Н., коли вчора йшла до контори метрик, призналась: "Ах, селі би большевікі возвратілісь! Я с тобой розошлась, пятна петлюровского на мне нет, мне далі би оні хорошую работу, і я вєліко-лєпно жіла би!" Я навіть зупинився, пильно поглянув їй в очі. Пригадую, десь через рік після одруження, саме коли народився Лесик, я раптом глянув на неї якось збоку, зверху, безсторонньо і відчув, зрозумів, що не люблю цієї людини. Так, не люблю, — переконливо ще раз відгукнулось в мені відчуття, і взяв мене неспокій. Що ж я наробив? Як же я далі житиму? А далі більше й більше ставала ця людина мені відтрутною, — різкість, комсомольські невитруйні замашки, цілковитий брак нац. свідомос-ти, хоч її й наштовхував я безнастанно, загальна легковажність, фоксики (ідеал!), гвардійські прихватки й грімкий, як труба, голос, нічого жіночого, теплого, чулого, нічого привабно-збуджу-ючого, що мусить мати жінка, — завжди холодна, неприємна, насильна для мене спільна постіль — мої тяжкі невдачі життєві з того часу, як почав жити з нею... Але де ж я був раніше? Чому я цього не бачив, не передбачив, коли дружився? Яка помилка! А вийти з цього стану за совєтів — дуже важко, бо вона здобула собі марку "нового советского человека", а я увесь час під підозрою НКВД. Треба тільки ждати пагоди, щасливої якоїсь, зручної нагоди. І я ждав. Напружено ждав, коли б та як нарешті позбутися її. Вже й не сподівався швидко це здійснити. Коли ж — от тобі війна! Спасибі, спасибі тобі, війно! Скільки мук моїх ти розв’язала, хоч і додатково мене сильно вже вимучила, та й ще не так вимучиш...
16/УІ — 42 р.
Чудесний був день, коли ми з Лесиком їхали з Харкова. О 6-й ранку відійшов потяг з Харкова. Товаровий вагон, ми на своїх валізках, серед густого натовпу пасажирів, у кутку — тут зручніше. Хлопець поводиться дуже слухняно, радий, що їде додому, й трошки приголомшений незвичною обставиною. В широкі двері обабіч ллється сонце, біжать там за дверима зелені червневі лани. Все майже засіяно, впорано — аж дивно. Що то значить, коли люди хотять працювати, коли вони зацікавлені! Чудесне повітря! О 6-й вечора Ворожба. Хутчій шукаємо поїзда на Київ, пересідаємо. Важко мені, знесиленому хворобою, тягтися з речами через рейки, але нічого... Питаю у машиніста: "Це на Київ поїзд?" "Ага, Конотоп, Бахмач — значить і Київ". Сіли, згодом рушили, а в дорозі виявляється, що поїзд тільки до Бахмача, а на Київ у Ворожбі був другий поїзд, стояв далі. Навіщо ж машиніст збрехав? На зупинці йду до нього, сварюся — хам чоловік, бачить, що я з дитиною, з речами, й так підводить. Либонь, навмисне. Він зніяковів, радить пересісти в Бахмачі, бо той київський вийде з В-би на 2 год. пізніше. Але пасажири радять пересісти в Конотопі: тут людей буде ще менше, та й станція заціліла. Так і роблю. В Конотопі сходимо. Сувора перевірка документів нім. вартою. Ждемо 2 год. Справді через 2 год. надходить київ-й поїзд. Нім. вартовий веде нас (і всіх пасажирів) до власного вагона. Ми з Л. лише вдвох у купе, вагон майже порожній, вагон уже західньої конструкції. Поїхали. Заснули. Вранці о 7-й — Дніпро! Переїздимо міст. Віри не йму! Пильно вдивляюсь у рідні, знайомі береги. Серце завмирає. Так я давно вже не хвилювався, просто сльози накочуються, горло лоскоче. І от уже по цей бік Дніпра. Здрастуй, Києве! Чолом тобі, дороге мені Правобережжя!
З вокзалу речі несе носій. Йдемо. Купую по дорозі мадярських цигарет — за 7 шт. 10 карб. Чисті вулиці. Розкішне, чисте прохолодне вранці київське повітря, яке одразу помітно відчувається після Харкова.
Вдома. Л. постукав, і одчинила мама. Радість і щастя. А потім цілий день — говоримо, говоримо, блукаємо по кімнатах, як сп’янілі, купаємося (нарешті за цілу зиму), їмо, їмо, жартуємо, сміємось, сповнені невимовних найніжніших почуттів не тільки між себе, але й до речей, які залишились цілі і просто зворушують, бо кожна нам щось нагадує, з чимсь пов’язана у спогадах. Ах, це наче сон! Приходять Жорж [брат автора. — Ред.] і Женя — теж наче сон. Ці два-три дні такі переповнені, незвичайні, незабутні, що годі про них вичерпно й сказати. Вони залишаються, як справжнє свято — передусім у душі, в почуттях.
Другую дня: районова Шевченківська рада (В. Підвальна, 15), де розв’язується справа приписки; візит до ред-ції "Нового Укр. Слова" і знайомство зі Штепою. Ось він який! — яничар і зрадник! Тож-то очі в нього не дивляться прямо, а все збігають поглядом убік. Він радо приймає мене, просить співробітничати.
Тут же знайомство з п. Малиновським, представником нім. преси (сам він західньоукраїнеиь). За його пропозицією написав велике інтерв’ю для нім. преси, вчора вже послано. Вчора він уже втретє був у мене в хаті, хоче наладнати тісніші зв’язки й пропонує постійне співробітництво в нім. органах. Добре. Для "Н.У.С." просять конче нарис про останні бої під Харковом. Не дам.
Був в театрі "Вар’єте" — добре, аж не сподівався. Вчора був ув опереті — "Коломбіна" — теж непогано.
19/УІ — 42 р.
Склав візиту голові міста Л. Форостівському. Добре прийняв. Розмовляли години дві — власне, він увесь час розповідав. Людина, видно, вольова, ініціативна, діловита й дисциплінована. Принаймні, перше таке вражіння. Тип чинного й свідомого власної гідности українця, яких нам треба зараз якнайбільше.
Сьогодні — візита до його заступника проф. Волконовича. Теж багато про себе розповідає, але це вже інший тип, верткіший, хитріший, дуже, видно, самолюбивий і значно старший роками — колишній викладач слов. мов університету.
З третього дня приїзду майже щоденно зустічаюсь з Г. Ко-стюком, колишнім пролітфронтівцем, заповзятим ваплітяни-ном. Був 6 років на засланні, зараз тут керує відділом мистецтв і, каже, ще з Харкова додержує приятельських стосунків із Фо-ростівським.
Майже щодня зустрічаю різних знайомих — вигуки, обійми, привітання, поцілунки. Виявляється — мою статтю "Україна живе!", передруковану ще в грудні київською газетою, всі читали, всім вона дуже сподобалась, і всі ждали мене до Києва.
У ред. "Нового Укр. Слова" вже 5 днів лежить інтерв’ю зі мною, зроблене Ів. Лисогорком, добре, вдале інтерв’ю. Але лежить. Я жду, коли видрукують, — тоді, можливо, дам перший матеріал. Вони ж щодня попитують за моїм матеріалом і ждуть, щоб я його швидше дав. Знаю: тоді видрукують лише матеріал і потреба в інтерв’ю одпаде. Отак і вичікуємо один перед одним — заминка, напруження вже почалось. Я такий, що радо й зовсім не друкувався б у цій газеті. Вона не те що безпорадна, побудована вся на передруках, а просто