Невідомий обережно пошкандибав. Нога загоювалась погано, і ходити було боляче. Галас і шум наближались до лігва. Треба було тікати кудись далі.
Ховаючись за камінням, невідомий тікав. Він тікав, як вовк, який чує наближення до його лігва юрби мисливців. Тікав від дитячого галасу, від піонерів. Тікаючи, випадково наткнувся на клунок. Розкрив його, побачив консерви. Блиснули очі, — хтозна, що було в тому блиску.
— Тепер наша взяла! — прошепотів, завдавши клунок собі на плечі.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ
Шпигун на Ведмежій кручі
Трудові дні для малого Івася починались рано. О, це були справжні трудові дні, повні клопоту, тривог, радощів, хвилювання… Хлопчик просипався від лоскітливого дотику сонячного проміння. Він мружив очі й солодко потягався усім своїм невеличким тільцем. І щоранку його вражав невпинний загадковий рух у кімнаті. Ніщо не стояло на місці: освітлені сонцем, стовпом крутились біля ліжка і танцювали золоті порошинки, на стінах стрибали сонячні зайчики. Перед очима в Івасика у них виростали довгі вуха і куці хвостики, і ці хвостики дуже кумедно трусились, наче зайчик страшенно чогось перелякався. Довгий промінь сунувся через усю підлогу і залазив аж на шафу. Стінний годинник, хоч і не сходив з місця, але й він, безумовно, жив. Маятник коливався, і в такт йому сердитий годинник увесь час примовляв: "Ні, не так! Ні, не так!" І що б не зробив Івась, усе не подобалось годинникові, усе було не так…
Умившись і нашвидку поснідавши, Івасик біг до моря. По дорозі він навідувався до гнізда жовтобрюха. Помощено його було на землі, на схилі невисокої кручі. З задоволенням хлопчина переконувався, що за ніч у гнізді добавилось ще одне яєчко.
Тепер можна просто до моря! Але стежку перетинала ціла орда мурашок. Мурашки були руді, мов червона глина, вони йшли безконечними полками і несли біленьких лялечок. Біля мурашок Івась залишався надовго. Він клав на їхньому шляху прутики, камінчики, та ніщо не зупиняло комах. Він віднімав у них лялечок і, обережно продравши ніжну, як павутина, шкірку, затамувавши подих, дивився, що є всередині. В кожній лялечці лежала, згорнувши лапки, вогка біла мурашка.
Потім хлопчина стрічав по дорозі якогось зовсім-зовсім особливого, небаченого жука з довгими вусищами. Потім знаходив приліплене до скелі кругле осине гніздо. Потім довго ловив і шукав у траві смарагдову ящірку… І коли, нарешті, потрапляв до моря, бувало, що минало півдня…
Найбільше привілля, звичайно, біля моря. Море — це така невичерпна скарбниця цінностей, що тут бліднуть усі описи. Досить згадати про мальків головатих бичків, про химерних медуз, про невеличких рачків і, найголовніше, про крабів… І все це можна впіймати власними руками, все це можна принести додому й посадити в банки! Не дивно, що юний мисливець часто забував з'являтись на обід, і тоді його йшов шукати дід Савелій.
А після обіду знову на берег! На морі з'явились білі баранці, вони білі, наче перший сніжок. Та сонце припікає гаряче, бовваніє на обрії пароплав, і, наче застиглі, мріють у морі рибальські вітрильники.
Непомітно надходить вечір. Величезне, криваве, сідає в море сонце і запалює на небі вогненні факели. Ось воно зовсім зникло, пірнуло в безодню, а захід усе ще горить, міниться тріпотливим відсвітом заграви.
Навантажений багатою здобиччю, безмірно стомлений, злазить Івасик на великий камінь. Гладенький, полірований хвилями камінь теплий, як людська долоня. Хлопець сидить і задумливо стежить, як зникає в морі останній зелений промінь на заході. Хлопець сидить довго, забувши і про крабів, і про медуз, а камінь повільно холоне, віддаючи своє тепло ночі, морському вітерцеві, шумові прибою…
І тут, на камені, знову знаходить його дід Сівелій.
Вранці мати виїздить на шаланді в море.
— Мамо, впіймай мені морського коника!
Івась гладить шкарубку, тверду руку матері. Марина похапцем цілує сина.
— Впіймаю.
— А не забудеш, мамо?
— Як же можна забути?
Морський коник, це химерне створіння, що справді так нагадує кінську голову, вже давно не дає спокою хлопчині. Ой, як же хочеться мати такого коника в своєму саморобному акваріумі!
Шаланда відчалила, за нею друга, третя… Розкрилися, мов лебедині крила, білосніжні вітрила, все далі й далі відпливають шаланди, вже тільки мріють, а Івась стоїть на березі, і йому здається, що він і досі бачить у блакитній далині червону хустку матері.
* * *
Море і небо — як два бірюзових океани. Сашко відчалює і, не здіймаючи вітрила, повільно гребе веслами. Дме свіжий, ласкавий вітер, але море спокійне. Синява, сонце і тиша. Тільки легенько хлюпає біля берега лінива хвиля. Ледь-ледь гойдається човен. На білому борту яскраво червоніють літери: "Відмінник". Як хороше лягти горілиць і безтурботно дивитись на небо! Човен гойдається, мов колиска… Тиша… Блакить… Сонце… Солоний вітрець… Зітхає море…
— Хлопче! Гей, хлопче!
Сашко Чайка від несподіванки здригається. На березі стоїть незнайома людина. Боса, одна нога перев'язана. Шкіряна сумка на боці.
— Хлопче, а греби-но сюди! Є діло!
Яке може бути діло у цього чоловіка? Хто він? Що йому треба від Сашка?
Чайка нерішуче бере весла. Гребе. Човен ткнувся носом у гравій.
— Слухай, хлопче. У вас тут є дачники?
— Є, — відповів Сашко. — У Захара М'якоти, у дядька Сильвестра…
— У баби Горпини, у тітки Мотрі… Хи-хи-хи…
— Таких у нас у Слобідці немає.
— Знаю. Я жартую… Люблю пожартувати… Невідомий озирнувся.
— Пам'ятаю, "каже мені одного разу Будьонний — я в нього в армії служив: "І коли ти, каже, Петре, перестанеш жартувати?" Та це я так. Згадалось. Гуляєш? Мабуть, піонер?
— Піонер.
— У мене синок теж піонер. Володимиром звуть. На честь Володимира Ілліча Леніна. А тебе як звуть?
— Сашко.
— Хороше ім'я. Був такий полководець. — Олександр Македонський. Не вчив по історії? Бойове ім'я… А човен у тебе справний, хороший?
— Хороший.
— А ти, значить, мов капітан… Хи-хи-хи… Годинника маєш?
І знову невідомий озирнувся. Навколо — нікого.
— Не маєш? Е, який же ти капітан без годинника?
— Та… так…
— А гарно тут. Я сюди на дачу приїхав. Дачник. Тільки ось нещастя — нога захворіла. Був у лікарні — каже лікар, треба до міста їхати. Хе-хе, добре йому казати. А як же я туди дійду, коли нога болить? Ти б мене не підвіз на човні? Я віддячу. Можу навіть і той…