Пан Шибеник почув, що малюк тільки й знає: "Йошка, Йошка!" Це, видно, його ім'я. Нахилився до хлоп'яти.
— Йошко, ходи додому, — мовив лагідно й узяв малого за руку.
Хлоп'я проказало за ним:
— Додому, додому...
Простягло ручечку й звелося на ніжки з таким довір'ям, ніби зловилось за палець рідної матері.
Веселий дитячий гурт розсунувся, даючи їм дорогу. І пан Шибеник повів малого, примовляючи:
— Додому, Йошко, додому. Ти не бійся, я тебе годуватиму! І спати є де... Ходи, Йошко, ходи. У мене є гроші, не бійся, зараз так смачно пообідаємо, що аж... Ти будеш моїм братиком, Йошко? Гаразд? На, бери...
Він сягнув до кишені і витяг звідти помаранчу. Сів на камінь, посадив біля себе малого Йошку, очистив овоч і клав малому в рот смачні, запашні скибочки.
А той посміхнувся щасливо, показуючи дрібні, як рисинки, зуби, і зовсім не журився майбутнім, а задоволено проказував:
— До-до-му! До-до-му!
— Додому, Йошко, підемо додому! Та ще й купимо хліба та ковбаси. Теплої, вареної ковбаси. Не бійся, Йошко, поласуємо!
Пан Шибеник уже більше не гуляв: ніколи було, бо після роботи виховував Йошку.