— Питайте. Якось я вже висловлювався про Вейтона.
— Мені б хотілося знати,— почав Джеллін,— чому ви не подали на Вейтона позов до суду, щоб повернути свої гроші. Це досить дивно, тим паче що Вейтон кпить собі з вас. За два дні до одержання анонімок з погрозами він одвідав ваш заклад і публічно заявив, що не збирається повернути вам ні копійки з узятого боргу. Чому тоді при такому стані речей ви не звернулися до адвоката?
Якусь хвилю Макх'ю мовчав, і видно було, як його душить злість.
— До адвоката? — перепитав він.— У Вейтона нема ні гроша. Це чоловік скінчений, зруйнований, проспиртований алкоголем... Навіть найостанніший імпресаріо не хоче працювати з ним. Він сміявся б ще більше, якби я найняв адвоката.
— Але його дружина досить грошовита, і Джон Френзен, який позичав йому двісті тисяч франків, одержав усю цю суму від пані Вейтон.
— Я хочу грошей від нього, а не від його дружини. Я так йому й сказав, коли прийшов повернути позичку. Але він сприйняв це за образу. Почав верещати, що гроші його дружини його і що має повне право їх узяти, але після моєї заяви не дасть мені ні шеляга. "Почекайте ось, як у мене заведуться власні гроші",— додав він ущипливо.
Макх'ю скінчив. Пітнів він надто рясно як на температуру, що панувала в його барі.
— Пробачте за наполегливість, але чи вам не здається, що це пояснення може нам здатися надто дивним? Сто тисяч доларів сума серйозна навіть для вас, і такої суми та ще з неістотної, по суті, причини так легко не витрачають. Досить вам подати позов, і через три місяці ви одержали б належну суму разом з поверненням коштів на процес. Чому ви цього не робите?
— Я вже вам пояснював,— сказав з притиском Макх'ю.— Іншого приводу не існує, і мені додати до цього нема чого.— Він зробив паузу і вів далі: — По-вашому, я хочу вбити Вейтона? При бажанні ви можете цьому повірити. Присягаюся вам, що мені кортіло не раз задушити його власними руками, але я ніколи [32] не зважуся на це, оскільки мені жаль його, а крім того, мені неохота гнити потім двадцять років у в'язниці.
— Цікаво, що всі в один голос кажуть, що Вейтон не заслуговує того, щоб через нього просидіти бодай один день у тюрмі,— втрутився Метчі.— Але ж урешті-решт хтось його вб'є, і сказане вами лежить на вашій совісті.
— Лежить на моїй совісті? Може, компрометує мене? — розлютився Макх'ю.— Я ладен заявити навіть перед Господом Богом, що хотів його вбити, і можу заприсягтися, що кожен, кому Вейтон сміявся б у лице, бо ошукав його на сто тисяч доларів, почував те саме, що і я...
Піднесений голос Макх'ю заглушали звуки псевдовіденського вальсу, а в залі панував такий розгардіяш, що люди не звертали уваги на його жестикуляцію. Тим паче що жестикулювали всі.
— Ну, гаразд, гаразд,— озвався несміливо Джеллін.— Не сердьтеся на нас. Спасибі за пояснення. Звичайно, якщо виникне потреба, я одвідаю вас ще раз. Ви не візьмете це мені за зле, правда?
— Приходьте, будь ласка,— сказав Макх'ю, встаючи зі стільця.— Я завжди до ваших послуг. Проте запевняю вас: якщо ви принесете мені звістку, що цього блазня застрелили, я не плакатиму...
На цім слові він пішов, стромляючи два пальця за комір сорочки, щоб вільніше зітхнути.
Матчі подивився на Джелліна, прагнучи з'ясувати його враження, але Артур, здавалося, сидів, заслуханий у бравурні звуки музики.
— Це Гершвін,— сказав він.— Ось послухайте. Яка краса! Тільки Гершвін уміє компонувати такі твори... Та що ж, треба вертатися до дійсності. Ходімо до Генрієти Бейм.
Добратися до оселі Генрієти Бейм о такій пізній порі було неважко. Виявилося, що актриса ще не вернулася з театру і служник усе ще чекав на хазяйку.
Джелліна і Метчі ввели до холу.
Втомлений Метчі позіхав, але Джеллін, який до дев'ятої вечора спав, був відпочилий і жвавий.
Чекання минало в цілковитій тиші. Нарешті близько половини третьої почувся гуркіт мотора, і через хвилину в холі показалася жінка, загорнута з ніг до голови в чорнобурку.
Великою скромністю вона не страждала, але її задерикувате обличчя пом'якшували і злагіднювали очі. Не важко було зрозуміти, чому вона сподобалася Вейтонові.
Навіть Метчі, відпорний до жіночих чарів, завагався і виступив не дуже переконливо в ролі "руки Джелліна". Щоб почати розмову, він здобувся на коротку заяву:
— Ми з поліції. У справі Вейтона. [33]
На щастя, Генрієта Бейм, здавалося, була рада застати в домі Я товариство, вона зняла хутро і, тягнучи його по підлозі, провела я Джелліна і Метчі через короткий коридорчик до вітальні.
— Люблю розмови про Філіпа,— зітхнула вона.— Багатьом він здається злим духом, але це помилка. Якби не його дружина, яка при найменшій його пригоді впадає в істерику, Філіп був би ідеальним другом.
Генрієта ввела Джелліна і Метчі до великої кімнати і посадила їх на канапі. Поки вона відчиняла бар, Джеллін запитав:
— Я хотів би, власне, дізнатися, що сталося, коли пані Вейтон відкрила, що ви і її чоловік...
— Розумію, розумію і зараз усе вам поясню. Зрештою я пробувала вже розтлумачити це іншому співробітникові, який питав про це два дні тому.— Вона налила собі трунку і, тримаючи чарку в руці, вела далі: — Буду з вами відверта. Попереднього дня я сказала не все.
Метчі суворо наморщив брови, але Джеллін заспокійливо торкнувся його руки.
— Сказати все я боялася,— пояснила Генрієта,— щоб не зашкодити пані Вейтон. Отож одного вечора, коли Філіп і я сиділи на канапі, на якій оце сидите ви, і розмовляли собі якнайневинніше про театр, ця жінка, підкупивши, мабуть, покоївку і служника, влетіла, як бомба, до кімнати й почала лаяти Філіпа. Якусь хвилину мене це розважало, але коли я побачила, як вона виймає з сумочки револьвер і погрожує ним Філіпові, я втрутилася...
— Пані Вейтон погрожувала вбити чоловіка? — спитав Джеллін.— Пробачте мені, але я хотів би, щоб ви повторили це ще раз... тільки подумайте... Може, в руках пані Вейтон був не револьвер, а якийсь інший предмет...
Генрієта Бейм посміхнулася приязно, але дещо іронічно.
— Натяк зрозуміла. Ви сумніваєтеся в правдивості моїх слів. Але я запевняю вас, що револьвер був не бутафорний, який використовують, граючи п'єси з бандитами. То був справжній браунінг, яким можна убити людину на відстані в тридцять кроків.