Шляхи свободи: Відстрочення

Сторінка 55 з 113

Жан-Поль Сартр

— Гей-го! — крикнув Шарль. — Гей-го!

Відчинилися двері, увійшла пані Луїза.

— Нарешті, — сказав він.

— Ох, ще хвильку! — сказала пані Луїза. — Нам треба одягнути сто хворих; до кожного дійде черга.

— Де Жаніна?

— Гадаєте, вона має час займатися вами! Вона вбирає малюків Потьє.

— Дайте мені судно, — сказав Шарль. — Хутчій, хутчій!

— Що це з вами? Це ж не ваша пора.

— Я хвилююся, — відказав Шарль. — Либонь, від цього.

— Так, але мені треба буде спорядити вас. Всі мають бути готові до одинадцятої години. Отож поспішайте.

Вона розв'язала поворозки його піжами і стягла штани, потім підняла за стегна і підклала судно. Емаль була холодна і тверда. "В мене пронос", — із жахом подумав Шарль.

— Як же я їхатиму в потязі, якщо в мене пронос?

— Не хвилюйтеся. Все передбачено.

Вона дивилася на нього, похитуючи в'язкою ключів. Потім сказала:

— Під час мандрівки буде гарна погода.

Його вуста затремтіли.

— Я не хочу їхати, — сказав він.

— Ох, ох! Годі вже вам, — сказала пані Луїза. — Ну що, скінчили?

Шарль натужився востаннє.

Вона понишпорила в кишені халата і дістала паперову серветку й ножиці. Потім розрізала серветку на восьмеро клаптів.

— Підведіться, — звеліла вона.

Він почув шурхіт паперу, а потім відчув його дотик.

— Ху! — сказав він.

— От! — мовила вона. — Поки я виноситиму судно, ляжте на живіт; я закінчу вас підтирати.

Він перевернувся ницьма, чув, як вона ходить палатою, а потім відчув ніжний доторк її вмілих пальців. Він полюбляв цей момент. Річ. Маленька покинута річ. Прутень набубнявів під ним, і він попестив його об свіже простирадло.

Пані Луїза перевернула його, мов клумак. Вона глянула на його живіт і зареготалася.

— Ох, дотепнику! — сказала вона. — Шкодуватимуть тут за вами, пане Шарлю, ви ж бо справжнісінький мартопляс.

Вона відкинула укривало і зняла з нього піжаму.

— Трохи одеколону на обличчя, — протираючи його, сказала вона. — Що ж, сьогодні умивання буде скорочене. Підніміть руки. Добре. Тепер підштанки, не дриґайтеся так, я не можу надіти вам шкарпетки.

Вона відступила, оцінюючи свою роботу, і вдоволено сказала:

— Ну, тепер ви як нова копійка.

— Довго ми будемо їхати? — хрипко поспитався Шарль.

— Може, й довго, — відказала вона, одягаючи на нього куртку.

— А куди нас повезуть?

— Хтозна. Гадаю, спочатку ви зупинитеся в Діжоні.

Вона роззирнулася зокола.

— Гляну, чи не забула чогось. Ох, — похопилася вона, — а кухлик! Ваша голубий кухлик! Ви ж так його любите.

Вона взяла його з етажерки і схилилася над валізою. То був голубий порцеляновий кухлик із червоними метеликами. Він був такий гарнюній.

— Я покладу його поміж сорочками, щоб він не розбився.

— Дайте-но його сюди, — звелів Шарль.

Вона здивовано глянула на нього, а потім простягнула кухля. Він узяв його, звівся на лікоть і, замахнувшись, пожбурив у стіну.

— Вандал! — обурено закричала пані Луїза. — Якщо вже не хотіли брати з собою, то краще віддали б мені.

— Я не хотів ні брати його з собою, ні віддавати, — відказав Шарль.

Вона стенула плечима, підійшла до дверей і розчинила їх настежень.

— Ну, що, вирушаємо? — поспитався він.

— Те певно ж, — відказала вона. — Ви ж не хочете пропустити потяг?

— Ну, то хутчій! — сказав Шарль. — То хутчій давайте!

Вона зайшла ззаду і штовхнула візок; він простягнув руку, щоб мимохідь доторкнутися до стола, на мить побачив вікно і шматок стіни у дзеркальці, прикріпленому над головою, а потім більше нічого, він був у коридорі, у хвості довгої низки візків, які вишикувалися під стіною; йому здавалося, ніби в нього видирають серце.

Похоронний поїзд рушив з місця. "Рушають, — сказала пані Боннетен. — Гляньте-но, небагато людей проводжає його в останню путь". Вони рухалися помалу, зупиняючись майже на кожному кроці, наприкінці дороги чекала темна могила, медсестри пхали візки удвох, та ліфт був один, і вони згаяли багато часу.

— Довго так, — сказав Шарль.

— Без вас не поїдуть, — відказала пані Луїза.

Похоронна карета проїхала попід вікнами; невисока пані в жалобному вбранні, мабуть, родичка, консьєржка замкнула своє приміщення на ключ, вона йшла поруч із огрядною пані в сірій сукні й голубому капелюсі, доглядачкою. Пан Боннетен сперся ліктями на балконі біля своєї дружини. "Татусь Віґ'є був братом-масоном", — сказав він. — "Звідки ти це знаєш?" — "Ха! Ха!" — самовдоволено зареготав він. І докинув за мить: "Коли він потискав мені руку, то малював пальцем трикутник на моїй долоні". Кров кинулася в скроні пані Боннетен, бо її чоловік так непоштиво казав про небіжчика. Вона провела поглядом похоронний поїзд і подумала собі: "От бідолаха". Він лежав, простягнувшись на спині, вперед ногами його везли до могили. Бідолаха, як сумно не мати родини. Вона перехрестилася. На всю довжину; його пхали до темної могили, він відчув, як з-під нього вислизає ліфт.

— Хто їде з нами? — поспитався він.

— Від нас ніхто, — сказала пані Луїза. — Призначили трьох медсестер з норманського шале й Жоржету Фуке, вона з клініки доктора Роберталя.

— А, бачив я її, — сказав Шарль, поки вона обережно пхала його до ями. — Чорнявка з гарними ногами. На вигляд вона з норовом.

Він частенько бачив її на пляжі, де вона наглядала за гуртом малих рахітиків і по заслузі роздавала їм потиличники; в неї були голі ноги, й вона носила полотняні черевички. Гарнюні ноги, нервові й волохаті, він подумав тоді, що був би не проти, аби вона його доглядала. Вони спустять його на мотузках у могилу, й ніхто не нахилиться над ним, крім цієї невисокої жіночки, яка не дуже побивається за небіжчиком, як сумно так помирати; пані Луїза пхнула його до кабіни ліфта, під стіною там уже стояв якийсь візок.

— Хто там? — поспитався Шарль, мружачи очі.

— Петрюс, — озвалися з візка.

— А, це ти, стара срако! — сказав Шарль. — То що? Переїжджаємо?

Петрюс не відповів, поштовх, Шарлю здалося, ніби він висить за кілька сантиметрів над візком, вони пірнали у могилу, підлога четвертого поверху була вже над його головою, він покидав своє життя зверху, через каналізаційну діру.

— Але де ж вона? — коротко схлипнув він. — Де Жаніна?

Пані Луїза ніби не почула його, і Шарль погамував ридання, тому що поруч був Петрюс. Філіп ішов, йому вже несила було зупинитися; якщо він перестане іти, то зомліє; Здоровань Луї йшов, він примудрився поранити праву ногу. Якийсь панок чимчикував пустельною вулицею, невисокий опецьок зі здоровецькими вусами і в солом'яному брилі, Здоровань Луї простягнув до нього руку.