Вчора до мене приходить у редакцію якийсь професор Філі-пов, багато про себе починає говорити — філософ, мовляв, співробітник ВУАН і пише тепер працю про большевиків.
— Українською мовою? — питаю його.
— Нєт, по-русскі.
— Ну, то не треба.
— Как? Почему же? Позвольте? Із-за язика?
— Ну, а коли б ви принесли, прикладом, у Петрограді працю українською мовою, то у вас її взяли б хіба?
— Нєт. Но там ведь язика украінского не знают.
— А ми тут російської мови не знаємо. Розумієте? Не знаємо!
Він витріщив на мене очі, почервонів. Бачу — кипить, аж
губи йому тремтять. Зрештою, каже, що він шанує українську мову, що його мати — українка...
— А ви хто з національносте?
— Я... мне всьо равно... быть русскім ілі украінцем.
Тоді вже я скипів:
— Ви, значить, інтернаціоналіст, а пишете проти большевиків? Ви не знаєте самі, хто ви! Сидите на двох стільцях, ходите дволиким Янусом! Ну, це, зрештою, справа ваша... А наша справа: мата діло з одвертими людьми, які себе бодай трохи поважають.
Він пішов. Потім переказували мені, що був дуже розгублений і на мене нарікав, казав: — Етот Любченко даже... страшен — так ненавідіт Росію і русскіх.
18/ХІІ — 41 р.
7/ХІІ вийшов перший номер нашого часопису "Нова Україна". В ньому — моя стаття "Україна живе". З того дня виходить щоденно, раз тільки був перебій — довелось скрасти один день. Газета має великий успіх. Як на наші умови, вона, безперечно, непогана. Дуже дається взнаки брак струму, також брак авторів. Заважає і безпорадність, відсутність культури у самого редактора Царинника. Переконуюсь, що він на ролю редактора зовсім не годиться — вже засмикався, заліз у дрібниці, різні господарські клопоти, все хапає до своїх рук і ніде путтям нічого не вміє зробити. Дуже хоче, старається — і не може, не здатний. Жаль і сміх на нього дивитися. А головне, не вміє задати належного тону. Які ж ми бідні на людей. За відповідального ред. підписує поки що Петро Сагайдачний, що спеціально приїхав з Полтави допомогти нам на початку. Він працює при відділі пропаганди нім. армії. Старий, досить досвідчений журналіст. Буде тут до Різдва, а далі справу перебере Царинник. Боюсь, що цей газету попсує — адже він досі ще й рядка не написав і взагалі як журналіста його майже ніхто не знає. Я братися до редагування не можу, бо передусім націляюсь весь час на Київ. По-друге, Царинник працює з дружиною С. Шадківською (вона, володіючи добре нім. мовою, веде відділ інформації) і братом (відділ міс-цев. життя), — тож моє редакторство одразу наставить їх усіх в опозицію. Сподіваюсь, що німці самі розв’яжуть цю справу (і то не на користь Царинника). Вони цими днями суворо перевірили і визначили штат, багатьох скоротили, заявили, що ми працюємо у них, підлягаємо, отже, військовій владі, будемо ко-ристатися її увагою і матеріальною допомогою, але зобов’язані бути дуже дисциплінованими і виконливими. Заперечують проти гонорару штатним співробітникам. Цензурують (цензор — др. Кох) досить пильно, дбаючи, щоб газета була переважно інформаційним органом. Про мою статтю "Україна живе" Кох сказав, що вона якраз на грані припустимого: ще трошечки — і довелося її он як різати. А наступну статтю "Або — або" він похвалив. За перший тиждень виходу газети я надрукував ще третю статтю "Скиньте маску". Страшенно хочеться працювати, якнайбільше нарешті правди сказати.
В суботу, 13/ХІІ, до мене таємниче підійшли Сагайдачний з Царинником, попереду щільно причинивши двері, і поставили запитання руба: чи писав я антинімецьку статтю "Вища раса"?
— Так, писав, бо мені наказано було писати. Як і решта підсо-вєтських письменників, я вважався мобілізованим і одержував накази, які мусів виконувати. А коли б мене поставили до міномета і наказали стрілять проти німців, — що мусів би я робити? Стріляти. Тільки тоді була б німцям значно більша шкода, ніж від цієї статті.
— Я знаю, що ви стовідсотковий українець. Я знав, що ви му-сіли. Так мусів би і я на вашому місці. Так я й скажу, поясню, де треба, — відповів Сагайдачний і стиснув мені руку.
Потім докладніше пояснив мені, що цю статтю знайдено в теках радіокомітету і передано Шостенком (якого я постарався за русотяпство звільнити з секретаря редакції) — Кривенкові, зав. від. пропаганди при міськ. управі (який мав бути заступ, редактора газети, тобто на моєму теперішньому місці). Кривенко її потайки всім показує і думає цим наробити лиха Любченкові, плете поганеньке й небезпечне плетиво спльоток. Ну, по правді, я від нього нічого кращого й не сподівався. Він же — малоро-сєйська підла душа, про що я давно знаю, типовий обмежений хахол. А коли вже на те, то може погано скінчити цю свою ролю. Сагайдачний зокрема страшенно обурений його поведінкою. Я зазирнув собі в глибінь і відчув: ні, тут нічого поганого мені не станеться, німці досить здогадливі, щоб усе зрозуміти правдиво і не робити дурниць... принаймі, одразу.
В м. у. заарештовано секретаря управи Полуветька (він колись за Скрипника був секретарем комісії з українізації, а тепер прибув на роботу до Харкова за спеціальним відрядженням з Києва). Заарештовано також заступника Крамаренка Сліпченка. Обидва — і П. і С. — дуже активно поводились щодо організації українського елементу. Що ж сталося? Де корінь цієї справи? Невже — обидва большевицькі агенти? Оце була б подія!
Наказано до 16/ХІІ всім жидам вийти з міста й оселитися під містом у робітничих бараках при тракторному заводі. Московською вулицею зраня потягнувся потік іудеїв різного віку з тлумками й візками. їх у місті щось біля 18000, — так кажуть.
Деякі, найслабші, по дорозі падають, деякі тут же гинуть. Страшний, драматичний вихід Ізраїля.
Я з 14/ХІІ дуже захворів на шлунок. Уже місяць їм кислю-щий борщ з їдальні м.у., і то без хліба. Не витримав — сильний напад диспепсії, дуже я охляв, а схуд так, що кістки муляють, коли сиджу. Відживитись нічим. Стан справді загрозливий. Лише після тифу був я такий знесилений, як оце зараз. Лежу вже п’ятий день і почуваю, що мені важко й руку підвести. Що ж далі буде? Хоч би витримати, вижити. Хоч би трошки підсилитися. Вживаю всіх заходів до розшукування харчів. З завтрішнього дня рішуче кидаю палити.