годину — про справи культури української, про укр. мову, про газету "Н.У.С." й невдалу роль Штепи яко редактора. Аріо, австрійський німець, дуже добре володіє укр. мовою, стоїть щодо мови на засадах правопису 1929 р. Сказав, що цими днями вони пустили інтерв’ю зі мною — оте, іцо взято було у мене Малинов-ським ще місяців півтора тому. Цікаво, чи надрукує його тепер "Н.У.С."? Зустріч ця, на мою думку, матиме деяке значіння, бо протягом години все ж таки ми встигли чимало чого важливого їм розповісти. Аріо просив додержувати зв’язку з його представником.
4/УІІІ — 42 р.
Так, я невиправний романтик, наївна я людина. В цьому раз у раз переконують мене життєві факти. Але нічого. Раз я усвідомлюю свою наївність, значить ставлюсь критично. Значить — я все ж таки не дурень. І я себе цим не заспокоюю. Я не можу, не можу спокійно, задоволено жити. Бачу, розумію і роблю собі певні висновки. Вони іноді боляче крають серце, обценьками давлять голову, душу всю до краю стискають, вивертають. Така моя "наївність" — мов тортури.
Цими днями:
Візита до В.Г. Кричевського (увечері в неділю). Величезна кімната на Житомирській, куди він переїхав під час пожежі на Хрещатику. В цій кватирі колись жив Соловцов (основоположник драм. рос. театру в Києві — стаціонарного. — [Прим, авт.]). На стінах багато нових малюнків. В.Г. в чорному пальті, зігнутий. Жаліється на харчові нестачі, лиху зиму й тяжку перспективу нової холодної та голодної зими. Про Яновського питає. Просить заходити. Конче вдень, щоб на нові малюнки подивитись. Він багато тепер працює, сам дивується. Але так воно й буває: в скруті мобілізуєшся, знаходиш несподівану відпорність і енергію.
Вчора — Гоголівська вулиця, вся в зелені. Наче у Сквирі десь. П. Плюйко. Його клопітлива дружина. Хліб з маслом. Пироги з вишнями. Вечірні прохолодні запахи з городів і садків, коли вертав додому. Схвильованість і важкі роздумування.
Вчора ж знайомство на Малій студії з німецьким драматур-гом-сценаристом (забув прізвище). Пропозиція разом писати сценарій про партизанів. Блукання з ним потім по жидівському
базарі. Сонце, спека. Він усе шукає маленьких порцелянових образків давньої роботи, складає колекцію. Купив звичайного кошика з лози за 40 крб. — пошле в Берлін дружині! Злидні чи екзотика? Меткий, пронозливий чоловічина, хоч уже літній. Вражений був неймовірною дорожнечею на базарі. Таки... злидні і таки... екзотика.
5/УІІІ — 42 р.
Встав о 6-й ранку. Тепер взагалі встаю приблизно в цей час, бо світла нема і лягати доводиться о 9-й. Так живуть майже всі кияни, за винятком, звичайно, німців.
Цілий день з самісінького ранку мотаюсь по різних установах та організаціях — треба десь щось заробити, здобувати харчів, запасати на зиму дров, бо зима буде важка. Допіру, геть стомлений, повернув з Подолу, — пішки, звичайно. Скрізь тільки пішки: електростанцію переладновують на торфоопалення, струм виключений, трамваї не ходять. На Подолі оглядав Музей переходової доби. Директор музею Оглоблін просить написати (за гонорар) спогади про початок війни у Києві та евакуацію письменників. Погодився.
У відділі мистецтв зустрів Є. Фоміна. Він до мене вже кілька разів заходив, але не "заставав" дома. Сьогодні прийде о 6-й, розповість про Уфу, де він був узимку, та про Ворошиловград, що в ньому до останніх днів падіння міста перебувала "столиця УСРР". Зараз (2 год. дня) біжу до голови Шевченківського р-ну п. Василюка клопотатися за дрова, потім — до Завитневича у тій же справі. Побутова виснажлива морока. Справжня тиранія дрібниць. Але в цьому зараз — невблаганна категоричність самого життя.
6/VIII — 42 р.
Знову півдня в ходінні — Мала студія (аж за Володимир, базаром), потім — житловідділ (біля Сінного базару), редакція "Н.У.С>, де взяв журнали й газети західньоукраїнські для читання, нарешті відділ мистецтв (Фундук, вул.), де мене запрошують консультантом. Треба діяти: під лежачий камінь вода не тече.
А загальне становище в Києві таке: вже два тижні, як заборонено сюди довіз харчів із сіл, проте крамниць теж не відкрито. Міському мешканцеві хоч помирай з голоду, бо пайка, яку він (якщо працює) одержує, аж ніяк його не задовольнить — лише огірків трохи та капусти. Хліба з 1 /VIII дають по 200 гр. і на службі на місяць — 1 кг. Ціни на базарі: хліб — 14—15 крб. за 100 гр, сало — 700—750 крб. за кг, масло — 800, пшоно — 22 крб. шклянка, сірники — 6 крб. пачка... А заробітна платня середнього службовця — 700—800 крб. на місяць. От і крутись. Зі спекулянтами, які дійшли ажіотажу, боротись, безперечно, треба, але робочого мешканця забезпечити якимсь мінімумом теж треба. Дивує мене ця неорганізованість і ця безпорадність влади. Вона межує з байдужністю... і злочином. Адже все це — тільки на руку большевикам.
Був Є. Фомін, але коротко. Прийшли інші й перешкодили розмові. Фомін якийсь дуже розгублений, говорить безсистемно, сидить як на голках, хитрує. Каже, що втік з Ворошиловграда ще з двома, показує різні документи. Вже прописаний в цьому ж будинкові, легалізувався. Вигляд дуже непрезентабельний: хто дав йому сорочку, а хто штани. Правда, Фомін давно вже звик до розгардіяшного життя й подачок. Питаю: "А як же буде тепер з вашою дружиною й дітьми, що залишились в Уфі? їм тепер там нічогісінько не дадуть, ще й виженуть. Вони ж підуть жебрати, загинуть, чи подумали ви про це?" "Подумав, — відповідає. — Все одно і я з ними там пропав би". Дивне якесь ставлення. Тут не відчай, ні, а взагалі — страшна байдужність, несердечність і брак благородства. Взагалі — підозріле все це.
10/УІІІ — 42 р.
Знову холодно, наче жовтень. Бігаю по різних установах, добуваючи дозвіл на дрова. Це дуже важко, але тут уже мобілізую всі свої здібності й енергію.
Коли Фомін зайшов у редакцію "Н.У.С." і мав розмову зі Штепою, той спитав його:
— Який орден був у Любченка?
Фомін категорично заперечив: жодного ордена, і взагалі жодних відзнак Л. ніколи не мав. Отже — провокація продовжується.
В педі-ті сьогодні мені сказали, що є розпорядження райхс-комісаріату друкувати підручники для народних шкіл за місцевим діалектом для кожної области. От тобі й маєш усталення єдиного правопису! Не про єдність тут дбається, а про роз’єднання, розслаблення — "розділи й пануй!".