Дванадцять знаків Зодіаку
Світлій пам'яті Хосе С. Альвареса [36]
1.
Козеріг, Водолій, Риби, Овен, Бик – рахував уві сні Ахілес Молінарі[37]. На мить запнувся. Увіч побачив Ваги та Скорпіона. Зрозумів, що помилився, – і в паніці прокинувся.
Сонце падало йому на лице. На столику коло ліжка лежали альманах "Брістоль" та кілька журналів "Фіха", поруч стояв будильник, що показував двадцять на десяту. Все ще повторюючи назви знаків Зодіаку, Молінарі піднявся з ліжка. Визирнув у вікно. На розі вже стояв отой незнайомець.
Молінарі хитрувато всміхнувся. Пішов до ванної і приніс бритву, щіточку для гоління, решточок жовтого мила та посудину з окропом. Із награною безтурботністю відчинив нарозтіж вікно, зиркнув на незнайомця і почав голитися, насвистуючи танго "Краплена карта"[38].
Через десять хвилин він уже був на вулиці – у новому коричневому костюмі, за який ще треба буде зробити дві місячні виплати в "Англійське ательє Рабуффі". Коли Молінарі завертав за ріг, незнайомець, приховуючи зніяковілість, вдав, що цікавиться лотерейною таблицею. Молінарі, вже звиклий до таких примітивних штучок, попрямував у бік вулиці Умберто Першого. Моментально під'їхав автобус, Молінарі сів. Щоби полегшити роботу своєму переслідувачеві, він зайняв місце спереду. Через два-три квартали він озирнувся: незнайомець, якого легко було впізнати за чорними окулярами, читав журнал. Автобус їхав у бік центру, пасажирів ставало дедалі більше. Молінарі міг би висісти так, щоби незнайомець цього не зауважив, проте він мав кращий план. Він зійшов коло пивного бару "Палермо", рушив у напрямку північної частини міста, наблизився до виправної тюрми та увійшов у браму. Молінарі хотів би тримати себе в руках, але, перш ніж підійти до охоронця, він нервово відкинув убік нещодавно прикурену сигарету. Перекинувся кількома несуттєвими фразами з черговим. А тоді хтось із тюремної охорони провів його до камери двісті сімдесят три.
Чотирнадцять років тому такий собі м'ясник Августин Р. Боноріно[39], вбравшись у костюм коколіче[40], поїхав на парад автомобілів у Бельграно – і отримав смертельний удар пляшкою по голові. Усі знали, що пляшка належала одному хлопчині з банди Кульгавого. Та, оскільки Кульгавий відігравав далеко не останню роль у передвиборчій кампанії до конгресу, поліція вирішила, що краще буде звалити вину на Ісидро Пароді[41], тим більше що ходили чутки, нібито він чи то анархіст, чи спірит. Насправді Ісидро Пароді не був ні тим ні іншим: він був власником перукарні у південній частині міста і мав нещастя взяти до себе на квартиру клерка з вісімнадцятого комісаріату поліції, а той заборгував йому квартплату за цілий рік. Цей трагічний збіг обставин якраз і визначив долю Пароді: всі свідчення (а свідки були тільки з банди Кульгавого) одностайно вказували на нього, і суддя оголосив вирок: двадцять один рік в'язниці.
Ісидро Пароді опинився у в'язниці 1919 року, і час, проведений у камері, добряче давався йому взнаки: нині це був огрядний сорокалітній чоловік, із поголеною головою, менторським виразом обличчя та вражаюче мудрими очима. Зараз ці очі дивилися на молодого Молінарі.
– То чого вам від мене треба, шановний аміго?
Його тон був не надто люб'язним, та Молінарі знав, що візитери Пароді радше не дратували. Крім того, Молінарі не переймався реакцією Ісидро: йому було вкрай потрібно довіритися і почути пораду, а відтак він був готовий стерпіти яке завгодно ставлення до себе. Неквапно і дуже ретельно добрий Пароді запарив у голубому глечику мате і запропонував Молінарі. Той, хоч і страшенно нетерпеливився розповісти Пароді про те, що перевернуло йому ціле дотеперішнє життя, знав, що прикваплювати Ісидро Пароді не варто. Тож Молінарі, здивувавши тим самого себе, почав безтурботну розмову про кінські перегони: мовляв, це суцільний підступ, і переможця ну просто ніколи не можливо вгадати.
Дон Ісидро проігнорував сказане Молінарі – й узявся за своє улюблене: став плюгавити італійців, які вже у всі діри позалазили, рятунку від них нема, ось уже навіть пробралися в їхню тюрму.
– Купа бозна-яких чужаків, бозна-звідки сюди до нас понаїжджали…
Затятий націоналіст Молінарі охоче підтримав ці нарікання і сказав, що вже й сам ситий по горло і макаронниками, і друзами[42], але особливо – багатіями-англійцями, які скрізь тут понабудовували залізниць та понавозили холодильників. От і вчора: зайшов було до піцерії "Наші хлопці" – і першим, кого побачив, був сольді, макаронник.
– То хто вам усе ж допік? Італієць чи італійка?
– Не італієць і не італійка, – жорстко сказав Молінарі. – Доне Ісидро, я вбив людину.
– Кажуть, що я також убив людину, побий мене грім. Та не мучтеся ви так, ціла та справа із тими друзами доволі заплутана, але якщо вам не копатиме ями паршивий клерк із вісімнадцятого комісаріату, то ви, якщо постараєтеся, шкуру свою врятуєте.
У Молінарі очі полізли на лоба від здивування. Далі він згадав, що про нього написала одна нікчемна газетка, де він колись вів колонку про модні види спорту та футбол; газетка пов'язала його ім'я із загадковими подіями на віллі Ібнхальдуна. Згадав також, що Пароді не допускав бездіяльності свого мозку і, завдяки поблажливому ставленню помічника комісара Кордоне[43], щодня уважно вивчав свіжу пресу. Тож дон Ісидро вже знав про нещодавню смерть Ібнхальдуна[44]. Але він попросив Молінарі детальніше і по порядку розповісти, що трапилося, тільки не поспішати при цьому, бо він, дон Ісидро, тепер трохи недочуває. Молінарі з робленим спокоєм почав розповідати свою історію:
– Повірте, я абсолютно сучасний хлопець, я йду в ногу зі своєю епохою, я люблю жити на повну, але думати я теж люблю. Я розумію, що етап матеріалізму ми вже проминули. Жадібні святенники з Євхаристійного конгресу показали не найкраще з-поміж своїх облич. Ви казали це минулого разу – і, повірте, я це добре запам'ятав: завжди потрібно намагатися зрозуміти незрозуміле. Бачте, факіри та йоги з їхніми дихальними вправами багато в чому все-таки змогли розібратися. Або спірити. Що ж, я не можу входити до їхньої спільноти "Честь і Вітчизна", бо я – католик. Або друзи. Я зрозумів, що друзи як община – дуже прогресивні, що вони давно наблизилися до великої таємниці, на відміну від тих, хто щонеділі ходить на месу. Доктор Ібнхальдун на своїй віллі "Массіна" облаштував щось на кшталт папської резиденції, до того ж там – феноменальна бібліотека. Про це я на День Дерев[45] почув по радіо "Фенікс". Його виступ на радіо, скажу я вам, – неабищо. Пізніше хтось надіслав докторові мій газетний відгук про його виступ, відгук йому сподобався. Він запросив мене до себе додому, понадавав мені багато розумних книжок і покликав на свято, що мало відбутися на віллі. Туди, щоправда, не допускають жінок, це елемент культури, проте там трапляються неперевершені інтелектуальні баталії. Кажуть, що друзи не мають ідолів, але там у головній залі – залізний Бик, здається, абсолютно безцінний[46]. Щоп'ятниці коло Бика збираються акіли[47], інакше кажучи – втаємничені. І от відносно недавно доктор Ібнхальдун вирішив ввести мене в це коло втаємничених, а відмовитися я ніяк не міг, бо треба було зберегти зі старим добрі взаємини, та й не хлібом єдиним живе чоловік. Друзи дуже замкнуті, вони не могли повірити, що якась західна, та ще й біла людина гідна бути допущеною до їхньої общини. До прикладу, Абдул Хасан[48], власник колони грузовиків, які перевозять м'ясо, нагадав, що кількість обраних не може змінюватися, проти мене виступив і підскарбій общини Ізеддін[49], але він же, бідолашний, щодня сидить, щось пописує, і доктор Ібнхальдун вічно підсміюється з нього та його книжок. І ось ці закостенілі реакціонери з їх неадекватними упередженнями – всі вставляли мені палки в колеса. Скажу чесно: саме вони в усьому якраз і винні.