Ранком Нового року я йшов до лисячих нір, мела непроглядна хуга, спущений з повідка ягдтер’єр сайгачив по посадці, розплутував сліди і німо закляк перед ямою: там, на дні, прикиданий снігом, закудланий, мов брудна вівця, лежав кошлатий собака; я ткнув його чоботом, щоб побачити, чий він, і пересмикнувсь від виразу повільно, з дитячим подивом, розплющених очей, наллятих втомою вимерзлого жаху і потойбічною апатією; минулого вечора я чув дурнуваті постріли заїжджих п’яндиг, що, нічого не вполювавши, забанячивши десь під скирдою, потім гасять по всьому, що бігає, повзає і літає; відв’язаний на негоду хазяйський пес потрапив під роздачу набоїв, проте додоми не поткнувся, знаючи, що там його доб’ють скоріше; тепер він лежав на споді ями, в затишку, і терпляче, незмигно, мов щось пригадуючи суттєве, дивився в окрижанілий кут, дивився жалісно, благально, та водночас старече прозірливо, ні подих, ні зітхання не виказували життя, сніг намерзав на ошийнику з кулком, на клаповухій морді, здавалося вже бездиханній, тільки синювата сірчана туга мліла в очах і виплескувала залишок болісного тепла, безсила скліпнути іней і тоді заплющитись; я почвалав далі, обходив вітряні пагорби, переметені яри, не встрілив нічого і повернувся додоми з глухим забобоном, що рік почавсь невблаганно; енноліття апатії, вигубу та знесилля, розкиданого скрізь, зустрічало сутінню, вечором, сном, коли втома розпалювати в грубі, ждати з духовки тепла, загадувати, чи добудеш до завтра; якщо ти одрізаний від світу з розстрільністю подій, задмухуєш гасову лампу, лежиш на дні ями, маючи вдосталь пітьми для самотності, тоді без присилування уяви побачиш замерзлий простір і з туги вітру вгадаєш, з якою затятістю до всього живого він оббіловує степ, розпанахує ліси, п’є теплу кров ліхтарів, лютує здовкола хати, — і нема йому впину; ти пригадаєш дитинство в ополонці холодної війни, кукурудзяний хліб, грізні новини по чмрадіо і той знаний всім в’язням, всім хворим стан безнадійного очікування, коли малим приходив до мами на роботу і бачив вицвілі, немовби вже опромінені, плакати з цивільної оборони, мертвотні постаті в протигазах, мертвотний гриб над рівниною, мертвотні траншеї, куди треба падати обличчям вниз і ждати ось тих санітарів, що прибіжать по тебе з брезентовими похідними ношами; і ось, дочекавшись радіоактивної зими, ти думаєш: за цей час сліпі повинні б прозріти, криві розправити груди, підвестися на повен зріст і побачити, і розказати, що ж там діється поміж нами, та все, на що здатні вони: простягнути туристам фотографії небіжчиків, руїн і знов запасти в апатію; аби не відати і не знати: звідомлення про початок кінця подало Ноєві руку; без сумніву, іншим в інші часи також звідомлялося про наближення, але коли одним воно додає каяття й всезреченості , щоб після терзань,спустошень омилувати живим оновленням, то другим розпалює всезнаючий, гадючим поблиск розуму, всевіру в себе, у правильність свого способу існування , роз’ятрює самовкоханість, яка жалить лютоненавистю спроби навернення і згублює зловірних невірою в найгірше; всяке нове потрясіння закреслює дотеперішній досвід, історичну приблизність, людські способи порятунку як такі, що не вбезпечили від неминучості, від воздаяння — хто рятується за стінами Олександрійської бібліотеки, приречений згоріти і поховати знання з собою; параліч цвілізацій траплявся і внаслідок грипу, занесеного конкістадорами, та за пів космічної миті щасливі племена на нещасних кістках навряд чи скорботніють над минулим, навряд чи оплакують гріхоту нинішнього, а тільки дозрівають, досиджуються до свого грипу; та от твоя, однокровна з памороззю зима, ти прокинувся, заправляєш радіактивну постіль, вибрав позавчорашній радіактивний попіл з піддувайла, начистив радіактивної картоплі, і, поки кипить, гортаєш свої радіактивні романи, складаєш радіактивний архів на столі, мрієш влітку ловити на спінінг радіактивних підлящиків, слухаєш по брехунові своїх володарів, дикутатів, що дорікають тобі з ефіру відсутністю в нас серйозної літератури, радіактивно днюєш, розминаючи на турніку радіактивні кістки, їдеш в радіактивній електричці, зустрічаєш екологічно чистих видавців, розплющуєш віям очі, підтримуєш за лікоть ревматичну пізанську задуму, проводжаєш їх радіактивним помахом на літак, вони посміхаються пришелепувато, безглуздо, дещо причмелено за кілька днів тутешнього небуття, посміхаються, як лікар мавпі, перед тим як загнати в спинний мозок шприца, відтак поважніють і благословляють тебе, як тюремний батюшка в’язня смерті; ти минаєш тінь саркофага, далі дописуєш радіактивні сторінки, без жодного задуму когось розсовістити чи здивувати; ти, знаючи історію з ешелонами пшениці, відпроданої туди в голодний рік, коли вона жодній з демокрадій не стала впоперек горла, а кожна відібрана пригорща тут прирікала на судомні корчі сироту, не потішиш нікого й обуренням, якого так ждуть, бо ж звідки така безневинна розбійна тиша? ти знаєш, що жоден з гуманітарних туристів, спадкоємців тих, що роздавали опухлим по ополонику рідкої бовтанки і тим розчулювали свої уряди до амністії надубивць, жоден не поміняє свій паспорт на український і не залишиться тутай назавжди; то ж і ми, ступаючи на іржаву від крові арену, забудемо привітати цезаря; ми пам’ятаємо їхній погляд на гладіаторство, як на сувору, та невблаганну гру, вибір богів, подмух долі; там, між матронами, їм не загрожує ні короткий меч, ні леви; тому дозволяємо собі здогадатись, що від нас немало приховують: земля, котра стільки рятувала світ від монголів, від московитів, від комунярні, від атомних шанкрів, знадобилась для чогось вищого від примітивних загроз, якими звичні до брехні аналітики лякають своїх пуголовкоголових комп’ютерів; вищого від базікань про ісламську загрозу, про цвілізаційні сутички, про африканську народжуваність, тобто від легкої, шлункового характеру, лихоманки в межах випробуваної системи; інша справа: абсолютно незнаний, непередбачуваний, некерований досвід масової апатії і шаленої ейфорії пірових вояків, та критична маса свідомості, задіяної в ланцюгову реакцію допустимих доз; а поки що досвід, старомодно кажучи, світу тутешнього, позбавленого благодаті і радості життя, розливається дзвоном над цвинтарями старих пізнань і над тими, хто запитував по кому подзвін, пояснюючи: коли на вигуб різниці між добром і злом знадобились віки, то на знищення відміни між життям і смерю стало достатньо і дещиці літ, малої миті— і, гляньте, незримий вітер, напнувши вітрила привидів димом поліських пущ, несе без кінця, без мети, без краю вантаж тупих пріоритетів, мапи давно пощезлих земель, барила політиків, зграї блазнів, цілі шобляки мертвомозглих науковців, цілі штабелі обсмалених сенсаціями, ніжних, немов різдвяні поросята, газетних писак і тічку безруких гавкологів, що, напірнавшись біля полігонних атолів, голяка стрибають по палубі: всі впевнені в щонайближчих берегах, святкують роззброєння, початок безкровної ери, збадьорені пливуть у світле променеве майбутнє, такі приколисані міражами, що забули підключити, підінтернетити свої душі до шестисот радіактивних могильників на території зони відчуження, забули відрубати потопаючим руки, аби не хапали за борти, забули врахувати каталізацію чорнозему, протікаючи крізь який підземні води змінили властивості біологічної речовини, настрій гольстрімів, зів’ялили звичну троянду вітрів, змусили динозаврів у товщах вапняку втягувати голови і ховатись під папороть; та холод котив звідусюди; їхні фітьлософи за маслинами і вином просторікували, пофітькували, що смерть скоро щезне, безвідносно, чи стане людина кращою і знайде кращий, правдивіший від втечі в зарозум, порятунок; їхні акселерати всихали і меншали до розміру тритонів; щось більше, ніж просто життя, покидало тіла назавжди, щось таке, зрідні м’ясничому подивові хірурга, що вийняв для пересадки серце і ніде не знаходить ще й душу; коли людина сплюгавіє геть, смерть підмінятиме воскресіння, смерть стане нібито живою, як усі ми в тілі, велика туга з потопельничих плотів підніметься вище горла — і нізвідки нікого, бо незримий протяг над кораблем насилатиме апатію, одбиратиме пам’ять і поклик незрадливих берегів, розмагнічуватиме курс і вони пливтимуть доти, доки забудуть про існування суші.