Кажан зупинився і пильно подивився на хвіртку. Олегові здалося, що його зараз буде викрито. Цієї миті він усе б віддав за те, щоб бути вдома, сидіти за столом біля привітної лампи і готувати уроки.
Кажан постояв, послухав і, напевне, вирішив, що собака схвильований саме присутністю його, Кажана. Ще з більшою увагою почав він шукати далі.
Перечекавши, доки Кажан зник за рогом, Олег вийшов із своєї схованки. Він вирішив дістатися додому іншою дорогою, щоб знову не потрапити на очі старому. Хлопцеві здавалося, що Кажан тільки глянувши на нього, відразу дізнається про листа.
Олег перемахнув через кілька парканів і опинився на Головній вулиці Слобідки. Головною вона називалася через те, що тут була сільрада, поштова філія, лікарня і крамниця. Але й на Головній було порожньо. Цього пізнього січневого вечора ніхто не хотів виходити на вулицю, на пронизливий вітрюган. Навіть крамницю вже зачинили. Зовсім близько, внизу за скелями, море з ревом штурмувало прибережне каміння.
Олег побіг. Вітер яросливо тріпав поли кожушка. Олег біг, притуляючи однією рукою хлібину до грудей, а другу тримаючи в кишені, де шелестів таємничий лист.
Ось тут треба звернути з вулиці на стежку, а вона вже приведе до домівки. Сумно тут. Стежка йде повз городи, а на городах шемрає сухе бадилля і на просторі в темряві свистить, як розбійник на битому шляху, оскаженілий вітер. Найкраще, звичайно, бігти, заплющивши очі. Тоді не так страшно. Але Олег пригадав, що йому ні в якому разі не можна бути боягузом. Хіба він не готує себе на відважного дослідника арктичних просторів? Адже він буде наймолодшим у світі капітаном могутнього криголама. Це вирішено твердо й безповоротно.
Олег навмисне затримався на стежці, з викликом подивився в очі темряві і навіть відкотив комір кожушка. Дми, вітре, хапай за груди суворого арктичного капітана! Що йому, звиклому до шалених штормів північного моря!..
Ось і рідний будиночок. Його стіни складено з жовтого морського каменю, дах з червоної черепиці. Він стоїть на горбочку, і навіть здалека, з моря, його легко впізнати. Віконця світяться. Яке ж це тепле, привітне світло! Мабуть, мати ніяк не дочекається з хлібом свого сина…
Ось і ґанок. Олег підійшов ближче. І зненацька хоробрий дух арктичного капітана з переляку опинився аж у п'ятах. На ґанку сиділа нерухома темна постать. Хлопець легко впізнав у ній старого Кажана.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Знайомить читача з Василем Васильовичем та з іншими героями повісті
Коли Василь Васильович відчинив кватирку, в кімнату разом з важким гуркотом моря влетіли холодні краплини. Вони бризнули Василеві Васильовичу просто в обличчя, але він не витер їх. Він виставив у кватирку свою сивувату голову і так якусь хвилину стояв, вдивляючись у темряву, прислухаючись до бурі.
"Еге-ге, на морі справжнісінький шторм, — подумав він, — навіть сюди вітер доносить бризки. Ну, не хотів би я в таку годину гойдатися на хвилях!"
Вітрюган куйовдив Василеві Васильовичу волосся, кидав йому у вічі сніжинки і солоні бризки, але він спокійно стояв, намагаючись розгледіти в темряві білу піну розгніваних бурунів.
Будинок, де жив Василь Васильович, директор Слобідської семирічки, стояв біля самісінького моря. З ганку будинку тихої ясної години можна спостерігати, як біля берега, між камінням і зеленими водоростями, плавають прозорі медузи і повзають краби.
Василь Васильович любив море — і тихе, і розгніване, любив його і влітку, і зимою. Може, буряне море він любив навіть більше, ніж спокійне. Все життя Василя Васильовича пройшло в боротьбі. Знав він і царську тюрму, і в засланні був у далекому Тобольську.
Лампа з зеленим абажуром освітлює круглий стіл з купою шкільних зошитів і всю невеличку кімнату з етажеркою в кутку, шафу з книжками, карту земних півкуль на стіні. Поряд з етажеркою націлилась у стелю довжелезна підзорна труба на залізному триніжку. Василь Васильович жартома зве її телескопом, і це, мабуть, найдорожча для нього річ у кімнаті.
Директор школи захоплюється астрономією. Влітку, тихими зоряними ночами, він виносить свій "телескоп" на ґанок і сміливо наводить його, ніби жерло гармати, на небо. Він заглиблюється в далекий і недосяжний світ. Зорі, зорі, зорі мерехтять перед його очима, таємничі планети проходять свою путь. А недалеко внизу тихо зітхає сонне море, ледь-ледь булькає між камінням вода…
Зараз неба не видно, чорний морок висить над землею, гримить прибій і скаженіє вітер. Василь Васильович повертається до столу. Розтріпане вогке волосся прилипло до лоба, а на губах застигла спокійна, якась внутрішня усмішка. Він сідає за стіл і присуває до себе купу зошитів. Треба перевірити, як написали учні диктант, — Василь Васильович не тільки директор, він викладає в шостому класі українську мову й літературу. Але він знає не тільки свій клас, він знає в обличчя кожного учня в школі. В дев'ятнадцятому році у Василя Васильовича померли від тифу дружина й син. З роками стерлося почуття горя, в гомінкому дитячому колективі він знайшов тепер нову сім'ю.
Перший зошит не приніс задоволення Василеві Васильовичу. Зошит належав Галині Кукобі. Вже велика ляпка просто на обгортці неприємно вразила директора. Він не чекав такої неохайності від завжди акуратної Галини, дочки слобідського лікаря. Коли ж Василь Васильович почав перевіряти диктант, він не повірив своїм очам. Майже в кожному рядку була помилка! "Бур'ян" без апострофа, "почуття" з одним "т", а слово "дозвілля" і зовсім схвилювало Василя Васильовича. Воно мало такий вигляд, наче тільки що вийшло з госпіталю на дерев'яних милицях. І справді — "дозвілья",
— Знак пом'якшення! Га? "Дозвілья"! — розводив руками директор школи. — Що ж трапилось?
Василь Васильович не мав сумніву — з ученицею дійсно трапилось щось негарне. Він пригадав, що на диктанті Галина була чомусь зажурена і наче пригнічена. І тепер директора хвилювали вже не помилки, а ті причини, через які хороша учениця так погано написала диктант.
Василь Васильович лаяв себе за те, що тоді ж, після уроку, не поговорив з Галиною. Адже ж і тоді він помітив незвичайну зажуреність дівчинки.