Оці чудово гарні звірята з трикутними голівками і світлою чорною шкурою, повною цупко приплеснутих кучерів, мали стати засновком дохідної княжої розплідні на багатій у випасне зілля волинській просторівні.
Від себе добавили ці суто гощені й дуже шановані посли, що на турнір заповілися знатні борці з далеких сторін, Тртко й Грвоя з Боснії, Унван із Госляру, силач Єццо з-над Ельби та Дітмар із Айсту, лицар, поет і співак. З Великоморав, напевно, прискочить Зденко й Домазар, витязі на світових змагах, з франконської знову ж сторони все, що найліпшого вишколив двір графині Єрменгарди в Нарбоні.
— Пора мені знову, як у Новгороді, на свій талан змагатися! — подумав палко юнак.— 3 гостроверхів світових підстежувати, де злетіти грудьми на добичу і як узяти під ноги непокірну Славу! Хіба сиділи на місці, вдоволялися одним і тим самим такі, як Роланд та Артус, герой корнвалійських гір?
І прояснено згадав кельтійські оповідання "Червоної Книги Гергеста", про двір Артуса й лицарів Округлого Стола.
— Щось кажете, княжичу? — під'їхав Кмита з Мирогощі, рад хоч якому слову в опустілій дорозі, де хіба старець підбіжить півнагий по рукодавщину.
Юнак прихилив до Кмити бойку голову з чорним жмутком волосся над ухом, аж злиснів сміливий обрис бороди, придавленої насередині ніби натиском залізного пальця.
Він відповів на свій здержаний лад,— алмази й перли ковпака грали під його міру, туго й зимно:
— Світ манить, Кмито! — закликав.
Сапфір неба давно вже поблід, легіт став різкий. Сумерк устрявав тепер у кожний корч, хмару, ручай, підсинював діброви, узгір'я, лет птахів і мовчання води.
Їздці минали оброслу повзуном криницю, що схоплювала в кам'яний обруч дзеркіт миготливого джерела з розбитою копитами землею довкруги, де товпилися дівчата й барвисто одіті жінки в торокатих хустках, з дітьми на руках і кужіллю край стану.
Вони говорили з собою про любов, роди, смерть і ступали за той час із глеками до води вищербленими сходами та заглядали в темінь, як у лице Долі.
А коли чури напоювали коней і боярський хоровод зупинився, княжич доглянув нараз осторонь гурту молоденьке дівча в променистім голубім уборі,— з висоти білого нарядженого коня воно дивилося пильно юнакові в лице. Голівку дівчини й чистий обрис теплоблідого личка обіймав ніде на світі невиданий накритничок із золотого листу... Від якоїсь наглої думки дівча повернуло верхівця назад і в найбільшому оспіху шугнуло голубою смугою серед трав, іздалеку видне своїм чудовим, тугим, наголовним убранням. Блакить далини взяла в себе вскорі краску її одягу, тільки золотий шоломець світив довго в просторах, як другий місяць понад вечірнім сизим полем.
Може, це було Лялине свято, біля води, рокове? Й ось це вона саме, вибраниця села, Ляля із зрослими брівками, невінчана цариця однієї днини, через хвилину віддасть свій наряд подругам, сама ж вернеться стомлено в своє курне житло — над постіллю жердки, замість порога камінь? І снитисяме дівчині довго в ніч Купайлів дурман, жезл зеленої рокити і стирта обрядових вінків?
Хоровод їхав тепер спроквола, радів кінцем дороги, з таємною думкою цікавився міцними мостами понад стрімкі вали, підшукував слабкі місця оборони, розглядав приліплені, як гнізда до скель, чатівні на стрімких обочах. Спорскотіли весело коні й пішли живіше, зачули королівський табун, що, мов крилаті дракони, летів саме від Буди, з замкового вершища. Ще трохи — й на обкрутішляху виринули їздці в рясних долманах наопашки, в срібнолуских ковпаках і зброї обабіч пояса, як старовічні Атилині мужі. На чолі скакав в опинках із парчевим підбоєм Гейза, палатин.
Згомоніли привіти, палатинове слово з благих лиснючих губ у червоно магоневій бороді. Йому з повагою державного мужа відповів латиною красномовний єпископ Христофор, темновидий, у фіалковій рясі з вишитим у виноградні листки поясом і блисках дорогоцінного енколпіону.
Обидві ватаги дзвінко рванули з місця. Наглий блиск сотень смолоскипів ударив у них червоною загравою. Було видно, як на пожежі, замкову площу, залиту народом: виразні, брунатні лиця у шапках, вбитих над грубу повсть брів, волосся в уплітках, довгі пряди вусів, обкручені довкола вух, сорочки рясні, як стихарі, широкі, з шитими малюнками рукави...
Паленів визорений світ, лунали оклики, сипалося квіття коням до ніг, плескали в долоні мужчини, жінки підносили угору дітей, витали мрійними усміхами вірля з гнізда славутніх Мономахів. Ці усміхи, казка ночі рожевим туманом проводили княжий хоровод, що плив високо в сідлах, мов у зачарованому сні...
То Кмита, скарбник, сягнув до тугої калити край пояса й вулицями багровими, як жар, задзвеніли, посипалися у глоту срібні гроші з візерунком Спаса й ознаками волинської династії: мечем у кігтях завінчаного вірла.
Йому відповіли оклики під саме небо, юрба закрутилася широким круговоротом, стала з гомоном визбирувати княже пригісне між камінням дороги й виіскреним пирієм. Десь там пересварювалися відштовхувані люди, плакали налякані діти...
Старий замок із часів короля Ваїка палав гранітними вирізами аркад, як скам'янілий епос про меч бога війни, викопаний там колись Атилою, монгольським пастухом. В одному з вікон, де троє вогників свічника рожево капали на землю, станула в голубому брокаті дівчина з-над пільної криниці...
* * *
Під вечірній спів пташиний, що наповнював сади наддунайського замку невмовкливою піснею, Андрій, Белин син, йшов із Романом замковими кімнатами. Вони гомінко розмовляли. В багровім безрукавнику до пояса, в золотистім демадані й короткім панцирі зі срібла, Андрій усміхався щораз свіжим рум'янцем і брунатним чупром, повним ржавих блисків.
Повагом наспівала княжа дружина: єпископ Христофор, Костян, Томир, Коснята, Негвар, Шварно, Кмита й інші бояри, слава і цвіт Волині.
У якусь хвилину обидва юнаки стали в дивному дожиданні — це Андрій обернув голову до Романа й поцілував його в обличчі срібного, на стіні, Розпяття. Помовчали святково обидва.
— Тепер ти друг мій, Арпаде! — ясно поглянув на нього Роман, та зараз же замовчав.
У відповідь Андрій обняв його міцно: з оцим прижмуреним Андрієвим осміхом перед очима, Роман подумав мимохіть, що коли йтиме в майбутньому на Польщу шукати матірнього сліду, землі Кривоустих, такий союзник, як оце Андрій, зможе йому добре забезпечити плече. Не метатиме ж він із-за гір камінням у п'яти побратимові! Але загарбане Уграми Закарпаття й Понадтисся? Хіба цілунком накриєш стару грабіж?