Але як не хмурив Данилович лоба, він ніяк не міг відповісти на запитання — що справді робили оті невідомі школярі так пізно в школі? Що їм було потрібно?
Зараз же після великої перерви в шостому класі почався урок української мови. Василь Васильович сів за стіл і ніби між іншим запитав:
— Діти, ніхто з вас учора нічого не загубив?
Виявилося, що загублено речей дуже багато — і олівців, і ручок, а Люда Скворцова загубила навіть пенал.
— Ох ви ж, неуважні які, — похитав головою Василь Васильович. — Усе поспішаєте, усе стрімголов. А хто з вас ножика загубив?
Хвилину стояла мовчанка, а потім з-за парти встав Омелько Нагірний.
— Василю Васильовичу, я загубив ножик. Чорненький такий, ручка кістяна… Тільки я не. знаю, де я його загубив.
— Твій?
Василь Васильович показав ножик.
— Мій, мій, — зрадів Нагірний.
— Може, ти тоді скажеш мені, Нагірний, чого ти вчора ввечері лазив через вікно в школу?
Почувши таке запитання, Олег Башмачний здригнувся, наче вжалений. Адже не Омелько, а він дістався вчора в школу тим шляхом, про який згадує зараз Василь Васильович. У чому ж річ? Напевне, тут помилка — хтось бачив Олега, коли він ліз у вікно, і не впізнав його… Олега прийняли за Нагірного.
— Ну, Нагірний, — наполягав Василь Васильович, — чесно розкажи, в чому справа.
Олег глянув на Омелька і не міг отямитись від здивування. Нагірний схилив голову. Йому було дуже ніяково. Вигляд у нього був розгублений, наче його було впіймано на гарячому.
— Чи не пов'язана якось твоя вечірня подорож у школу з твоєю статтею про гіпнотизм? — запитав Василь Васильович.
Нагірний кивнув головою.
— Еге, так воно й було, — тихо сказав він. — Отоді я, мабуть, і ножик свій загубив.
— Гаразд, ми про це поговоримо потім. А зараз давайте почнемо урок.
* * *
Сашко Чайка був хлопець упертий. Упертість, звісно, буває різна. Можна, наприклад, уперто приносити додому щодня оцінку "погано". Не можна сказати, щоб з цього раділи вчителі чи батьки такого учня. У Сашка Чайки впертість була іншого гатунку. Він завжди доводив до кінця кожну справу. Важкий урок — однаково Сашко не встане з-за стола, перш ніж не засвоїть його цілком. Не виходить вірш — Сашко не покине працювати, аж доки вірша не буде написано.
Так було і з фізкультурою. Сашко не кидав своїх вправ. Якірець діда Савелія дуже став у пригоді. Щоранку, схопивши цей якірець обома руками, Сашко піднімав його з підлоги. Спочатку він міг це виконати не більше восьми разів. Але м'язи розвивалися з кожним днем, і тепер хлопець вільно підіймав якірець п'ятнадцять разів поспіль.
Спочатку Сашко почав займатися фізкультурою виключно з однією метою: перемогти Олега Башмачного, покласти його на спину. Але тепер це завдання поступово відходило далі й далі. Сашко так звик до щоденних вправ, що без фізкультури йому чогось не вистачало. Він почував себе дужим і бадьорим. Як часто з'являлась у нього раніше втома після школи, після годин, проведених за вивченням уроків! Тепер цього не траплялось. Сашкові здавалося, що він тепер вийшов би переможцем у боротьбі навіть з таким "супротивником", як Олег Башмачний.
Бачачи щоранку фізкультурні вправи свого брата, Івасик уже не сміявся. Він і собі почав "фізкультурити", перевертаючи в кімнаті стільці.
Незабаром після приїзду Марини Чайки додому з'явився старший її син — прикордонник Лаврін. У нього була триденна відпустка. Тепер у хаті Чайок щодня гриміла гармонь, щодня приходили рибалки послухати гру і оповідання веселого червонофлотця.
Вранці Сашко робив свої вправи під заливчасті звуки гармошки. Лаврін помацав м'язи свого молодшого брата й залишився задоволеним.
— Будеш червонофлотцем! — коротко констатував він.
Для Сашка це була найвища похвала.
Одного разу Лаврін побачив на вулиці старого Кажана.
— Послухайте, товариші, — звернувся червоний моряк до рибалок, — у вас у Слобідці й досі живе цей тип? Що він тут робить?
Ніхто не міг на це дати ніякої певної відповіді. Що, справді, робить Кажан? Порається у шкільному саду, обкопує дерева, гілочки сухі обрізує. Що ж можна ще розповісти про нього? Не переказувати ж тих чуток, що їх вигадує баба Лукерка!
Але Лавріна не задовольнила така відповідь. Усі бачили, як він раптом замислився і похмурнів. Увечері він несподівано спитав свою матір:
— Мамо, яка твоя думка нащот отого Кажана?
Марина відповіла не відразу
— Думала я над цим, Лавріне. Якийсь він… дуже непевний чоловік, отой Кажан. Одне слово — потайна людина…
В карих глибоких очах матері Лаврін прочитав якусь невисловлену думку.
* * *
Василь Васильович недарма запитав Омелька Нагірного про те, чи не в зв'язку з статтею про гіпнотизм він лазив увечері через вікно в школу. Директор школи і керівник класу Василь Васильович добре знав Нагірного. Хлопчина, безперечно, ні в якому разі не відмовиться від того, щоб на практиці перевірити усі "таємниці", висловлені ним у його статті.
А було воно так. Омелько переконав Яшу Дерезу і Стьопу Музиченка, що влаштує чудовий сеанс гіпнотизму. Найважче було переконати Дерезу. Але коли Омелько показав йому книжку "Гіпнотизм", Яша теж погодився бути присутнім на цьому незвичайному сеансі. У нього до того ж з'явилась прихована думка посміятися з Омелька. Хоч і є, мовляв, така наука, та Нагірний нікого не зуміє загіпнотизувати.
До числа учасників сеансу Омелько запросив також Дмитра Озеркова, палкого аматора театральних видовищ і керівника шкільного драмгуртка. Озерков погодився навіть на те, щоб його "загіпнотизували". Нагірний наказав йому також захопити з собою біле простирадло.
— Без цього реквізиту не приходь, — заявив "гіпнотизер", — бо нічого не вийде.
І коли ввечері хлопці — всі четверо — зібралися в шкільному саду, в руках у керівника драмгуртка біліло простирадло.
— Молодець, — похвалив ретельного Дмитра Нагірний. — Тільки сьогодні не ти будеш за режисера, а я.
Місце для сеансу було обрано надзвичайно зручне — шкільне горище. Чудове місце! Затишне, спокійне і — головне — таємниче. Без таємничості нічого тут не вдієш, така вже це річ — гіпнотизм!
Зрозуміло, що вибір цього місця цілком належав Омелькові Нагірному. Ніхто не заперечував. Тільки Дереза зробив спробу протестувати, але Омелько швидко його вгамував, заявивши, що в іншому місці сила гіпнотизера може не виявитися і що тоді Омелько знімає з себе всіляку відповідальність за організацію сеансу.