Мадяри зовсім інші — на зріст вищі, кремезніші, загалом здоровілі. І виправка у них почувається військова. Але що жде цих мадярів на випадок, коли цілком переможе Німеччина? Адже вони — не арійці. Скільки сьогодні диких протиріч! А нас що жде? — адже ми — слов’яни.
5/ІУ— 1943р.
Німці війну програють. Дедалі з більшою певністю приходжу до цього висновку. Вчора вранці перед сніданком гуляв на повітрі, дорогою на Болехів (так щодня годину-півтори гуляю), і зупинився біля братньої могили край дороги на узліссі. На могилі білий березовий хрест, на хресті дошка з написом: "Борцям, полеглим за волю України". Я зняв капелюха, станув схвильовано. Густий ліс теж стояв над могилою задумано, ялини стиха шуміли, ворушилась руда трава на могилі, злегка взята вітерцем, і знаменно, велично німів білий хрест. Хто вони, ці борці? Молоді, старі? Від чиєї руки полягли — большевицької, польської? Не знаю, не хочу навіть знати, їх так багато! Скрізь, скрізь...
Так багато пролито української крови, так багато ще й зараз її ллється. Невже даром? Ні! Не може бути.
Я знову Думав: чим, як скінчиться ця війна, і ясно повстав твердий висновок, що німці її програють, але й большевики не виграють, заваляться. Дуже загадковою є поведінка Японії. Може, це тому, що я зовсім погано інформований, — не збагну, не зорієнтуюсь як слід. А проте здається мені, що саме вона, Японія, щось хитре задумавши, лише наприкінці подій вповні розкриє свої заміри, вразить несподіванкою і старанно збереженою силою, категорично продиктує свої вимоги, накине свою незаперечну волю всьому Сходові. Здається мені, що так воно зрештою мусить бути.
Через дорогу проти могили — стара мурована капличка. Зазирнув у розбиту шибку дверей: на мене з павутинної сутені суворо й сумовито дивились троє святих. Великий старий образ геть почорнів (це ще більше підкреслював рушник, який обрамляв його, мов рямці), і святі видніли з темної глибини, наче з вікової далечини. Така відстань сивезна мимоволі збуджує цікавість і пошану. Пройшовши таку відстань у віках, сповнених бур і страждання, можна справді набути мудрости, вміння передбачати. І я намагався вгадати за похмурим виразом цих тьмяних облич, чим саме дихає сьогодніший день і що обіцяє загайне, тривожне завтра? Там, ген-ген у затьмареній далечині, проступало знайоме минуле моєї України, і що ближче сюди, до денного світла, — ставало воно виразнішим, тривожнішим, болючішим. А вчорашніше вже ятрилось пекучою раною, сочилось липкою, терпкою кров’ю. Я зрозумів ці суворі, сумовиті очі святих, але мене враз охопило обурення: чому тільки терпіння, тільки страждання? Якщо стражданнями треба здобувати істину, то їх ми зазнали вже чи не занадто. Дивно, як вони досі не обертаються в своє заперечення. В такому разі заперечую я. Я роблю рішучий виклик. Жодної безоглядносте, відчайности — я роблю це свідомо, спокійно, твердо. Боже, ти чуєш? Де — не дріб’язкове бунтівництво замисленого неврастеника, ні! Якраз я почуваю, що ти, створивши мене здібним страждати й терпіти, даєш мені силу повстати й звірячим терпінням, прадавньою витривалістю перемогти страждання. Я тебе закликаю не тільки в свідки, але й в спільники. Підемо разом, Боже! Я створений за твоїм образом і подобою — тому не винен, що прагну волі, не хочу коритись.
Аркадій Любченко
7/IV— 1943 р.
Зараз 5 1/2 год. дня. Сонце, тепло, тихо, сухо, дарма, що зранку вітер був і падав сніг з дощем.
Допіру прийшов після першої соляної купелі — добре, трохи почувається втома. Вранці після звичайної порції теплого гіркого й соленого питва (ой, гидке ж!) гуляв годину в лісі під дощем. Сильний запах прілого листя, ноги грузнуть, чвакає набрякла валява, хрускають галузки, сльозинки скрізь на вітах — немовби осінь, немов і весна. Ні, в повітрі вже ясно вчувається весна. Якесь ріденьке кущовиння викинуло подекуди фіалковий цвіт. Вперше таке бачу. Нарізав пучечок, але в кімнаті воно почало занадто приїсно пахнути — віддав служниці.
Днів два тому чув і бачив високо на дереві першого солов’я. Він уже пробував співати, тільки ще не вковиристо, несміливо, як захриплий, — і було це справді зворушливо. Позавчора пізно увечері, год. о 8-й, летіли гуси, кишкали жалібно на все небо. Я розчинив вікно, висунувся і довго слухав їх, радіючи життю. Брожу перелісками, як зачудований, придивляюсь, прислухаюсь, і все таке нове, зачіпливе, незнане, дивовижне, ніби вперше бачу я цей світ. Корисгаюсь, поки можна ходити далі від дому, бо через кілька днів доведеться вже обмежити себе: небезпечно. Хто зна, що може спіткати мене за першим-ліпшим деревом чи в якому завгодно ярку. Адже рука НКВД досить довга й пролазлива. Цими днями викрито серед співробітників Кургаус’у чотири жидівки, а вчора вночі втікло два співробітники (досить відповідальні) — жиди, що так само досі приховувались за польською мовою з польськими документами.
Пишу зараз нарис про Хвильового до травневого числа "Н. д.". Прочитав "Розподіл Росії" Ю. Липи — розкидана книжка, млявий виклад, поверховість, примітивність. Наддніпрянців такий матеріал (мало обгрунтований) навряд чи переконав би. Інша річ — "Призначення України", яку зараз читаю. Так, мовби не той автор писав.
Передучора ввечері покликали мене вниз, — мовляв, секретар місцевої сільради просить мене і Керницького на чашку чаю. Виходжу, а там, крім них, ще й комендант місцевої поліції. Рекомендуються, ведуть до того самого "Tirol", що видніє з мого вікна. Кафе вже зачинене, але хлопці рішуче стукають, і боса сонна дівчина відчиняє. Проходимо через кухню, потім якимись закапелками на другому поверсі, де так само сплять дівчата, нарешті опиняємося у великій ледве освітленій залі кафе, де в одкритій грубі горить гас, а перед грубою на залізній койці спить ще одна дівчина. Говоримо пошепки, ступаємо навшпиньках. Все виглядає учуднено і таємничо, як початок якогось пригодницького роману. Коли сіли до столика й дівчина принесла випивку та закуску, несподівано з’явилась стара сива жінка в чорному. Це — власниця кафе, польська графиня. Вона хвилювалась, щоб не зазнати неприємностей за таку пізню годину. Комендант заспокоїв, і всі заспокоювали, звертаючися до неї "бабуне". Вперше в житті сидів я в товаристві полісмена за чаркою горілки, полісмена культурного, ще й свідомого українця. При всьому моєму упередженні до всякої поліції не почував якої-будь незручносте — навпаки, було вдоволення. Виявляється, що переважна більшість укр. поліцаїв у Галичині — люди з середньою і вищою освітою. Багато інженерів, учителів, науковців пішли на службу до поліції, щоб тримати її на гідній висоті. Крім того, в ній тут вбачають новий зародок укр. армії. Поляки ненавидять її, і поліційна жовто-блакитна кокарда з тризубом — це ніж у серце кожному полякові.