Отже, здавалося б, коли є брат, то міг би мені допомогти. Але він безініціативний і в теперішніх обставинах цілковито розгублений. Прийде, позітхає, покурить мовчки махорки — такий зігнутий, прибитий, та й піде собі. А дружина його дріб’язкова, бердичівська міщаночка (дарма що добрий технік-рисувальник), яка завжди заздрила мені як відомому письменникові, — тепер аж надто байдужа. Правда, у них і свого клопоту досить. Та чужі, зовсім чужі люди до мене уважніші, дбайливіші, якісь прихильніші, ніж свої родичі. Ну, це зрештою не новина. Так воно здебільшого буває.
І я — самотній. Страшенно самотній — тільки мама зі мною. Але мама є мама. З нею не про все й поговориш. Ах, коли б мені хоч трошки більше сил! Я ще поборовся б!
На Малій Володимирській (колиш. Столипінській), 60 — моє нове мешкання. Височенний будинок на горбі з трохи романтичною брамою виглядає назовні ніби замок, але моє приміщення у цокольному поверсі — півпідвал. Його можуть бомбувати (занадто показовий об’єкт), але я гарантований. Там жив якийсь дантист — жид, досі ще залишилось лікарське крісло у сінях. Управитель, як виявилось, колишній учитель серед, школи з Попельні під Сквирою. Дуже добре до мене поставився. Та мешканці цього півпідвалу, що переносяться до іншого приміщення, ще тижнів зо два триматимуть тут свої речі. Отже, справа затягується.
Нарешті Винницький приніс трохи грошей за субтитри до кінофільму. Казав, що нова дирекція вважає мій гонорар занадто високим. Годі! Більше для них нічого не робитиму. Де вже не скупість, а цинізм.
Характерна картинка з останніх днів на розі Фундукліїв-ської й Нестерівської, де тепер — закритий магазин лише для німців. Привозять туди велику фуру білих булок. Запах б’є на всю вулицю. Перехожі зупиняються, зупиняюсь і я. Нас дедалі більше. Вже велика юрба. Можна подумати, що тут сталась якась особлива подія: когось заарештували, хтось б’ється, нещасний випадок... Ні! Це величезна юрба жадібно п’є запах свіжого білого хліба, голодна, виснажена юрба. Вона стоїть мовчки. Вона дивиться похмуро. Німці носять хліб і зиркають на юрбу підозріло, трохи сум’ятно, наче злодії. А юрба все зростає й похмуро мовчить. І за цією мовчазністю клекотить глибокий гнів і злість. І тут один одного розуміють без слів. І здається щохвилини — кинуться, розхапають цей хліб, розтрощать воза, розгромлять магазин. Ось-ось станеться щось страшне, непоправне. Не забуду ніколи тих застиглих з іскоркою злоби очей і того кричущого мовчання.
А вода з крану все капає, капає, дзюрчить, аж наче свердлить наскрізь мене всього. Слюсар не хоче направляти — йому байдуже, бо він з цього будинку виїздить.
Мене огортає неймовірна втома і... раптом якась цілковита дерев’яна байдужність до всього, до всього. Піду ляжу, добре вкриюсь. З головою.
2/ХІ — 42 р.
Понеділок. Київ. Бульвар Шевченка. Хірургічна клініка (тут лежав М.М. Коцюбинський). Палата 17. Я один у палаті. Вчора надвечір був у мене ще вдома консиліум. Він мав дати авторитетні висновки, що допомогли б моїй перепустці. Але вже пізно. Два дні перед тим дедалі частіше блювання й знесилення. Під час консиліуму — раптова блювота кров’ю. Я був до краю вражений. Проф. Крамаренко рішуче махнув рукою, скомандував — негайно до клініки!
Несли мене на ношах Парубочий і Б. Винницький, — якраз заскочили провідати. Чудесне чисте блакитне небо осени, як океан. Чудесне повітря! І ввесь час наді мною легко кружляють жовті, мов цитрина, листочки кленів, іржаві — каштанів.
2$2
Падають на мене. Мене несуть, погойдуючи, я ніби пливу у бодрену синю безодню і прошу не поспішати... Як усе раптово й фантасмагорично! Думав — кінець. Учора ж увечері викачали зондом 2 літра кислоти, затруєної вже кров’ю з виразки, яка тріснула. Промили тричі шлунок. Впорснули кальцію. Потім влили 200 гр. крови. Я ожив. Я поки що врятований.
Сьогодні лежу колодою. Почуваюсь краще. Попросив одчинити вікно — ковтаю цілий день свіжину.
Були: Олена, Жорж, Вірочка (друж. Бориса В.), Костюк, Базилевич. Костюк уже розмовляв з Форостівським і Волконови-чем — обіцяють допомогти в організації дієтичного живлення. Проф. Крамаренко, мій рятівник, привітав мене з поворотом до життя, спитавши: "Ну, як там... на тому світі?"
3/ХІ — 42р.
Вівторок. Спав добре. Самопочуття краще ніж учора — хочеться їсти. Хочеться свіжого повітря. Темпер. 36,1. (А позавчора увечері, коли лежав у перев’язочній і коли мене судомило, був пульс 140).
Приходила мама — розгублена й рада, що я живу. Призналась: стан мій був такий, що вона не сподівалась. У мами, сердешної, аж голос тремтить з радости. Гриша К. справді організовує дієту — от спасибі! — аж це довелось пролітфронтівцям та ваплітовцям так тілько один одного відчути й пізнати. Стара гвардія! Честь і слава!
Були: Завитневич (дуже вражений, що я так раптово скоцюрбився) і Базилевський. Цілий день вікно розчинене. Вохкість, прохолода, але я добре закутаний і не мерзну. Зате — міцний запах осени, запах жухлого листя, мокрої кори, мокрої землі, а іноді зів’ялої трави. Ах, чудесно!
Операція, здається, в п’ятницю.
4/Х[І] — 42 р.
Температура — 35,6. Спав нервово, погано. Був Гриша, клопочеться, перевіряє. Дров сьогодні обіцяє трохи мамі. Потрібно 10 ампул кальцію — щодня мені вливати, а нема ніде й жодної. Лікар Кувадло міг би трохи добути, але він у лісі, дрова собі заготовлює. О.П. — Білі хризантеми! А додому — курча.
5/Х1 — 42 р.
Темпер. 35,8. Сон досить добрий. Вночі в грудях пече. Коли ковтаю, теж пече. Clisma—нарешті, аж від 1/ХІ — звільнився, стало зразу лекше. П’ю тричі на день: Natr. bicarb. 15,0, Magn. call — 15,0, Extr. hynami — 0,5. Впорснули сьогодні випадкового десь знайденого Calcii — 5,0. А була Гуменна Д., взяла рецепта й оце недавно принесла аж 3 ампули по 10,0. Молодець! Уже лекше. І Кувадло обіцяв трохи добути. Ще лекше. І гроші за "Пропащу силу" принесе Докія з музею. І харчів трохи добули, додержую дієти. (А комітет допомоги на чолі з Нагулькевичем дав аж на сміх — 500 крб. і біля кг старого смердючого масла — громадяни, землячки!) Музей закрито.
Спасибі Ол. Пав. — принесла прекрасного варення з яблук, передала. І як уже, як їй дякувати? У неї справді велике почуття. А він — чудак! — зовсім і досі не подав і голосу.