляльку. І вона була гарна. Гарна, мов кінозірка. Поруч із ним лежала вся ця упосліджена врода, це довге, чисте й осквернене тіло. Вона була гарна. Вона співала в мюзик-голі, й дивилася на нього крізь вії, й хотіла познайомитися з ним; йому здалося, ніби його знову поставили на ноги.
— Ви були співачкою? — поспитався він.
— Співачкою? Де там. Я граю на піяніні.
— А я думав, що ви співачка.
— Я австрійка, — сказала вона. — Всі мої гроші лишилися там, у німців. Я покинула Австріію після аншлюсу.
— Ви були вже хворою?
— Вже лежала на дошці. Батьки привезли мене потягом. Як оце сьогодні, тільки було видно і я лежала на полиці у вагоні першого класу. Над нами пролітали німецькі літаки, і вся боялися, що вони зараз кидатимуть бомби. Мати плакала, я ж трималася бадьоро, я відчувала, як небо давить на мене крізь стелю. Це був останній потяг, який вони пропустили.