3/П — 43 р.
Вчора о 1-й год. у від. культури у Приходька — засідання з приводу створення укр. драм, театру. Були, крім мене
й Приходька, І.П. Кавалерідзе, Ревуцький, Ненюк і ще один науковець (забув прізвище), якого запрошено на адміністратора, бо людина він дуже метка. В засіданні неясність і безпорадність. Товкли одне й те саме три години. Я зрештою поставив кілька принципових запитань ідейно-мистецького й практичного характеру. Тоді зрозуміліше стало, що Кавалерідзе, якого запрошено на худ. керівника, боїться повірити, що це справа загалом серйозна, і хоче лише між іншим спробувати, що з цього вийде. Він, звичайно, дещо має рацію, бо, крім цілковитої майже від-сутности більш-менш пристойних акторів, матеріально справа підперта дуже кволо. Домовились: спробувати дати першу виставу десь на початку березня і, пробуючи, виготувати до цієї вистави: "Зимовий вечір", "На перші гулі", "Вечорниці", запросивши Городовенка з його хором.
Зі Львова мені передали через Ясеницьку знову 1000 крб., але не знаю, за що саме: чи це гонорар за новелу в збірнику "По той бік греблі"? Треба конче вияснити, бо інакше ці грошові передачі виглядатимуть негаразд — так наче я каліка чи старець на пенсії.
5/7/ — 43 р.
3-го вдень присилає Приходько записку, просить на екстрен-не засідання в справі театру. Приходжу. Виявляється: Кавалерідзе раптом захворів (блискавично!) і одмовився від участи в цій справі. Приходько й інші одверто пояснюють це тим, що він боїться приходу большевиків. Мені раптом пропонують очолити худ. керівництво. Я у відповідь сміюсь, рішуче одмовляюсь, хоч натиск на мене дуже сильний, доводжу, що справді не годиться це мені робити, що я, нарешті, знаю сам своє місце, якщо інші його не уявляють собі досі. На мене гніваються, брусувато закидають, що я не хочу допомогти гром, справі. Я починаю вже злоститись на цю обмежену, некультурну і бездарну просвітянщину. Хіба так треба організовувати новий театр, та ще національний? Але стримуюсь, мовчу. І хіба мені якраз закидати відсутність громад, інтересу? Але... мовчу. Тимчасом справу тут же розв’язують, не спитавши загодя моєї згоди, що я — належу до орг. трійки, до якої, як мистецький керівник, належить зовсім мені не відомий (але за всіма ознаками вельми обмежений малорос) присутній тут же якийсь Ненюк. Цей Ненюк одразу береться першу виставу дати через місяць, а саме "Сорочинський ярмарок". З якими силами — хто зна. Якого ідейно-мистецького спрямування має бути той театр, що він його береться створити, теж невідомо. Загалом виникає мимоволі вражіння низькопробної халтури й суто провін-ціальної авантюри. Я рішуче одмовляюсь від участи в цьому ділі. На мене дуже невдоволені. Я, посилаючись на брак часу, залишаю засідання. От і кінець маленькому малоросійському водевілеві. Прикро, дуже прикро. І хотять люди щось зробити, але не вміють. Та й умов відповідних для чогось серйозного зовсім нема.
Сьогодні чутка, що зайнята большевиками Лозова. Не вірю.
Чув, що Штепа складає чемодани на Берлін. Вірю.
6/ІІ-43р.
Чутка: большевики дуже тиснуть на Курськ, це дуже загрожує Києву. Червоні в зайнятих ними знову районах репресій не застосовують, лише в пашпорті ставлять штамп: "Пребывал на оккупированной территории". Цього цілком досить — розправа буде згодом, а поки що, мовляв, доцільніше уникати зайвого збудження. У червоних нібито дуже грізною зброєю є гармати "катюші". Але червоні вже діють дедалі слабше, бо відірвалися від своїх баз, а транспорт у них нікудишній. Фронт нібито стабілізувався. Тим часом не тільки італійські, рум. та мадярські частини здеморалізувалися й кидають фронт, але й чимало німецьких. Авторитет фюрера падає, віра в перемогу ще більше падає, дається взнаки чоти-рьохрічна війна, велике виснаження. Можливо, якщо больш-ки дійдуть до Дніпра, Англія й Америка запропонують замирення. В районі Ковеля і взагалі на Волині скинуто газету "За радянську Україну" — оту саму, де редактори Бажан, Василевська, Корнійчук. Там ще розкидають відозви бандеровці: за політичну спілку пригноблених народів — проти німців і проти большевиків. А. А. Мельник нібито автом по Україні їздить, якийсь рух організує...
Настрій в Києві дедалі напруженіший. Всі ждуть бомбування й евакуації. Большевицьке запілля працює інтенсивно. Ростуть русотяпські симпатії, особливо серед молоді. Якогось протиставлення укр. течії зовсім нема. Українство тут знесилене, знекровлене, затуркане і німцями і большевиками. Київ, цей пуп землі української, зараз виглядає, як гнійний веред, точка, де синтезувалось усе найгірше, найогидніше.
12/11-43р.
Події наростають, а разом напруження. 9/ІІ десь годині о 6-й вечора йшов вулицею біля Володимирського собору (з бульвара на гімназіальний завулок). Місячний вечір, народився молодик. Чудесне, трохи морозяне повітря, зеленаво-синя безодня неба, місячна тьмяність. Йшов би так без краю цим іскристим шляхом, цим рипучим снігом, серед памороззю вкритих і тому ніби легких казкових дерев, в цьому свіжому, бодреному й запашному, як розрізаний допіру огірок, повітрі... І раптом — гур-р-р... бух! бух! Ген там за двірцем залізничим, в напрямкові аеродрому короткі сяйні фахкання й вибухи бомб. Большевицький літак. Скинув три штуки, як мені видалось. Хвилин через 15—20 він вертав над містом, його ретельно обстрілювали з зеніток. Я приховався у під’їзді, де колись була студентська їдальня. Давно вже не чув я цих пострілів і вибухів.
Другого дня, 10/11 була у мене Марія Яс. Каже, що становище ускладнилося, большевики тиснуть на Гомель, щоб у верхів’ях форсувати Дніпро й обійти Київ; друга їхня група робить обхід на Донбасі, щоб одрізати кавказьку нім. армію. Німці стривожені, навіть розгублені. Київ потроху потайки вивозиться. Вирішили ми з нею, що я в найближчі дні мушу вирушити до Рівного, а звідти вже до Радивилова (до Коцюбової). Лесик лишається тут на її та п. Пеленської опіку. На випадок евакуації вони його конче заберуть і привезуть мені.
В часописі від 10/ІІ повідомлення, що в Києві розстріляно 5 чол. за слухання сов. радіо й розповсюдження панічних чуток. Через Київ (бульваром Шевченка особливо) пересувається багато війська. Жалюгідний вигляд мають італійці в розперезаних своїх плащах. Вони сновигають по базарах й спродують або вимінюють різні "казенні" речі, щоб добути харчів, — навіть зброю продають і тікають до Жмеринки, до румунського кордону, де їх досить охоче приймають. Цілковитий розвал. Мадяри одмовля-ються йти на боротьбу з партизанами.