— Товаришу командир, людей немає. Задавила артилерія.
— Поранені є? Став поранених!
Біг, озброєний ручним кулеметом, вздовж лави. Лава вся припала до землі. Один боєць схопив його за ногу й повалив на землю.
— Ви чого тут ходите?
— А що?
— А те, що вб'ють, тоді що ми будемо робити?
— Пробач, не буду.
Вечір. Тиша. Штаб.
Входить Щорс, чорний, як земля, мокрий. Входить, хитаючись, в крихітну кімнатку й оглядається навколо, не впізнаючи вже ніби ні кімнати, нічого.
Випав з рук кулемет.
Не почув гуркоту. Скинув шкіряну тужурку. Відкрив кран і з стогоном підставив голову під холодний струмінь. Ллється вода: "Так, так, так—що ж мені треба було?.." Згадав:
— Данилюк!
— Що?— пролунав голос з другої кімнати.
— Пиши.
— Єсть!
— "Дорога дружино. Пишу тобі з Бердичева. Я дуже сумую за тобою. І ось маю нагоду тобі написати. Тут відбулася заминка... словом, для спасіння Києва всі погляди були звернені на нас. Я взявся за справу. Петлюра..." Написав Петлюра?...
— Написав, хай йому добра не буде,— відповів Данилюк. Кінець листа він диктував, сидячи на вузенькій похідній
койці. Притулившись до стіни і широко розкривши очі, він ніби вдивлявсь у грізну картину кривавих подій.
— Так... "Петлюра на броньовиках підвіз переважаючі в багато разів сили і зігнув наше ліве крило. Наші полки не витримали і кинулись тікати. Приїхавши, я зразу зрозумів, чим це може скінчитися. З великими труднощами зупиняю втікачів, веду їх у наступ, вибиваю його і дуже сумую за тобою. У нього було п'ять броньовиків і тридцять дві гармати різного калібру. Місто переходило з рук у руки кілька разів. Є вбиті й поранені.
Я, дорога, ти знаєш, не люблю писати. Але коли вже я пишу тобі, то... уяви, що тут було. Крапка. Я назвав це "Бердичівським жахом". Тут все змішалося докупи — і наші, й вороги. Петлюра кинув на мене все. Бій продовжувався дев'ять днів. До кінця бою у мене залишилося живими сто сімдесят п'ять чоловік і три гармати. Але я був глибоко переконаний в перемозі і переміг його..."
Останнє слово Щорс уже не вимовив, а якось ніби видихнув і замовк. Він заснув сидячи.
Затихла друкарська машинка. Данилюк довго дивився на свого командира.
Зараз почнеться сцена, перед написанням якої хочеться звернутись до художників, операторів, асистентів, освітлювачів,— до всіх, хто повинен розділити зі мною складний труд створення картини.
Приготуйте найчистіші фарби, художники мої. Ми будемо писати відшумілу юність свою.
Перегляньте всіх артистів і приведіть до мене артистів красивих і серйозних. Я хочу відчути в їх очах благородний розум і високі почуття..
Декоратори, розташуйте їх у народній школі на підлозі, на лавах, на столах на фоні земних півкуль. Поранених перев'яжіть свіжими бинтами, покладіть їх у ряд, і шаблі покладіть поруч. Хай відпочинуть вони після довгих кривавих трудів. Вдягніть їх відповідно дорогим спогадам про початок нашої епохи.
Освітіть їх, оператори, чистим світлом, щоб усе прекрасне, що пронесли вони по полях України, відобразилось на їх обличчях повністю і передалося глядачам, і хвилювало серця нащадків високим хвилюванням.
Хай це буде світ вечірній, тихий, як перед святом після довгих трудів.
Хай вони мріють. Не треба їм ні їсти в цей час, ні пити, ні курити, ні зашивати поношений одяг. Не треба звичайних слів, побутових рухів, правдоподібних подробиць. Приберіть геть всі п'ятаки мідних правд. Залиште тільки чисте золото правди. Не опускайте їх в побут. Є війна. Є перемога і відпочинок поміж битвами. Товариші артисти, є перемога, і ви її героїчні виконавці. Я горджуся й захоплююся вами.
Вдивіться в себе,— як невпізнанно змінилися ви всі! Так недавно відірвала вас доля від мирної праці, весіль, вечорниць і так багато повідала вам на історичних шляхах України. Як піднялися ваші наміри над побутовими латками, їжею та іншою грою з речами! Які виразні ви самі по собі! Ви — цвіт народу, його благородна юність на гірському привалі. Тихше! Хай ніщо не відвертає вашої уваги. Зараз ми будемо вкладати в уста артистів слова, які навіть не приснились би на чернігівських лугах ні їм, ні їхнім нащадкам цілі, можливо, століття, не поклич їх до подвигу грім пролетарської революції.
— Ну, добре,— тихо почав немолодий уже кулеметник Василь Титаренко і подивився на товаришів.— Говорять, приміром, бога немає... Природа. Ну, а природу, її ж хтось та створив. Значить, воно щось, очевидно, є.
— Можливо,— зауважив Радецький, що лежав біля стіни на фоні східної півкулі.
Щорс тихо увійшов до кімнати разом з Петром Чижем. На ньому була чиста біла сорочка і шинель наопашки.
Присівши на шкільну лаву, він зразу ж опинився в центрі рідного кола. Всі, крім поранених, підвелись і присунулись до нього.
— От поясніть мені, товариші,— сказав один з командирів, прислухаючись до внутрішнього свого голосу.— Іду, приміром, в бій. На двісті кроків б'ю петлюрівців з нагана. Побажаю: падай, падай, падай! Падає. Завжди. Майже не цілюсь.
— Окомір точний.
— Ні, не те,— сказав Черняк і присунув свій табурет до Щорса.— Ось у мене, Миколо, те ж саме. Розстрілюю кулеметну стрічку, останню. Навколо пекло, у скронях стукає. Вже треба бомбу, та швидше. Одну, другу, третю! Ух!.. І раптом побажаю: журавлі, пролітайте в небі! Дивлюсь угору...
— Летять!— підхопили богунці і підвели голови.
— Летять! От їй же богу, над самісіньким боєм!— Черняк розкрив руки і закинув голову вгору, немов побачивши у височині журавлиний ключ.
— І в мене те ж саме, товаришу начдив,— сказав Петро Чиж здивованим напівшепотом.— Іду в розвідку, так. Річка. Луг. Туман. Тихо... Побажаю: прокричи, деркач! Кричить — дер-дер, дер-дер... Я на небо: зоре, падай!
— Падає?— захоплено прошепотів Павло Радецький.
— Падає! Згадую Настю: Насте, приснись! Сниться.
— А мені сниться, що я літаю,— сказав Павло.
— Ну! Льотчик обізвався...
— А раз приснилось,— признався далі Павло, широко розкривши здивовані дитячі очі,— начебто я особисто звільнив увесь світ від ярма капіталізму.
Ніхто не посміхнувся, почувши сон Павла. Навпаки.
— І мені, і мені, і мені,— тихо дивувались богунці, поглядаючи один на одного.
— А мене, товаришу начдив, куля не бере.— Молодий чернігівський "змій" Ткаченко сидів на підлозі перед Щорсом в білій сорочці і не зводив із свого начдива гордого схвильованого погляду.— Наступаємо на окопи. Іду. Кулі свистять, свистять, аж лоскочуть! А я, товаришу начдив, так хочу перемогти, так хочу, так хочу!— Голос Ткаченка затремтів від грізних бажань, і сам він увесь здригнувся і випростався.— Кажу: куле, не чіпай, не чіпай, не чіпай! Не чіпає. Лоскоче, але не чіпає. Скажіть мені, що це? Правда?