— Ця каюта надто тісна, — голосно сказала Франс, — нам буде тут дуже зле. В Касабланці мені обіцяли, що ми будемо самі в шестимісній каюті.
Церемонія почалася, в повітрі витало щось зловісне і трохи врочисте; Мод сказала слабким голосом:
— Можна доплатити за квитки.
Франс не відповіла. Вона сиділа на лівій полиці й начебто над чимось міркувала. За мить її обличчя посвітліло, й вона весело сказала:
— Якщо ми запропонуємо капітанові дати безкоштовний концерт у салонах першого класу, то, може, він погодиться перенести наш багаж до більш комфортної каюти?
Мод не відповіла: це належало зробити Рюбі.
— Чудова ідея, — жваво озвалася Рюбі.
Мод зненацька здригнулася і жахнулася сама з себе. Вона обернулася до Франс і сказала благальним голосом:
— Ну ж бо, Франс! Ти ж у нас головна, тобі й іти до капітана.
— Та ні, люба моя, — грайливо сказала Франс. — Хіба ж може йти до капітана така літня жіночка, як я? Він буде набагато люб'язніший із такою кішечкою, як оце ти.
Сивий здоровань із червонястим обличчям і світлими очима. Він, мабуть, дуже ретельно миється, це завжди так. Франс простягнула руку і натиснула кнопку дзвінка.
— Треба залагодити це відразу ж, — сказала вона.
Пані в чорному знай плакала. Раптом вона підвела голову й немовби завважила їхню присутність.
— Ви хочете змінити каюту? — занепокоєно поспиталася вона.
Франс окинула її крижаним поглядом. Мод хутко відказала:
— У нас багато речей, пані. Нам буде тісно, й ми заважатимемо вам.
— О, будьте як удома, — сказала пані. — Я полюбляю товариство.
У двері постукали, увійшов стюард. "Ставки зроблені", — подумала Мод. Вона дістала помаду, пудреницю, підійшла до дзеркала й почала старанно фарбуватися.
— Запитайте капітана, — сказала Франс, — чи не знайдеться в нього хвильки, аби прийняти панну Мод Дассіньї з оркестри "Бебіс".
— О ні, — сказав стюард, — ні. Б'юся об заклад, що ні.
Лозове крісло, тінь від платанів. Даніель купався у дуже давніх і набридливих спогадах; у Віші в 1920 році він задрімав у лозовому фотелі під високими деревами Парку, на вустах у нього була та ж сама ввічлива усмішка, і його мати в'язала поруч із ним, Марсель в'язала поруч із ним шкарпетки для немовляти, вона думала про війну, погляд її був відсутній. Вічне дзижчання мухи, стільки води збігло з часу Віші, а ця муха знай дзижчить, пахло м'ятою; позаду, в передпокої готелю, хтось грав на піяніно вже років двадцять, а, може, і сто. Трохи сонця на пальцях, яке золотило волосинки на фалангах, трохи сонця на дні порожньої чашки гріли калюжку кави і грудочку цукру, брунатну і пористу, з сяйнистими кристаликами. Даніель розчавив цукор задля похмурої втіхи відчути під ложечкою цей скрегіт солодкого піску. Сад м'яко збігав до річки, вода була тепла і повільна, запах нагрітого зілля і "Ревю де Де Монд", що його залишив полковник у відставці пан де Лестранж на столі потойбіч ґанку. Смерть, вічність, її не уникнути, солодка, вкрадлива вічність; над головами зелене закурене листя; одвічні купи першого опалого листя. Еміль, єдиний, хто був живий, копав під каштанами. Це був син господаря, біля нього, на краю ями, лежала торбина з сірого полотна. В торбі була Зізі, дохла собака; Еміль копав могилу, на голові в нього був чималий солом'яний бриль; по його голій спині стікав піт. Куций парубійко, грубий і нікчемний, з примітивним лицем, каменюкою з двома поземними моховитими шпаринами замість очей, йому було сімнадцять років, він уже задирав спідниці дівчатам, був місцевим чемпіоном з більярду і палив сигари, — але в нього було це незаслужено захопливе тіло.
— Ох, — сказала Марсель, — якби ж то я зважилася вам повірити...
Звичайно. Звичайно, вона не наважується йому повірити. І все ж таки що їй з тої війни? Вона й далі нагулюватиме сало десь у забутому богом селі. Та чи хутко вшиється вона звідси, вона ж пропускає пору обіднього відпочинку. Парубійко натискав ногою на заступ і щосили копав; лагідно покласти йому долоні на стегна і піднімати їх, надавлюючи, як масажист, поки він копає, торкнутися рухомих м'язів на спині, зволожити кінчики пальців вогкою тінню пахов; його піт пахне тим'яном. Він ковтнув вина.
— Добре, якби було все так, — сказала Марсель. — І от погляньте: починається мобілізація.
— Але ж, люба моя Марсель, як ви можете дозволити ошукати себе? "Гоум Фліт" зробить невеличку мандрівку Північним морем, у Франції мобілізують двісті тисяч душ, Гітлер зосередить на чеському кордоні чотири бронетанкові дивізії. Потім ці панове, натішившись досхочу, спокійнісінько сядуть побалакати за столом переговорів.
Жіночі тіла липнуть до рук. Гума, м'ясо без кісток, в руках завжди більше, ніж потрібно. А це прегарне тіло чекає ніжних доторків скульптора, воно так і кличе, щоб його витворили в камені. Даніель різко випростався в фотелі й зиркнув на Марсель ярими очима. Тільки не це, ох, тільки не це, я ще не в тому віці. Я випив склянку вина, поважно розмовляю про майбутню війну, й увесь цей час погляд недбало ковзає молодою голою спиною, трохи напруженими стегнами, тішиться всіма розкошами, які дарує літній полудень. Нехай вона вибухне! Нехай же вибухне війна, хай прийде вона приборкати мої очі, вдавити їх у лоба, хай покаже вона їм усім брудні, криваві, розтерзані тіла, нехай видере вона мене з обіймів вічности, відірве від вічних млявих бажань, усмішок, листя, дзижчання мух, огненний гейзер вдарить у небо, полум'я, що обпалює очі й лице, аж здається, ніби вирвало щоки, нехай прийде урешті безіменна мить, яка ні на що не схожа.
— Але ж погляньте, — з ніжною поблажливістю сказала Марсель (вона нітрохи не цінувала його політичної проникливости), — Німеччина не хоче відступати, правда ж? А нам уже нікуди відступати в своїх компромісах. І що далі?
— Не бійтеся, — відказав Даніель. — Як треба буде, то ми поступимося, тут меж немає. Крім того, Німеччина може дозволити собі розкіш відступити, хто зважиться назвати це відступом? Скажуть, що це великодушність.
Еміль випростався, втер чоло зворотнім боком долоні, його пахва горіла на сонці, усміхаючись, дивився він у небо, як молодий бог. Молодий бог! Даніель дряпнув нігтями підлокітники свого фотеля. Стільки разів, Господи, стільки разів казав він собі: молодий бог, споглядаючи юнака у сонячному сяєві. Заяложені слова старого гомика, я педераст, казав він собі, й це теж були всього лиш слова, вони не зачіпали його, аж раптом він подумав: що може змінити війна? Він буде сидіти на краю бруствера під час затишшя, неуважно дивитиметься на голу спину молодого вояка, який копатиме землю або ж шукатиме на собі бліх, і його вуста за давньою звичкою самі бурмотітимуть: молодий бог; від себе не втекти.