Європа входить у новий рік (принаймні, більша частина Європи), опанована большевицькою манією. Подекуди це набирає характеру психозу саме тому, що Європа здебільшого невра-стенічна, а останні події її ще більше виснажили, роздратували, спантеличили. Хвороба лекше падає на хворобливий ґрунт. Ця трясця мусить її перетрясти. І це будуть страшні конвульсії, частково катастрофічні для цього найстарішого закутку світу.
Парадоксальне наше становище — людей, що стоять на грані, знають і той, і цей бік, засуджують багато там, чимало й тут. Ми опиняємось між нещадними щелепами, нечутливо-залізними щелепами подій невблаганних, невідступних. Історія судитиме суворо, остаточно, а значить, і справедливо. Розжують, знищать нас ці щелепи чи ні?
Україна! А ти? Мій болю незболілий, захват ще з юнацьких років і найпристрасніше кохання на все життя! Моя омріяна солодка невіста і мати моя найласкавіша! Владарю найвеличніший, кате найжорстокіший і... скарбе найдорожчий! Моя осяйна, химерна, несамовита, незмінна візіє — і земна, чорна, кров’ю і стогоном незмінним, безнастанним перейнята реальність. Моє — все! Що ж ти? Куди ти? За ким? Чи під ким?
Ні, не хочу! Не можу погодитись і не погоджусь ніколи. Не "під ким", а над ким? Чи, принаймні, поряд з ким? Вже час. І хоч дуже грізні хмари облягли тебе, моя земле, хоч ти розтерзана корчишся в неймовірних муках, але я вірю, що саме тепер, саме в цих конвульсіях народиться нове. Я вірю не лише сліпою вірою фанатика (не тому, що сповнений такої жадоби), а й вірою холодного розуму, безсторонніх зважувань, сухуватого, але певного розрахунку.
Вже тебе не перекреслять; не зігнорують, не повалять цілковито, як то було. Хоч би як цього хотіли, хоч би там що. Ти вже висмикнулась. Ти тепер уже не тільки борсаєшся, але й борешся. І ти ще поборешся. Ми поборемось. І виборемо. Конче.
Я вірю.
1 січня 1945р., понеділок, Потсдам
Новий рік. Ці слова, такі старі! — завжди, проте, хвилюють, звучать особливо якось, трохи загадково, трохи збудно. Що б там не було, а ждеш. Все одно ждеш, трошки надієшся, трошки сподіваєшся... хоч як "заїдав би" тебе давній скепсис.
Справді-бо: попереду цілий рік! То ж не день, не тиждень, а рік. І саме в наш час, в час такої надзвичайної життєвої динаміки, найнеможливіших можливостей, виключних несподіванок, в час дійсно химерний і для багатьох проблем вирішальний, — чого тільки не може статися в цей час за один оцей рік!
Тож не будемо розгірчено зітхати, не будемо сумовито голову схиляти, духом занепадати. Навпаки! Голову д’горі, кулаки міцніше, твердіше стати й землю під ногами надійніше відчути, а погляд вперед — на Україну!
Я хочу навесні рушати туди, на Україну. І чому так не може статися? Я передчуваю, що щось таке буде. По весні, десь, може, у травні-червні, мені так близько, ясно ввижається рідна земля і мій неповторний Київ. Дай Боже, в новому році!
Вчора звечора год. о 9-й була повітряна тривога. Ховались, звичайно, у нашому підвалі, примітивному БиЛзсЬиІггаит’і. Летіло чимало їх, небо стогнало. Неподалець десь гухкали вибухи. Захотіли, отож, "воріженьки" привітати з Новим роком. Сьогодні відомо стало, що дуже потрощили Берлін, дарма що там уже й трощити майже нічого.
Вчора, уклавши Леся, наговорив йому різних фантастичних історій про Новий і Старий рік. А коли дитина заснула, підклав під подушку пачку з різними іграшками та цукерками — подарунок доброму хлопчикові-українцеві від Нового року. Ще й лист від нього та 5 марок грішми! Цукерки з Братислави, а іграшки тутешні. Все куплено, звичайно, потайки і все тендит, примітив, якости воєнного часу. Та кращого ніде взяти — зробив, стягнув, що міг. Але ж скільки радости, скільки ж справжнього захоплення у дитини! Цілий день милується, грається, всім розповідає. Для нього це справжнє свято. Він його пам’ятатиме. Не забуду і я отієї хвилини вранці, коли хлопчина знайшов у себе під подушкою пакет, вражено витягнув його, нерішуче обмацав, а потім тремтливими руками взявся хутчій розпаковувати. Щастя, чисте дитяче щастя сяяло в його обличчі. І здавалось мені в цю хвилину, що на всьому світі нас тільки двоє, нас двоє...
2/1-45р.
Був у Берліні, їхавши туди, заздрісно поглядав у довколишні ліси й гайки. Лежить сніжок, а лісова хащівня та далечінь ди-миться сизо-фіалково. Оце піти б тудою, піти та й піти з рушничкою... і більше нічого не треба.
В Берліні зустріч із полк. Дацком, шефом укр. пропаганди, колишнім майором сов. армії, ще в перших місяцях війни потрапив до полону. Молода ще людина, — видко, діловита, заповзята. Мене дуже добре прийняв, вийшов геть аж у коритар, почувши за мій приїзд. Передусім питає про здоров’я й коротко розповідає, як іще 1942 р. у Відні, у квартирі А. Жука, був він свідком великого занепокоєння щодо мого здоров’я з боку тамтешніх українців, зокрема Рути Темницької.
— Як вона побивалась за вами! Як побивалась! — каже, і здивований, і дещо захоплений. — А чув я... померла вона?
— Так. От вам і парадокс життєвий, — мовив я сумовито.
Пропонує очолити новий літер.-мист. місячник, що його має
видавати від. пропаганди.
— Якщо будуть передумови, щоб цей місячник був справді серйозним, зразковим, тією найвищою точкою, що могла б репрезентувати вищій ступінь культ, розвитку поцейбічної української інтелігенції, щоб і не пахло тут отією агітпросвітянщиною, яка зараз опанувала всі тутешні укр. журнальчики й газетки, якщо вистачить на це творчих сил, — то я згоден.
Ми порозумілися легко й швидко. Він цілковито поклався на мене, загодя з усіми моїми настановами погодився.
Спробую. Може, щось і вийде.
Пройшов потім по давно-давно знайомій Кюрфюрстендам. Боже, яка руїна і пустеля! А ось і Фазаненштрасе, де я мешкав 1928 р. А ось і славетна Романішескафе — онде приблизно те місце, де стояв столик, при якому .я любив сидіти. Тепер тут лежить величезна купа кам’яних уламків, зяють діри замість вікон. Весь цей будинок вигорів ізсередини, стирчить лише кістяк почорнілий, досі трохи задимлений. А перед будинком, на місці колишньої широкої веранди й досі зберігся напис: "Romanisches Kafe", — подірявлений, поіржавілий, жалюгідний, а все ж зберігся. Зворушливо це виглядало і трошки моторошно. Ще жахливіша картина величної колись, чудесної романського стилю кірхи навпроти на майдані. Бані її світились чорними рясними ребрами, з яких, мов шкіра та м’ясо, позвисала бляха.