Вона не дуже дослухалася до того, що він казав. Вона подумала: "Він боїться, він злий, він самотній". Вона схилилася до нього і погладила по голові. "Сердешний мій Жаку".
— Сердешний мій Борисе.
Вона всміхалася йому, в неї був дуже поштивий вигляд, Бориса гризли докори сумління, треба ж усе-таки їй сказати.
— Це так по-дурному, — провадила Лола, — я знервована, хочу дізнатися, що ж він скаже нам, але, розумієш, ти ж не відразу їдеш.
Борис глянув на свої ноги і почав насвистувати. Краще було вдавати, ніби нічого не чуєш, а то вона звинуватить його ще й у лицемірстві. Щохвилини це ставало дедалі важчим. Вона скривиться мов середа на п'ятницю, скаже йому: "Ти зробив це! Ти зробив це і навіть словом не обмовився мені?" Ото вже ж улип, подумалося йому.
— Принесіть мені мартіні, — сказала Лола. — А ти що будеш?
— Те саме.
Він знову почав насвистувати. Після звернення Даладьє, може, й буде нагода: вона дізнається, що оголосили війну, це її все ж таки трохи ошелешить; тоді Борис додасть жару, скаже: "Я завербувався!" й не дасть їй отямитися. Бувають випадки, коли надлишок горя викликає несподівані реакції: наприклад, регіт; буде потішно, якщо вона почне реготатися. Все-таки мені буде трохи досадно, безпристрасно подумалося йому. Всі мешканці готелю зібралися у передпокої, навіть двоє кюре. Вони порозсідалися у кріслах і прибрали вдоволеного вигляду, бо відчували, що за ними спостерігають, та їм було незатишно, й Борис помітив, що чимало з них потай зиркають на годинника. Гаразд! Гаразд! Вам треба чекати ще з півгодини. Борис був невдоволенний, він не любив Даладьє, і йому було гидко думати, що в усій Франції сотні тисяч пар, численні подружжя і кюре ладні були як ту манну небесну сприймати слова цього типа, який сплюндрував Народний фронт. "Це надто вже додало йому ваги", — подумав Борис. І, обернувшись до радіоприймача, демонстративно позіхнув.
Було гаряче й хотілося пити, троє спали: двоє біля коридора і малий дідок, який схрестив руки, наче молився; ще четверо постелили на колінах носову хустинку і грали в карти. Вони були молоді й нічого на вигляд, під багажними сітками вони повішали свої піджаки, які тепер гойдалися за їхніми потилицями і куйовдили їм чуприни. Вряди-годи Матьє краєм ока зиркав на смагляві волохаті руки свого сусіда, невисокого білявця — його пальці з широкими чорними нігтями спритно поралися біля карт. Він був друкар; чолов'яга, який сидів поруч, був слюсарем. З двох інших на лаві навпроти один, той, що ближче до Матьє, був адвокатом, другий грав на скрипці в кав'ярні "Буа-Коломб". В купе тхнуло чоловіками, тютюном і вином, піт стікав їхніми твердими обличчями, змінював їх, і вони аж лисніли; на гойдливому підборідді старого, у жорсткій сивій щетині, піт був їдкий і густий, наче олія: екскремент обличчя. Потойбіч вікна під млявим сонцем тяглися сірі плоскі лани.
Друкареві не таланило; він програвав; він схилявся над картами, піднімаючи брови з приголомшеним і затятим виглядом.
— А нехай йому! — вигукнув він.
Адвокат швиденько збирав карти і тасував їх. Друкар дивився, як вони переходять із рук до рук.
— Нещасливий я, — ображено сказав він.
Вони грали мовчки. За хвилю друкар узяв ще карт.
— Козир! — переможно вигукнув він. — Ну, зараз усе трохи зміниться, хлоп'ята! Може, мені ще трохи доведеться попереживати!
Але адвокат відразу ж відкрив свої карти.
— Козир, козир і ще один козир. Нічого й казати: дама не грає.
Друкар відштовхнув свої карти.
— Більше не граю: я забагато програю.
— Маєш рацію, — сказав слюсар. — Крім того, дуже трясе.
Адвокат згорнув носовичок і поклав до кишені. То був здоровецький опасистий чолов'яга з блідою шкірою, марним жаб'ячим видом, широкими щелепами і вузьким черепом. Ті троє казали йому "ви", тому що він був освічений і мав звання сержанта. А він їм тикав. Він кинув недоброзичливий погляд на Матьє і, заточуючись, підвівся.
— Хильну я трохи.
— О, це гарна думка!
Слюсар і друкар дістали зі своїх сидорів по плящині; слюсар ковтнув просто з шийки і простягнув пляшку скрипалеві.
— Хочеш хильнути?
— Ні, не зараз.
— Та ти не уявляєш собі, як це добре!
Вони замовкли, зморившись од спеки. Слюсар надув щоки і тихенько зітхнув, адвокат запалив "Хай лайф". Матьє думав собі: "Вони не люблять мене, гадають, я гордовитий". Однак він відчував, що його вабить до них, навіть до тих сплюхів, навіть до адвоката: вони позіхали, спали, грали в карти, хитавиця гойдала туди-сюди їхні порожні голови, але в них була доля, як у королів, як у мерців. Гнітюча доля, котра змішувалася зі спекою, втомою і дзижчанням мух: вагон, закритий мов лазня, забарикадований сонцем, швидкістю, погойдуючись, мчав їх до однакової пригоди. Світляна стяга облямовувала шарлатове вухо друкаря; крильце того вуха скидалося на криваву суницю. "Отакими й воюють", — подумав Матьє. Досі війна уявлялася йому переплетінням понівеченої сталі, потрощених балок, чавуну й каміння. Тепер у промінні сонця тремтіла кров, руде сяєво залляло вагон; війна буде кривавим приділенням, її вестимуть кривлею цих шести чоловіків, кров'ю, яка стояла в крильцях їхніх вух, кров'ю, котра голубими жилками бігла під їхньою шкірою, кров'ю їхніх вуст. Їх розтрощать, мов барила, все гайно вивалиться назовні; порскі тельбухи слюсаря, які бурчали і часом глухо пукали, будуть валятися в пилюзі, трагічні, мов тельбухи коняки, якій розпанахали черево на арені.
— Гаразд, піду розім'яти ноги, — немовби сам до себе сказав друкар.
Матьє глянув, як він підводиться і йде в коридор: ця фраза вже була історичною. Її неголосно промовив мертвяк, одної літньої днини, ще як був живий. Мертвяк або, що те ж саме, той, хто вижив. Мертвяки — вже мертвяки. Ось чому мені немає чого їм сказати. Він дивився на них у якомусь запамороченні, йому хотілося теж бути у їхній великій історичній пригоді, та його відлучили від неї. Він скнів у їхній спекоті, він спливатиме кривлею на тих самих шляхах, і все ж таки він був не з ними, він був лише блідим і вічним відблиском: у нього не було приділення.
Друкар, який курив у коридорі, раптом обернувся до них.
— Літаки!