Хитала накритою темно-брунатним покривалом головою. Білі — аж із зеленавим відтін-ням коси вимотались із згибів домотканої вовняної тканини. І лягли сріблястими смугами на темно гніду туніку, застебнену на шиї великим, бронзовим ґудзиком.
Зморщена, вся темно-гніда, з надхненим поглядом живих блискучих очей, бабуся здавалася старою Дріядою, що бачила юність землі, зістарілась із планетою, але все зложила в своїй пам'яті, як у просторій скрині. Тепер же витягала минуле, як давню одіж прим'яту й злежану. І знов, силою слова, давала їй яскраві, живі барви й первісну форму.
Княгинині очі немов когось шукали в почо-ті. З гуртка дівчат відокремилась молоденька Чудна, з варязькою невеликою гарфою. Але княгиніна рука затримала Чудну на місці. Орлині ж, сірі Ольжині очі торкнулись поглядом "борзописця" Радгоста, що однаково легко володів мовами варязькою, грецькою і руською, так само, як і стилосом. Обов'язком Рад-гостовим було записувати все цікаве, що здибається в подорожі. Радгост сів на шкуратяну подушку, що раб поклав у княгиніних ніг, і приправив тоненькі таблички.
Бабка ж, радіючи, що слухає її таке зацне панство, лила гірським потоком свої улюблені мрії, переплетені з казкою давно-минулої бувальщини.
Базиліса — королева; гаґія — свята.
Власне не до Царгороду, бо до нього переніс столицю Константин, син святої Олени, вона перевезла хрест до Риму.
Деякі автори виводять рід св. Олени з королівської родини, що володіла Британією, інші — поміщу-ють таберну, з якої походила св. Олена, в Кападокії, але капітальні гагіоі'рафичні твори, як многотомний Heiligen Lexikon та Боляндисти стверджують, що св. Олена була родом із Тавриди-Криму.
— Гей! Високо-високо, з убогої таберни аж на цезарський трон сягнула Гелене! Та ж швидко впізнала, що сльозами-риданнями рясніш, як перлами-самоцвітами обсипані володарські вінці... Чого тільки не спробували пишні пани, щоб зіпхнути з престолу "шинкарівну"! Таж цнотлива була, хоч і поганка ще тоді, красуня Авґуста. Дружину свого, славного Констанція, вірно любила. То ж лише погордливим мовчанням відповідала на залицяння, що на них ЇЇ, мов ту рибку на вудку, ловили. Спробували й хитрощами двірськими, лукавими радами, обплести її. І на те не пішла. То ж вичекали дворяни, аж прив'яла свіжа, гірська краса Авґустина. Найстаршому — Константанові, а всіх троє синів мала, сімнадцять минуло вже. Гелені ж — поверх тридцятки уже ішло.
І почали отруйну працю гадючі язики. Мовляв: Стайнею заносить від Августи! Не вдіють нічого зацні пахощі та аромати, жадні купелі запашні не помагають. Сказано ж бо: Доля її "(1е віегсоге Іеуауії асі г^пшп" ) з гною до престолу піднесла! Сам же Констанцій тоді ) співцезарем — разом із божеським Гер-кулом був.
І доти гадюками зависливими сичали, доки не отруїли серця Констанцієвого. Муж — є муж! А коли ще й поганин... Махнула стара, мов крилом, широким рукавом.
Звук дерев'яних дзвіночків вплівся сільським супроводом до слів старої. Внучка Гелене подоїла корів і кульгавий невільник вигонив їх на пасовище, лишивши догляд над печенею невільниці в смагастій туніці.
— І "милостиво відпустив" Констанцій Хлор свою дружину, щоб узяти собі рівну родом — і молодшу — продовжувала бабуня.
Гелені ж призначено на життя місто — Тре-вір. Слушний палац їй дали, служебництва доволі, і варту почотну — все, як "удові Авгу-сті"! Дарма, що живого чоловіка жінкою була... І синам не заборонили до неї голоситися. Особливо ж Константин — у цезарському війську він був, — часто матір відвідував. Та ж Гелене добре знала, чим є те щастя, що від людей іде!... І до мудрости занурилась. У ній собі розраду-потішення шукала. —
Замислилась Ольга, стареньку слухаючи. Власна її тяжка вдовська доля віджила в пам'яті. Чи ж не довелось і їй боронитись і від залицянь лукавих, і від хитрощів, сплетених мов тенета на звіря лісового?...
— Ой, не легка, не легка ти доле вдовська!... І перед духовим Ольжиним зором не слова
старої шинкарки барвисту казку плетуть, — а живі образи встають-творяться.
І близька їй, "наймудріщій із жон" ця володарка розвінчана, вдовиця при мужі живому... Як сестра, як подруга їй близька...
Стигне па столі соковита печеня до смаку часником приправлена. Відсунула Ольга срібну таріль, що отрок перед нею поставив. Як же бо княгині в подорожі без начиння свого бути? Тільки знак дала рукою, самоцвітами обсипаною:
— Призволяйтесь, — мовляв, — мене ж принукою не томіть!
Не стіл накритий, не дворян своїх споживаючих сільське погощення бачить Ольга — а ранок далекий... у Тревірі!
На терасі палацу свого поважна матрона
— немов юнак запальний, із мудрости книжної, як із криниці бездонної, спрагу душі своєї втішує. Схилилась над сувоями... Анаксагор, Платон, Геракліт — її товариство! І Сенека, як діямант твердий, як діямант — ясний та прозорий... Ось і Марк Аврелій, філософ, що не тільки справедливість, але й обов'язок за правило собі постановив...
Ясніє небо над Августою-Гелене. Блідне на зеленавому тлі його втомлена ніччю недрім-ною лямпада. А самітня Августа дівочі роки
— щастя свого роки — згадує... Хто ж бо може бачити юний ранок, на ранок власного життя не згадавши?
Босою дівчинкою, в полинялій хламидці, приносить Гелене хатнім богам галузки щойно розцвілих мигдалів...
Дорослою дівчиною-красунею вішає зелені вінки — Німфам — у дар! на віті найгарніших дерев коло батьківської оселі...
Чи ж не ходила так ранком і сама Ольга до посвятного гаю, з квітами Ладі? Медом кроплючи камінь вівтарний, долі собі закликаючи :
— Дай щастя-долі, Ладо — богине ласкава! —
Чи ж не приносила Ольга колосу повного світлому — Ясові, за врожай та за мир дякуючи?
І як тіні, — здалека — всміхаються Ользі і Перун срібновусий, промінням увінчаний Хоре, і Мокошь — богиня глибин водних, лататтям заквітчана...
Ах, боги! Що їм сум самітної старости! їм, що не відають відцвітання ні безсилого наближення до невідворотного гробу? Тішаться вони з крови офір у вічно ясній лазурі!
Базиліса — королева; гаґія — свята.
Власне не до Царгороду, бо до нього переніс столицю Константин, син святої Олени, вона перевезла хрест до Риму.