— Ти там обережніше з харчами, бо так ми скоро все поїмо...
Ну, хам та й годі!
По сніданку поспішаю геть із цієї хати. Стрижусь у поляків, здивованих моїми кондотьєрськими чобітьми й проханням розміняти 50 нім. марок.
— Oto buty! Pierwscha klasa! A moze pan jeszcze ma mareczki?
Нарешті я пострижений, чого ждав уже півтора місяці! Екзематозні вереди на носі й на щоках червонясто сяють, як совєтські ордени, але я вирішую забути про них, не думати — все одно це не допоможе. Йду до Спілки письменників й потрапляю спочатку до якоїсь жидівської установи — до Спілки треба через під’їзд. Застаю голову клубу Марганця — маленька, сухорлява постать з бистрими очима, як миш. Ага, це той інж. Марганець, що писав у "Н. д." про вагу м’ясного харчу в житті нації — м’ясний харч, мовляв, дає нації агресивний характер. Він розгубився, заметушився, дарує мені одразу пачку сигареток "Sport" і запрошує до їдальні снідати. П’ємо чарку, приємно розмовляємо. Він дзвонить до видавництва, просить Св. Гординського тимчасово прийняти мене на квартиру. Той охоче погоджується. Йду до нього до в-ва. Там шумна зустріч. Співробітники збігаються, пильно мене оглядають. Я почуваю себе ніяково під цим од-вертим безпосереднім тиском збурених почуттів. З’являється сивий, але свіжий ще Симович, вбігає молодий чорноокий Сте-фаник, підходить шпакуватий підтягнутий Шлемкевич, визирає з-поза натовпу худорлява, жовтава М. Струтинська, а С. Гординський досадливо розмахує руками, їсть лише очима, хапається і просить когось написати, що саме я розповідаю: він же цілком глухий. Потім ми з ним ідемо до нього додому, щось по дорозі намагається він мені розповісти, але з ним говорити дуже тяжко. Вдома зустрічає нас мати, стара п. Олена, огрядна, сива привітна жінка. Потім надвечір з’являється молодий брат Володимир (Дуньо), стрункий, жвавий, привабний з вигляду, інженер. П’ємо чай і без кінця точиться розмова. А ввечері Святослав, Володимир і Тамара (артистка балету, подруга Дуньова) ведуть мене до закритої їдальні артистів, де мій незвичайний зовнішній вигляд (особливо чоботи з розтрубами, пухнастий светр і обсмалене вітром, позначене болячками обличчя) привертає загальну напружену увагу. На столику нашому з’являються пиво й сосиски — еге ж, у Львові можна ще жити й частуватися. З сусідньої кімнати раптом вбігає трошки сп’янілий Йосип Гірняк і кричить артистично на всю залу:
— Аркаша! Дорогий Аркаша!
Обійми, поцілунки. Тут уже і Добровольська, дружина Гір-някова (гай-гай! Черкаси 1920 р. і театр ім. Ів. Франка, Харків 1925—30 рр. і наш "Шільйонський замок" на Жатківському проїзді, час біжить, час наклав на цю жінку, що зовсім постаріла, свій невблаганний знак...). Потім приходить високий, худорлявий з довгими руками і якимись неспокійними, хоч і стомленими очима, — Юрій Косач. Він ніби ховає од мене свій зір, але я почуваю, що потайки він увесь час пильно стежить за мною, ловить кожний рух, кожне слово. іут же знайомлять мене із якимсь величезним дядьком — це Петренко з Полтавщини, старий емігрант, а тепер директор і-ту народної творчости. Знайомлять із др-м Лужницьким, довгим та сухим, як кістяк, на черепі якого дивно ще збереглися хворобливо-синяві запалі щоки. Він — голова Спілки. Він каже мені здивовано:
— То це ви майже помирали? Ви? Ну, коли б я помирав — інша річ. А ви... та у вас же, дай вам Боже, здоровезний який вигляд!
І справді, я погладшав за останній час, ще й ці останні п’ять днів на степовому повітрі дуже мене освіжили. Гірняк теж дивується, згадує, який я був нужденний у Харкові, і розповідає, як ми з ним, страшенно зголоднілі й виснажені, уминали житні галушки в харківській укр. поліції, що зглянулась якось над нами та запросила пообідати.
Поспішаємо додому, бо ходити у Львові дозволено до 9-ї год. вечора. Вдома ще довга розмова, жадібно розпитують мене про Україну. Лягаю в чисту теплу постіль, вперше по багатьох днях сплю як слід.
Цікава, гарна ця родина. Живуть усі разом, живуть злагідно, підбадьорують одне одного. Батько, що помер два роки тому, — відомий літературознавець, дослідник якраз підсовєтської укр. літератури. В своїх працях, як тепер мені стало відомо, не раз і про мене прихильно згадував. Старший брат Богдан — досвідчений, досить уже знаний у Львові лікар-терапевт. Другий син Святослав — здібний маляр і поет. Третій Володимир —так само здібний діловитий інженер, директор кількох львівських підприємств. Нарешті дочка — талановита піаністка у Відні. Молодець батько, дбайливо виховав дітей. Більше б нам отаких батьків, отаких українських родин. Ставлення до мене було сердечне. З першого ж дня створено таку атмосферу, що почуваю себе, як у давніх знайомих, навіть приятелів.
27Дії — 43 р.
Вчора о 5 1/2 год. одвідав митр. Шептицького. Були ще харків’яни Шевельов, Гільов і проф. Зайцев з Охтирки. Крім того, Багрянівська (ну, й балакуча дама!) та голова жін. комітету у Львові, дуже симпатична людина. Я сказав митрополитові привітальне слово від усіх і найбільше з ним розмовляв. Митрополит сидів за невеличким столиком, весь у чорному, підперезаний старим шкіряним поясом. Столик спереду задрапований теж чорною тканиною, що закриває його спаралізовані ноги. Великий палець на правій руці теж спаралізовано стирчить убік, весь п’ястук трохи скарлючений. Але ота велика гордовита голова, отой лоб широкий і вигорблений ніс, ота буйна сива грива на голові і така ж буйна, срібляста, як потік, борода — справді це дуже яскрава постать, імпозантна, велична. І могутнім духом віє від неї. А в поведінці дуже простий, без найменшого напруження. Щось привабливе є в ньому, і говорити з ним легко. Знає він дуже багато, пам’ять дивовижна. Говорили спочатку про боль-шевиків, про наддніпр. Україну. Каже:
— Знаєте, історія ще не довела, що марксизм цілком безпідставний, що він зовсім не виправдується життям. Ні! Але боль-шевизм — це рішуча компромітація марксизму. Маю, між іншим, відомості, що большевики хотять втягти китайців для боротьби в їхніх лавах проти Європи. Якщо Англія й Америка допоможуть збройним матеріалом, то розумієте ж, китайці не потребують особливих зусиль, щоб виставити одразу проти німців якихось 50 мільйонів людей. Це буде страшне! Бог тільки знає, чим взагалі це все може скінчитися.