— На тобі! — долетів до шпигуна його дитячий вигук.
Хлопчика на небезпечній стежці (це був Івась) помітили й прикордонники. Шпигун бачив, як двоє з них метнулись ліворуч. Вони щось кричали й бігли до хлопчика. Було ясно, що вони хочуть перехопити його і не пустити далі.
В ту хвилину, коли Івасик з'явився на стежці, у ворога залишився один патрон.
"Пора кінчати", — подумав він.
Коли червоноармійці були вже за кілька кроків від хлопчика, шпигун востаннє підняв руку з револьвером і націлився. Він уважно цілив просто в опуклий лобик хлоп'яти. В ту мить, коли мав пролунати постріл, ззаду почувся придушений, короткий покрик. Марина Чайка була за три кроки від ворога. Шпигунова рука легко здригнулась, але він устиг вистрілити. Івась зметнув руками і, наче підрізана косою стеблина, впав.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТИЙ
Майже цілком присвячений Івасеві
Перші дні, коли Івась лежав у лікарні, в будинку Марини Чайки було страшенно сумно й порожньо. Сашко два дні не з'являвся додому, він навіть ночував десь у товаришів. Марина довгі дні проводила в лікарні на ґанку, намагаючись по обличчях лікарів і санітарів прочитати якусь звістку про свого сина. Її втішали, але матері здавалось, що лікарі не кажуть їй усієї правди, і її серце ладне було розірватись від горя і передчуття неминучого страшного кінця.
Дома залишався сам дід Савелій. Нікому було розповідати ні про китайських ластівок, ні про акул. Дід охкав, никав по кімнатах, прислухався до незвичайної тиші. Пробував плести сіті, але робота валилась з рук. Іноді старому вчувався тупіт веселих ноженят онука, він виходив за ворота і довго стояв з непокритою головою, вдивляючись у дальній кінець вулиці.
На третій день прийшов додому Сашко. Він глянув на порожнє ліжко брата, зайшов у хижку, де стояли баночки з крабенятами, де й досі стрибав у клітці самотній щиглик, де валялися розкидані морські камінці, і гірко заплакав.
Але гнітюча тиша й сум у родині незабаром розвіялись.
Коли в усіх газетах з'явилось повідомлення про мерзотний постріл шпигуна у семирічного хлопчика Івася Чайку, з усіх кінців неосяжної країни почали надходити листи. Листи йшли з Москви, з Києва, з Владивостока, з Ташкента, з Мінська… Незабаром увесь стіл і порожнє ліжко Івасика були завалені листами. Писали піонери з далекого Казахстану і з холодних берегів Білого моря, писали червоноармійці і льотчики, писали професори й робітники, росіяни і українці, писали узбеки і грузини, башкири і татари… Писали дорослі й діти, батьки й матері…
Увечері до Марини Чайки сходились рибалки. Сашко сідав за стіл і голосно читав схвильовані рядки від незнайомих, далеких людей. Обурення і прокляття злочинцеві, запити про здоров'я Івася, слова теплого співчуття і підтримки полегшували горе, в грудях народжувалось якесь нове тріпотливе почуття від свідомості, що вся країна схвильована, що мільйони людей турбуються про здоров'я маленького хлопчика з крутим лобиком і білявим волоссям… Старики непомітно змахували сльози радості і безмежної гордості за людей великої країни.
В квартирі лікаря Кукоби теж стало тихо і безлюдно. Мати Галини майже невідлучно була тепер у лікарні. Часто цілі ночі вона просиджувала біля Івася. Це були тяжкі і тривожні ночі, коли хлопчикові раптом ставало гірше, він метався на ліжку в обіймах гарячого марення, палаючим розкритим ротиком хапаючи повітря. Це були ночі, коли сивий професор, відомий на весь світ, не смів голосно розмовляти і пошепки провадив свої консультації. Він проїхав тисячі кілометрів, він поспішав у Слобідку на допомогу, бо сам хлопчик був у такому стані, що не зміг би витримати ніякої дороги.
Батька Галина бачила теж тільки короткими хвилинами; він зробив у перший же день сміливу і блискучу операцію, вийнявши з маленького тіла Івася шматочок смертельного свинцю. Галина бачила цю зрадницьку кулю, яка побувала біля гарячого серця хлоп'яти.
Дівчина зустрілася на вулиці з Сашком і Олегом. Вони йшли вдвох, ішли, взявшись за руки, як ходять найближчі друзі. Зустрілась і привіталась. Вона дивилась на обох захопленими очима, вони були героями, ці двоє хлопців, її однокласники. Їй жагуче хотілось почути з їхніх уст оповідання про те, як Сашко намагався повезти шпигуна просто на прикордонну заставу, і як його кинув шпигун у море, і як Олег урятував Сашкові життя. Але їй було соромно розпитувати про це зараз — у Сашка велике горе, і вона спитала тільки про ті листи, які він одержує. Спитала й почервоніла, бо згадала про свій "лист" до нього на промокашці, про те, як Олег перехопив цього папірця… І як же давно це було! Наче тисячу років минуло з того часу! Минуло, щоб ніколи більше, ніколи не повторитись…
Дівчинка глянула на Олега й побачила, що й він почервонів.
— А тепер ви обоє… як льотчики! — звернулась вона до Сашка.
Льотчики! Це — заповітне слово. Це — мрія! У Чайки затепліли карі очі, він нічого не відповів, а Олег сказав:
— Ні, я буду капітаном. Це моя основна професія.
Він суворо нахмурив брови, йому, мабуть, здавалось, що так роблять усі суворі капітани крижаних арктичних морів.
Тепер, коли про відважний вчинок Сашка й Олега писали в газетах і називали їх героями, Олег несподівано для себе відчув, що головне для нього не це. Головне в тому, що Сашко живий, що він, Олег, вихопив його, безсилого і півмертвого, з морських хвиль і ось іде з ним поруч, може дивитись йому в обличчя, розмовляти з ним, тримати його за теплу руку…
Аж на шостий день дозволили Марині Чайці навідати свого сина. Їй подали в передпокої білий халат, і так ось, у халаті, почуваючи, як тріпоче в ній кожний нерв, мати ввійшла в палату, де лежав її Івась. Що з нею сталося, коли вона знову побачила цей коханий лобик, ці довгі вії, це лляне волоссячко! Вона застигла на порозі, почуваючи, як несамовито стукає її серце, як гарячий задушливий клубок підступає до горла. Вона боялась крикнути, боялась розридатись, їй здавалось, що вона зараз упаде на підлогу. Сивобородий професор підійшов до неї й обережно підтримав її за лікоть.
— Може… може, не треба? — шепнув він. Але мати зробила враз неймовірне зусилля і підійшла до маленького дитячого ліжка.