— Гей, Ансельме!
— Оголошено мобілізацію, — крикнув той.
— Що? Що він сказав? — поспиталася пані Ребульє у свого чоловіка, який підійшов до неї. — То це не пожежа?
Моблан глянув на об'яви, півголосом прочитав їх, потім обернувся й пішов додому. Його дружина стояла на порозі, він сказав їй: "Скажи Полю, щоб запрягав бричку". Позаду почувся шум, і він обернувся: це був Шапен на своєму возі; він сказав йому: "Ого, ти мов на пожежу мчиш, куди це ти поспішаєш?" Шапен глянув на нього й нічого не відповів. Моблан зиркнув назад: там було двоє волів, які поволі чвалали на налигачах за возом. Він сказав півголосом: "От гарні волики!" "Гарні, — люто відказав Шапен, — ще б пак, гарні!". Звучав набат, Гітлер спав, старий Френьо сказав своєму синові: "Якщо в мене заберуть двох коней і тебе, то як мені тоді працювати?" Ненетта постукала у двері, й пані Ребульє озвалася до неї: "Це ви, Ненетто? А гляньте-но там на майдані, чому це барабанять набат", і Ненетта відказала: "А ви не знаєте, пані? Оголошено загальну мобілізацію".
Як щоранку, Матьє думав: "Усе, як і щоранку". П'єр притулився до шибки: він дивився на арабів, які посідали долі або на барвистих валізах, очікуючи автобус до Уарзазата; Матьє розплющив очі, сліпі очі щойно народженого немовляти, як і щоранку, він думав: "І до чого все це?" Ранок страху, огненна стріла, що впала на Касабланку, на Марсель, автобус двигтів під його ногами, мотор гуркотів, водій, високий чолов'яга у брунатному матер'яному картузі з шкіряним козирком, стояв надворі й, не поспішаючи, допалював цигарку. Він думав: Мод зневажає мене. Звичайнісінький собі ранок, застояний і порожній, як і всі інші ранки, щоденна помпезна церемонія з духовим оркестром, фанфарами і публічним сходом сонця. Колись були інші ранки, — ранки, коли все розпочиналося; дзвонив будильник, Матьє миттю зіскакував з ліжка, мов на поклик сурми, погляд непохитний, сам свіжісінький, мов і не спав. Тепер уже не було чого розпочинати, не було за що братися. Однак треба було вставати, брати участь у цій церемонії, торувати в цій спекоті шляхи і стежини, виконувати обряд, немов священик, який втратив віру. Він спустив ноги з ліжка, випростався, зняв піжаму. "До чого?" І знову впав на ліжко, горізнач, голісінький, заклав руки за голову і крізь білясту імлу почав розглядати стелю. Пропащий. Геть пропащий. Колись я носив дні на плечах, ганяв їх від одного берега до другого, а тепер вони носять мене. Автобус двигтів, щось бухало, калатало під його ногами, підлога була гаряча, йому здавалося, ніби ноги його розплавилися, велике боягузливе серце П'єра бухало, калатало, калатало об нагріту спинку сидіння, та сам він був немов із криги, думав: "Починається". Скінчиться воно в якійсь дірі біля Седана чи Вердуни, та зараз щойно починається. Зневажливо дивлячись на нього, вона сказала: "То ти боягуз". Перед ним знову постало її поважне гарячкове обличчя з темними очима і тонкими вустами, його немов би в серце щось шпигнуло, й автобус рушив з місця. Іще стояла свіжа ранкова прохолода; Луїзона Корней, що приїхала в Лізьє до своєї хворої сестри, чергової на переїзді, щоб допомагати їй у господі, вийшла на шлях, щоб відкрити переїзд, і сказала: "Ото вже допікає". Вона була в доброму гуморі, тому що була заручена. Заручилася вона два роки тому, та щоразу, як думала про це, в неї поліпшувався настрій. Вона почала обертати коліща і раптом зупинилася. Вона була певна, що позаду, на шляху, хтось є. Виходячи надвір, вона й не глянула туди, та зараз була в цьому впевнена. Обернулася, і їй аж подих перехопило: там було понад сотню возів, бричок, хур, запряжених волами, усяких старих повозів, що, витягнувшись у довжелезну ґерелицю, чекали переїзду. Візники прямо сиділи на ослінчиках із батогами в руках, вигляд у них був недобрий, усі мовчали. Інші приїхали верхи на конях, ще хтось прийшов пішки, ведучи на налигачі вола. Це було так незвичайно, що її охопив страх. Вона хутко обернула коліща й відступила на узбіччя. Візники хльоснули батогами коней, і повози рушили попри неї, автобус котився неозорою червоною рівниною, позаду гомоніли араби. П'єр сказав: "Кляті банабаки, завжди непокоюся, коли вони опиняються за плечима, хтозна, що вони там затівають". П'єр зиркнув у салон автобуса: вони мовчки скулилися, обличчя їхні позеленіли й посіріли, очі були заплющені. Жінка з укривалом на обличчі злягла горізнач на клумаки й лантухи, під запиналом видно було її стулені повіки. "Бідолашний люд, що не кажи, — подумалося йому. — Ще хвилин із п'ять, і їх виверне, шлунок у них геть нікуди". Луїзона впізнала їх, коли вони проїжджали, вони були з Кревіллі, всі вони були з Кревіллі, вона знала кожного на ім'я, та обличчя їхні були не такі, як завжди, оцей рудий здоровань був Шапенів син, вона танцювала з ним на празнику Святого Мартена, вона гукнула до нього: "Гей, Марселю, ти такий пишний!" Він обернувся і так зиркнув на неї, що вона знітилася. Вона поспиталася: "Ви що, на весілля їдете?" Він відказав: "Авжеж, хай йому дідько. Ти маєш слушність: на весілля". Віз, підстрибуючи, перетнув колії, за ним простувало двоє волів, гарних таких воликів. Проїхали й інші вози, вона дивилася на них, притуливши долоню дашком над очима. Вона впізнала Моблана, Турню, Кошуа, ніхто не звертав на неї уваги, вони проїжджали, випроставшись на своїх возах, тримаючи свої батоги, неначе скептри, і скидалися на якихось лихих королів. Серце її стиснулося, й вона гукнула до них: "Це що, війна?" Та ніхто й словом до неї не обізвався. Вони знай собі їхали на своїх повозах, які підскакували і торохтіли на рейках, за ними з комічною статечністю крокували воли, ось вони один по одному зникли за поворотом, якусь мить вона ще стояла, притуливши долоню над очима, і дивилася на вранішнє сонце, автобус мчав як вихор, повертав, натужно гуркочучи, звертав на закрутах, вона думала про Жана Матра, свого нареченого, який служив у Ангулемі в саперному полку, повози знову вигулькнули, як мухи на білому шляху, приклеєні до схилу пагорба, автобус заїхав у тіснину поміж бурими скелями, він усе завертав і завертав, на кожному закруті араби падали одне на одного і патетичними голосами вигукували: "Ууух!" Жінка з запиналом раптом хутко схопилася, і з її вуст, прикритих білим мусліном, поллялася страшенна лайка; вона струсонула над головою грубими, мов стегна, руками з кругленькими тендітними п'ястями і фарбованими нігтями; врешті вона зірвала своє запинало, вихилилася з вікна і, стогнучи, почала блювати. "Ну от, — подумав П'єр, — вони виживуть нас ізвідси". Повози вже немов би й не рухалися, вони, здавалося захрясли на шляху. Луїзона довго дивилася на них: вони повзли, все ж таки вони повзли, піднімалися один по одному на вершину пагорба, а потім їх уже не було видно. Луїзона опустила руку, заморгала своїми сяйливими очима і пішла до хати доглядати дітей. П'єр думав про Мод, Матьє думав про Одетту, вона йому снилася, немовби вони пообнімалися й виспівували баркароллу з "Казок Гофмана" на дерев'яному містку ресторану "Провансаль". А тепер він, спливаючи потом, голий лежав на ліжку, дивився у стелю, й Одетта була в його спогадах. "Якщо я не вмер з нудьги, то тільки завдяки їй". Біляста імла мерехтіла перед його очима, невиразна млість ще тремтіла його в глибині його серця. Каламутна, сумовита млість пробудження, привід для того, щоб полежати горілиць іще кількоро хвиль. Мине хвилин із п'ять — і холодна вода хлюпне на його шию й обличчя, мильна піна зашумить у вухах, зубна паста вкриє зуби, і вже не буде ніякої млости. Барви, світло, запахи, звуки. А потім слова, галантні, поважні, щирі, чудернацькі, і так аж до вечора. Матьє... подумаєш! Матьє — це було майбутнє. А майбутнього вже немає. І немає вже того Матьє, яким сниш від полуночі до п'ятої ранку. Шапен думав: "Такі гарні волики!" На війну йому було наплювати: це ще видно буде. Але цих воликів він плекав п'ять років, сам і кастрував їх, і тепер йому аж серце краялося. Він хльоснув коня і повернув його трохи ліворуч; його бричка почала обганяти Сіменонового воза. "Ти що, з глузду з'їхав?" — поспитав його Сіменон. "Та набридло плентатися, — відказав Шапен, — хочу хутчій добратися". "Та ти ж замориш волів", — сказав Сіменон. "Начхати мені вже", — відказав Шапен. Йому захотілося всіх обігнати, він став на бричці, почав цокати язиком і кричати: "Гаття! Гаття!", випередив Пополового воза, випередив і Пулайового. "Ти що, вирішив перегони вчинити?" — поспитався Пуляй. Шапен промовчав, і Пуляй гукнув йому вслід: "Поглянь на волів! Вони ж геть у милі!", а Шапен подумав собі: "Та здохли б вони!" Хтось стукав; Шапен опинився чолі колони, решта поспішала за ним і лупцювала батогами коней, обганяючи одне одного; хтось стукав, Матьє підвівся і почав протирати очі; хтось стукав; автобус різко взяв убік, об'їжджаючи араба, який віз на рамі свого велосипеда гладку мусульманку з запнутим обличчям; ХТОСЬ СТУКАВ, і Чемберлен схопився і спитав: "Що таке? Хто там стукає?", і чийсь голос відказав: "Сьома година, ваша екселенціє". На в'їзді до казарм стояла дерев'яна перекладина. Перед нею чатував вартовий. Шапен смикнув за віжки і загукав: "Тпру! Тпру, дідько б тебе вхопив!" — "Ого! — сказав вартовий. — Ого! І звідки ви оце такі взялися?" — "Давай-но відчиняй", — сказав Шапен, киваючи на перекладину. "Наказу немає, — мовив солдат. — Звідки ви оце взялися?" — "Кажу тобі, відчиняй". З вартівні вийшов унтер-офіцер. Повози позупинялися; якусь мить він дивився на них, а потім аж засвистів. "А якого дідька вам тут треба?" — врешті поспитався він. "Таж ми мобілізовані, — відказав Шапен. — Ми що, вже не треба вам у таку годину?" — "А в тебе є мобілізаційна посвідка?" — поспитався унтер. Шапен почав нишпорити в кишенях, унтер дивився на цих мовчазних, похмурих чоловіків, які непорушно сиділи на своїх возах і, здавалося, віддавали честь зброєю, і невідь-чому відчув гордість. Він ступнув уперед і гукнув: "А решта? Мають вони посвідки? Ану дістаньте квитки". Шапен урешті знайшов свій військовий квиток. Унтер узяв його й полистав. "Ну й що? — сказав він. — Ти належиш до третьої категорії, дурнику. Поспішив ти, твоя черга прийде наступного разу". — "Кажу вам, що я мобілізований", — сказав Шапен. — "Ти що, краще від мене знаєш?" — поспитався унтер. — "Авжеж, знаю, — розлючено відказав Шапен. — Я прочитав це на об'яві". Чоловіків, які стояли позаду, почала брати нетерплячка, Пуляй гукнув: "Ну, що скінчили? Можна вже заїжджати?" — "На об'яві? — перепитав унтер. — Поглянь, он твоя об'ява. Варто тільки оком на неї кинути, якщо ти вмієш читати". Шапен поклав свого батога, зістрибнув з воза і підійшов до стіни. Там висіли три об'яви. Дві кольорові: "Вступайте, записуйтеся до колоніяльного війська", а третя звичайна: "Негайний призов деяких катеґорій запасу". Він помалу прочитав її півголосом і, похитавши головою, сказав: "В нас не таку повісили". Підійшли Моблан, Пуляй і Френьо. "Ні, — сказали вони, — це не наша об'ява". "А звідки ви?" — поспитався унтер. "З Кревіллі", — відказав Пуляй. "Я й не чув про нього, — сказав унтер, — та мені здається, що в жандармерії цього вашого Кревіллі сидить неабиякий бевзь. Та що там балакати! Давайте ваші квитки й гайда до лейтенанта". На головному майдані Кревіллі, перед церквою, з'юрмилися жінки — вони зібралися довкруг пані Ребульє, котра стільки добра зробила для їхнього округу, там була і Марі, й Стефанія, і дружина податника, й Жанна Френьо. Марі тихенько плакала, пані Ребульє була у своєму великому чорному капелюсі, вимахуючи парасолею, вона казала: "Не треба плакати, Марі, зціпте зуби. От-от, треба зціпити зуби. От побачите, ваш чоловік повернеться з нагородами і подяками від командування. І, знаєте, можливо, йому й поталанить. Бо цього разу мобілізували всіх, і чоловіків, і жінок".