А після виставки, коли зайшли до салону на Володимир-ській, В. В. Кричевський розказував, що з цим цінуванням відбулась ціла історія: були протести художників, дехто забрав свої речі з виставки, але більшість, на жаль, злякалась, скорилась (совєтське виховання!) і тому залишились мізерні ціни. Так, негри й тут — чи навчаться, зрештою, не бути неграми? Це ж — митці і мають право вільно цінувати свою творчість. Ніхто б нічого тут і заперечити не зміг.
25/УІІІ-42р.
Стало вчора темно — вечір — записувати вже не міг. Отже — не вчора вже, а позавчора: педінститут, святкування 29-ї річниці з дня смерти Л. Українки. Повна зала людей, аж не вміщуються (3-тя год. дня) — і це виключно українці. Знайомство з єпископом Мстиславом — каже мені: "Якраз сьогодні про вас багато говорили". Президія: Завитневич, Форостівський (голова міста), Волконович (його заступник), Солодовник (зав. відділом культури м.у.), Приходько (його заступник), дві сестри Л. Українки (літні вже, одна особливо подібна до Лесі), Драгоманов Світозар (як родич), я і Самчук. Занадто довге вступне слово Завитневи-ча і занадто довга доповідь М. Базилевського (зайва декламація і в того і в того). Сцена добре вбрана, пахнуть на всю залу свіжі квіти й трохи прив’яла зелень, як на Зелені свята. В залі переважають укр. сорочки на чоловіках. Є молодь теж в нац. убраннях. Після офіційної частини — розмова з сестрами Л. У-ки про волинський укр. діалект і вплив польської мовної культури на укр-ку, а рівно ж російської. Потім — зустріч з дружиною Епіка (сестра артистки Нятко), яка перепинила мене на виході зі сцени і дуже раділа.
Коли почався концерт, ми з Самчуком пішли тихенько, поспішили до П., які нас ждали з вечерею. Ми твердо пообіцяли — отже, мусіли бути у них.
Увечорі пізно Влас розповідав, який відчай його взяв, коли червоні окупували Зах. Україну. "Хотів, — каже, — скінчити як Хвильовий". Далі розповідав, як рідне село зустріло його особисто, коли він повернув у серпні торік додому, — несли на руках через усе село, були палкі промови, парад укр. поліції і т. д. "І це те село, що я його перед 10-ма роками залишив відсталим, малосвідомим", — додає.
Уранці він багато розповідав про Закарп. Україну. Потім про Маланюка. Виявляється, М-к набув аристократичних звичок і не може з ними розлучитися. Вони, проте, великі друзі із Самчуком.
Вчора перестріла мене на вулиці біля Опери дружина Дес-няка-Василенка (колишня дружина Ан. Петрицького, небога Мих. Грушевського). Як постаріла! Обіцяла зайти, подивитись на мого сина. (У Харкові в 32—33 рр. була вона в мене дуже закохана, — поглянув іще на неї, і серце стиснулось — стара, стара вже зовсім. Такий, либонь, і я...).
Надвечір зайшла колишня бібліотекарка Спілки письменників з листом від О. Демчука, переданим з Білої Церкви. Він місяць тому потрапив у полон, просить допомогти звільнитись. Але що я тут можу зробити? Нічого.
26/УІІІ — 42 р.
З ночі влізло в голову (переклав у сні):
І всюди пристрасті фатальні Й від долі захисту нема... —
переслідує, не можу позбутися.
Вчора на Фундукл. зустрів Н.О. Сахарову, сам до неї признався. Взаємна радість. Стара вона вже, проте я впізнав її. Каже: Борис працює за кордоном на дуже добрій посаді, він інженер-путьовик і гірничий інженер. Має незабаром приїхати у відпустку, тоді й мене одвідає. "Аркаша, коли ж скінчиться ця війна?" І слово "Аркаша" дуже схвилювало, нагадало молодість. Записали взаємно адреси. Пропонував — щось, може, треба їй допомогти?.. "Ні, звикла, — каже, — вже сама собі забезпечувати". О.В. помер (її чоловік).
Зустрів Ю. Такровича. Здивований, що я досі в Києві, поско-ріше мене на Львів, на лікування. Каже, між іншим, що Самчук збирається на якийсь час переїхати до Харкова. А мені Влас нічого не сказав. По всіх часописах на Україні з’явилось у перших числах серпня велике інтерв’ю зі мною, дане від ДНБ. Тільки "Н.У.С." не надрукувало, звичайно. Ну, це неважно. Важно, що Україна знає.
29/VIII — 42 р.
У Губерта о 10-й ранку. Він звідкись щойно приїхав — неголений, стомлений, в брудних чоботях. Вибачається за вигляд, дуже взагалі привітний. Віддає статтю (вийшла пристойна, на мою думку, стаття, яку треба використати для преси). Просить докладніше розповісти, що являють собою наявні київські літератори як митці, чи можна було б заснувати з них Спілку письменників? Каже, що треба було б розпочати видання художнього журналу, що взагалі він зараз опрацьовує питання київського культ, життя. Така, між іншим, фраза: "От театри... щось там не гаразд. Оперета, прикладом, вар’єте досі працюють російською мовою. Це не годиться". Я промовчав, але зрозумів, що цей натяк недарма. Каже, що до мене він звертається, бо ім’я моє як письменника зустрічав не раз, знає, що я відомий укр. письменник, але, на жаль, творів моїх іще не читав. Записав мої анкетні дані (час народження, місце, походження, теперішня адреса). "Можливо, при нагоді зайду до вас. Дозволите?" "Прошу, прошу...".
Два дні тому — стаття Е. Коха "Рік німецької України". Закиди щодо Шевченка, бандури, мрійництва, а також — про емігрантів, наївно-вимогливих, що одірвались і не знають теперішньої України, нових специфічних умов. Лейтмотив: Україна — житниця Європи, її саме так буде використано, вона здавна призначена тільки для інтересів Німеччини. Ця стаття-промова, що була виголошена тижнів два тому. Ну, все ясно, як., "апельсин".
А допіру потрапила мені до рук "Фолькішер беобахтер" від 25/УІІІ. Тут стаття: "Тоді на Дону: 1918". Наведено цитату з Айнхорна, що Україна рано чи пізно відродиться ("Еллада степів"), натяк на виправдані підстави самостійництва; є компліменти українському народові, талановитому і мужньому, завжди і тепер — констатація безсумнівної дружби з нім. народом, найприхильніше ставлення до нього тощо — є згадка про укр. полки, які 1918 р. вкупі з донцями й німцями героїчно билися проти большевиків. Все це дуже знаменно, бо це ж "Фольк, беобахтер". Отже — не випадковість, тим більше, коли згадати сьогоднішню розмову з Губертом. Симптоматично і... відрадно?
Лист від Ніни. Зник Фомін — учора вранці зайшов до нього якийсь цивільний, пішли разом, і досі нема. Так розповідає його сусідка.