Поки ти літописнів, стелився димом крізь ніч, країна й надалі западала в морок— здавалося б, куди вже чорніше! але й пітьма здатна згущувати властивості, наливаючись іржавиною, рудизною і сірководнем з болота; морок густішав так, що його можна було возити, як мерзлу землю колимськими тачками, але він тут же обвалювався, і помріяти про світло було б наївнішим, ніж побажати вигребтись із підземно-кілометрового завалу в шахті; очі, привчившись до темряви, як у глибоководних риб, тепер балухатіли ще дужче, немов синяки на тілі, з якого щойно зняли лікарняні банки— і свербіли нестерпно, так хотілось їм плакати, щоб влізти назад, замружитись ненадовго і прозріти в яснішу далеч; десь то є вона; коли ж розвиднювало ненадовго, так, що ти міг налапати ручку смрадіоприймача і піймати якусь суспільну хвилю, там, за твоїм городом, по всій вітчизні кіптюжилися ті ж самі, безпросвітні, нулевидні, мов підпалені автошини, події з гумовим непродихним чадом; наприклад: вкотре перепродалось приватизоване "емзеес"— знайшовся пристойний наркоінвещур, що вклав копійчину в нашу зовнішню падлітику— та все одно не було порядку, все тривало собі як і раніше: один нав’язував іранцям ракетні шахти під притони, другий вимагав зняти ембарго на експорт наших повій у гарячі точки, щоб тим самим збити шаленство в тамтешнього чоловіцтва, третій споював амбасадорів на щоденних прийомах і підсовував їм папірці про розподіл європій і, підпивши, вони розглядали континент, як свою торгову точку: де і чим змахлювати? де і коли в підсобці відтарабанити продавщицю, лигнути пива? їхнім амбасадорам таки подобалась ця країна, бо за тутешнім законом ніхто нікого не лінчував і не викачував у пір’я за так звані сексдомагання, як це практикувалось по їхніх вітчизнах; навпаки: наші, зігріті на стронцієвих пляжах, суки давали такий стійкий запах тєчки, що кобелі всіх порід зривалися з прив’язі й вили в них під дверима; ніщо не мінялось; ти знову, як отоді в сутінковій, мов поцвілені стіни моргу, електричці, тримаючи напрям до столичного злидарства, запитав себе про сутність зневіри— і відповідь була однаковою: тутай, в країні відчаю, вона не пахне фіалкою, не гірчить мигдалем, не завжди й милиться мотузякою до шиї, тутай вона безмежна, як море блювотини, тутай вона наскрізна, глуха до вмовлянь, глибша вічної мерзлоти, чорніша мороку для живцем закопаного, звична й природня для проживаючих тут, як міражі водойм для конаючого в пустелі; тут кожен зрісся з нею, як собака, в чийому дворі покійник, із непідвладним бажанням плакати, прощатись, вити, вихриплювати з себе надчутливе і надпроникне знання про те, що всіх нас чекає невдовзі; стільки разів зневіра— надживуча, сморідна, люта,— вгодовувала тебе вовтузнявою, мов здохлого коня червою, що ти не міг не стати ніким, прощальним вигуком тяги в комині, димом паперу й соснових дров, гірким і жалісним усеспаленням всіх попередніх роздумів; стати снопами на вулику, де бджоли, завбільшки з чорну кров під відбитими нігтями і такі ж болючі, переповзають із рамки на рамку, ледь чутно гудуть, сподіваючись пережити зиму, і гинуть за кожною краплею ядучого меду з паді; стати невиправним мрійником, який хотів продати п’явок, черву вітчизни! продати все, що точило її зсередини, з озер, з боліт, все, що смоктало ниючим тоскним болем, мов інфартний рубець, що от-от розповзеться на серці; продати, і раз і назавжди здихатись цих смокчучих причин кволі й немочі— і встати з постелі залежаної, і ходити з радістю, як той, що одужав при дверях храму; зрештою, це малосуттєво, бо ким би хто не ставав, він рано чи пізно стане самим собою; стане простим і чистим, як буває в тій хаті, де сонячним пилом од вікна процвіло дитинство— ти обіпрешся ліктями об підвіконня, щоб перевести погляд і подих, роз’ятрений вапном сторінок, та знову побачиш дорогу, невдалік за городами, всіяну зерном, аж храпотить під сталевим, блискучим обіддям дерев’яних коліс, під самими підводами та підковами наступних коней, здоровенних, вгодованих, якоїсь германської породи ваговозів; побачиш знічийнену землю, бовдури пусток, кропиву вище плотів, замшілі повітки, бур’янюгу в садках, деінде вцілілі стріхи, журавлі над криницями, підняті в небо, мов шлагбауми перед спраглими воскресіння; побачиш полову над молотаркою, що з тридцятьвічного року пересіває лиш чорні ріжки, полову й пил, бо в чистому зерні відпала потреба— лиш чорноріжковим хлібом годуються наші чорні злидні, чорний розпач та чорна нехіть жити; побачиш дорогу в золотинах залишеного, просіяного на один роздратунок з возів, немов сама сатанинська безкарність лишила по собі сухозлотицю з поганьбленого образу, лишила, аби нагадувати про довічне безчестя, довічне святотатство, довічну безсилість цих порожніх дворів, цих роздертих воріт, цих почманілих каліцтв, цих непритомних полів, цих скрегітних виплесків туги над молотаркою, що оббиває одну пилюку, остюки й чорні ріжки з колосся замість зерен; побачиш— і всією бадьорістю уяви спробуєш забігти навперейми підводам, спробуєш зупинити за оброть, хапаючи обома руками за упряж, та час напирає тупим, скаженооким ваговозом і ти відскакуєш на обочину; їздові в брезентових накидках, сидячи на мішках, на тебе й не глянуть, знай димлять самосадом і покивують сонно; тепер, коли все здаленіло, і в чорних, порепаних до крові, ручищах, у чорнопітних всередині шапках жебрака, злидаря навіки вписемніла так звана історія, тепер, коли все збезкарніло назавжди і в засипаних зерном країнах панує процвітання з правами чілавєка, тепер їм навіть не сниться своє хлоп’яче бешкетництво; їм ніколи; вони на пірамідній купі зернища поставили потужню антену і давай поливати— твої сумніви, твою переконаність, твої роздуми, твою віру в самодостатність цього і всякого іншого краю— поливати так, що аж в очах тобі двоїлось, коли польовими дорогами їхав на велосипеді, пронизаний радіострумами і одне рятувало: почмихи молотарки, що пересіває одну неродючість, чмихає астматично, задихано, стомлено за стільки даремних чекань і виглядань чогось удатнішого від засіву тридцятьжнивного року; чмихає, буцім коняка, якому в ніздрі набилася комарнота й пече розжареною приспособою для таврування— й пилюка сіється над бовдурами пусток, над кропивою вище плотів, над деінде вцілілими стріхами, над бур’янюгою по садках, над проваленою шиєю льоху, немов конаючого довго човпли каблуком у потилицю, над жалюгіддям останніх, всіма покинутих, обвислоруких калікунів, над добродійною, незліченною, немов рухомі кротовини, валкою возів, які курличуть, курличуть нещасні, підманюють душу прощанням, підмовляють прощати, так само, як і раніше, коли на цьому й купили нас голі й спритні на вигадки комнезами-недолюдки; ти здогадався: привиди і курликіт існували, вовтузніли тут, щоб збожеволити твою уяву, збити з правдивої дороги пошуку— і разом із смрадіохвилями налаштувати на звироднілу ноту; як вони тут старалися! як розхвалювали свої свободи, свою широту дірократії, як натякали на дрімучість колишніх звичаїв— наприклад: підармонові пєдіка дозволено педрити до СНІДу й сказу, а от чоловікові зробити натяк жінці вважалось за особливо брутальний злочин; таких лінчували, якщо це були сановні особи, або просто, звично, буденно відправляли кудись на кастрацію; содомія свобод так нахабно радіохвилила простір, що іноді тобі здавалось, буцім на катамарані велосипедиш морем і твій Удав, як парус самотній, в голубому тумані шукає щось кинуте в краю далекім: він бунтівний прагне бурі! так, ніби в бурях є спокій! але, навчений історією з тирговканням ваговозів, ти наказував собі не зважати; нехай собі дзявонять, нехай смрадіохвилять над полем; ти приїздив додому, піднімав трубку з чварламентським прямим зв’язком, довідувався— надають додаткові повноваги чи досі мнуться?— з даху підталим снігом шурхала ніч: сира, оглухла, вся збрякла чорною гнойовицею мотороші, розколоченої з кров’ю повбиваних безневинно; час глухішав, глухішав, глухішав пекельно, немов все провалилось під землю і вслухається, вщулене, в крем’яні кілометрові товщі над собою: так буває в шахті відразу після завалу; ти дочікувавсь спокою і в спогадах, сповідях брав вітчизну за руку і слухав одночасний, мільйонно-аритмічний пульс зневірених, напівмертвих, скорцюблених по закамарках нужди й принижень, нужди й безнадії, тупонімої нужденності, що заливає пеклюгою душу, як вогняне повітря заливає груди зачиненого в палаючій хаті дитяти; але перед тим, за мить до судоми і бездиханності, зціплює легені ядучим клубком: гірким непродихним горем; і тільки-но ти знімав руку з пульсу, як гасли тисячі безсонних вікон, меркла зоря на обрії, світало,— та ненадовго— ще один удар півстамільйонної аритмії і день починало лихоманити, западала півсутінь, радісним вовчим воєм заходились над головною площею ліхтарі; мить спокою тривала дотоді, доки тримав руку на пульсі, а другою ледь встигав записувати, кардіограмити це відчутне на доторк мільйонне тріпотіння, цю вщулену, смертічекальну безмірність, цю вогку тремтячу глину, на яку перетворювали народ, і крізь тебе, мов через апарат по гемосорбції переганяли хвору кров всіх зурочених і зловтішних, всіх гордих і заздрісних, всіх нікчемних і ніяких, всіх безпомічних і безпорадних, всіх, до одурі переобдурених, всіх, усіма й собою забутих, всіх, пребайдужих до горя ближнього і потерпань вітчизни, всіх, лицемірно відданих, показушно щирих, тремтячих од глитайства, всіх, злютованих у безмежно-мільйонній аритмії жадоб— і крапелини отруйного подеколи протікали на папір, розливались рядком, позбавленим певності, чи вистане йому сил з’яскравіти і тремтіти в людських очах, немов рубінна жарінь волоска, коли глянути на високовольтну лампочку і заплющитись ненадовго; ти мусив писати: хоча б для того, аби події перестало паркінсонити й ліхтарі покинули вити, вперше за котре століття дозволивши нам заснути без тіпавки від кожного кроку по коридорі;без жаху, що ось прийдуть і заб’ють у наручники сьоночі; мусив вигадувати обнадійливе, щоб розвітрити сірятину; мусив романитись над епічним, піднімати в світловисоти бездиханну простертість і тим рятувати від пролежнів, якщо їй вадять крила; мусив іще й тому, що найвірніший друг, ягдтер’єр Удав, небіжчик, на тому світі чекав продовження, цікавивсь тутешнім, мисливським і ти зобов’язаний був йому листувати, а він читав переказане з непересічних димів, простелених від комина твоєї хати і злітописнених одним із просвітлених свідчень; він прочитував їх упівока, тікаючи краєм ріки— від запаху радіації, як від землетрусного запаху, що вістує лихий початок,— тікаючи від тієї тріщини, якою розверзлась земля і час зупинився назавжди: квітнем вісімдесят шостого року; він тікав— йому в спину дихала жахноморозна хвиля, дух рокованого, моторош незворотності— тікав із того на позатой світ, бо і в раю і в пеклі чулося, долинало звідси, це тоскне виття ліхтарів над площами, цей храпіт розсунутих земляних мас, як храпотить, вибухаючи ізсередини, крига в надлюту морознечу; він тікав— і передчуття вибуху, що знову й знову зринало знізвідки жахноморозним запахом, стлалося за ним слідом, бігло тінню між почорноблених потойбічних тіней; він тікав, як від злого передчуття тікає сила волі з тіла, як кров, що шугає в голову, як душа, яка в передостанню мить облітає околиці, не знаючи ще, куди їй намислено ринутись; він тікав, як вжахане вибухом світло ядерної бомби від епіцентру лиха, де закипає темінь, морок, мор і час анігілюється на ніщо, на незникоме прокляття; він тікав краєм річки, із того на позатой світ, бо від недавно померлих йому передався тривожний настрій, передземлетрусний трем, якого душі їхні так і не змогли позбутись; він тікав усе далі й далі, й далі— від цих драглистих полів, мов суцільний кровопідтік під плівою зблизька застреленого і оббілованого звіра— далі буденної, зримої далечини, далі мрії про те, куди стане сил добігти; тікав, бо іншого не мав виходу— чесна рятівна сила змушувала його тікати від жахноморозної тіні, як від вовчого запаху; він тікав, хоч і не підтискаючи хвоста, хоч і не скиглячи благально, але тікав, як тікає всякий звір із охопленого пожежею і палаючим вітром лісу; він тікав, бо безсилий позбутись передчуття, що в’їлося в генотип його предків ще тоді, до його народження, у вісімдесят шостому році, і навіть по смерті не дає зупинитись і гонить тінню поперед власної тіні; він тікав, ледь встигаючи дивуватись: як там на білому світі вживаються, всиджують живі?, коли від тривожного гулу і в царстві сутіні мона з розпуки пенькнути, і ноги самі несуть тебе в безлиху, за назублені лісосмугами земні рубежі, за гребені втоми, біля яких можна впасти знесилено, і не страхатись більше; він одбігав далі й далі— навіть від твоєї пам'яті— а ти все думав безрадісно: чого він так рідко сниться? куди він пропав, друзяка?! ти розказував йому про сьогорічні полювання, про сліди степового тхора на полі, в закиданих снігом кущах лозиння, про нори цього хутрового звіра, на якого ладнався поставити капканяку, але сніг був весь витоптаний біля обнірків і ти не міг вгадати, в якій норі заднював тхоряка, а винюшити й обгавкати нікому! ти розказував, як дядько з одного пострілу забив трьох зайців— легендарний постріл— вийшов на свому хуторі, невдалеки від хати, сів на перекинутому відрі і став ждати, коли зайці од лісу збіжаться на підпас вруни, он всю вже витоптали як добра череда! ждав-ждав і почав куняти; місяць тьмянів за хмарами й плямиста тьмавінь ковзала засніженим клаптем поля, канавою, кущаками, де щось заворушилося нібито, щось, здається, почало стрибати; був січень, пора заячих шлюбних ігрищ; щось ніби є, а ніби й нема нічого, і чим дужче вдивляєшся, тим сильніше плямистіє і поцибує перед обкошеними, невисокими, оситняковими кущаками; щось ніби є таки; він приклався, гепнув— ніби щось цибонуло— підходить: лежить зайчило; вранці, коли розвидніло, вийшов ще раз поглянути, як він його поцілив: біля куща лежить ще один, непомічений вчора; а пообід, йдучи полем, поза канавою, знаходить третього— легендарний постріл! ти розказував свому Удавові, шкодувався йому, як минулого тижня, заєць надурив тебе в жлуктичку— повільним котом виповзав, ледь шемерхаючи, з сухого, низом скутого кригою, в рідких проталинах, очерету; хто б міг подумати, що він там заляже на днювання?!— заєць проповзав майже перед самим носом, ти перехопив рушницю, піймав на мушку гойдливі очеретяні мітелки, трохи одвів дуло на прогалину, куди він мусив вискочити, ждав повільного його вискоку, але так і не піймав ошпареного його вимельку, коли на великих махах він цибицьнув раз-другий через чистину, замелькав помазком по сухій траві, ринув під гору; вище, вище, вище; вже кинувся за гребінь яру, а ти все молотив по ньому набій за набоєм, зрешечував, а він летів класично, відкрито, боком, так, що й наосліп можна влучити, але жодна дробина не впекла його в убійне місце; так і побіг десь, лисам на вечерю; а ти зарядив нових п’ять патронів і довго стояв прибито, бо не було доброго собаки, котрий би добрав підранка, а був сором і немислима якась невдача; ти розказував Удавові і про інший випадок, коли в глибокому яру з середнім братом розплутували заячий слід на понові; ти йшов горою, брат низом, по шерехтливій осоці, по пригнутому мичкуватому бур’янові; заячий слід був ранішній, з петлями й скидками, які означали, що він десь тут, десь поряд, десь він заліг, вражина! он як напетлював, наплутав, щоб збоку, з безпечного місця, почути наближення небезпеки— і метнутися непомітно, навскіс, прилігши до трави, на недосяжній для широту відстані! он як нахитромудрив; знатний, старий зайчура; але де він? де він? сліди попетляли і щезли вприкінці яру; брат ще потоптався там, походив взад-вперед, став, перехопив рушницю за цевйо, розвів руками, ви вже вголос забалакали один до одного— ну де ж він?— а чорти його матір знають!— десь має бути, десь він тута— може десь проминули скидку і дернув під гору?— та нє, він тутай— та й де ж він?!— а халєра його знає— брат ще пройшовся закрутом, ніде нічого, закинув рушничний ремінь на плече, розстебнув під горлом бушлата, непоспіхом піднявся на горб, ви ще постояли, побалакали, куди пильгучити далі, і краєм ока ти запримітив: щось мелькнуло в яру! і стояв заворожено, отетеріло, безсилий зірвати з плеча п’ятизарядку і хоч для вспокоєння гахнути йому навздогін, а заєць поволеньки, мов зловтішаючись, перебіг яр, гребнувсь крутосхилом, пристояв трохи на гребені, вже недосяжний для пострілу, перековзнув за пагорб і поминай як звали; ти спустився на низ і знайшов його вихідні сліди; знайшов затишне, під влежаним бур’яном, кубельце, біля якого за кілька метрів уздовж і впоперек стелилися відпечатки братових гумових чобіт, а заєць пересидів, витерпів і кажи потім, що він дурний і переляканий навіки; він із кубла то виповз, коли ви напівобернулись до нього спинами, і не чули його й небачили; геройський заєць! ти розказував собаці, що біг понад річкою, як цеї зими надумав зробити в посадці засідку на лиса— хитрюга тудою швенляє, повз кущами спіреньї, приманений пташинім запахом, бо вдень снігурі й дрозди обкльовували на них сухе насіння,— зробити з дощок сідало між високими двома гілляками й сидіти при повному місяці на дереві, сидіти задивлено, зачаровано сріблявим, синім, безмежним мерехтом на кожній присипаній снігом бадилині й гілці; сидіти тихо, украдьки, тугіше запоясувати поли кожуха з піднятим коміром, вслухатись і вдивлятись, ждати, коли лисяра, переступаючи скрадливо і витягуючи вперед голову, ступить по просіку, скраю якої розкидана приманка, порубані тушки ворон, котів, порубані для того, щоб не міг вхопити великий шмат відразу і дати дьору, а так шукатиме близьку здобич, поведе носом туди, сюди, білий кінчик його труби, тобто хвостяри, нетерпляче й собі здригнеться, біле підгорля стане ще білішим, боки займуться ще червонястішим золотом, все тіло, немов відчуваючи передсмертність, сяйне найкращою, останньою своєю красою, старий, завбільшки з добру собаку, лисовин вшилиться носом у сніг, а ти, давно його виціливши, тамуючи подих, притримуючи вовняні рукавиці під пахвою, востаннє звіряєш прицільну планку з мушкою і в місячній мертвій тиші, опередь пострілу, здається, маєш почути, як кляцне, зриваючись із зводу, ударний палець, що б’є по бойкові, а той цокає капсуля— час розтягується в азартне, чисте чекання; вибух, лис відскакує на кілька метрів, свічкою кидається вгору і з простреленою головою б’ється в корчах; але цеї зими було малосніжно і ти зимував, переважно, в місті, а нір по полях було повно— і одиночні, недавні, в крутих ярах, і подвійні, й потрійні на пасовищах, де земля давно лугує,— нори свіжовідриті, розчищені, лиси до них ходять, ставлять мітки при вході, лисів достобіса, але нема на них часу й немає доброго норного собаки; так ти розказував ягдтер’єрові, що пластався краєм ріки, про свої невдачі, про дні без нього, і від всього самотнього тебе впікала така нестерпна лютощ, яка одного разу в полі обпікала заголоджених до сказу, напівдиких приятелевих собачиськ-покручів: вони доганяли підранка, гнали його напівколом, близько, близько, майже впритул, так, що вже не можна стріляти, ось насіли йому на хвоста, ще кидок, все звихрилося гаркітливою купою в снігу, заєць верескнув дитинно, верескнув ще тонше, ще жалісніше, геть олюднено і тільки гаркіт стояв, так вони його шматували, а коли приятель їх бив, підбігши, чобітьми під дихала, вони тільки кавкали, відскакували і знову кидались, вже на піднятого за задні лапи зайця з вирватим по живому й завислим на якійсь кривавій жилі оком; собаки цибицькали навсибіч, розпалені гризнею й гонитвою; чоловік дістав мисливського ножа з піхов і одсік криваво-сизе яблуко, зависле над очницею— й собаки збилися в гризні за око; ти розказуєш своєму Удавові всякі мисливські придибанки: як, наприклад, вас піддурив лис посеред невиликого села, в очереті; посеред села, де повно бродячих собак, ходять люди, з горба ковзають на санях діти, поряд дорога, городи, лемент і гвалт над подвір’ями; але той очерет, метрів п’ять на п’ять, видався тобі підозрілим, ти махнув молодшому братові, щоб він прогнав його, потоптавсь там добряче; крізь очерет протікав рівчачок, що впадав у кар’єри, колишні торфовиська; брат пройшов очеретяну стіну, храпнув льодом, гукнув тобі на пагорб, що там нічого нема, вода стоїть, що тут ляже днювати?! ти махнув йому— ходім далі!— а коли одійшов до дороги і озирнувся на поспішаючого брата, то побачив на городі, за добрих сто метрів од себе, здоровенного і гарненного, яскравочервоного проти сонця лисяру: он перековзнув через межу, пробіг повз рідке кукурудзиння, повз капустяні качани, кинувся вниз і в лозах повз канавою пропав для вас назавжди; ти розказував Удавові, яких позаводили мисливці собачиськ, яких покручів здичавілих, яких ублюдярищ! раз завалили козла, дістали розборочні широколезі ножі, взялись по теплому його лупити— а куди там! тільки підрізали шкуру на ногах і зробили поздовжні надрізи на ляжках, як та собарнота рве паруючу пліву і шерсть з-під леза; то, поки двоє дерли, один мусив з розмаху гатити чоботом собак під дих, а вони, явкнувши, все одно кидались; їм віддали скипілу згустками кров і тельбухи,— і за пів хвилини гризні на снігу лежала лиш купка зеленої каші з шлунка; такі собачки! ти розказував своєму вірному другові, як сьорік зимою провіряв бджолині дупла в посадці,— ще літом ти познаходив їх, рої там жили чималі, десь біля півтора десятка роїв із пасік і, розрісшись, аж шипахами наліплювались на дупловини в ялинах— ти сподівався, що вони перезимують, але літо було мокрим, холодним і меду вони наносили мало; то ж, коли в січні ти прийшов перевірити їх зимівники, на снігу валялися одні порожні, побиті пліснявою стільники; самі бджоли виздихали, вигибли з голоду, доївши останній припас і заковізнувши од морознечі; навіть куниця раз-другий пірнувши в дупла, більш лінувалася туди заскакувати і полювала переважно по кущах, ласувала мерзлими яблуками з дичок і ловила мишву, розгрібаючи сніг і листя; ти натесував ножем прополісу на горловинах дупел і потім настоював його на горілці; ото і вся твоя здобич; у вимерзлих дуплах, здавалось, жила сама приреченість, невблаганніша смерті; уперемішку зі снігом там лежала вощина і чорна розсип бджолиніх сімей, але жила там незрима лиха приреченість, бо ти не зміг туди довго дивитись як у колиску, де спить гадюка; і почуття первісності, дикості світу, яке ти приносив з мисливських мандрів— віра в справжність була головним із тоді здобутого; ти розказував собаці, як приходиш додому, як ставиш рушницю прикладом на поріг, скидаєш рюкзака, дістаєш ключа з потаємного схову і вже в сінях, коли тримаючись за одвірок, човгаєш об поріг, скидаєш наброджені пудові чоботи, на тебе падає блаженна втома і вічнорадість повернення; ти кидаєш рюкзака в куток, ставиш там і рушницю, щоб відтепліла перед тим як її занести в напалену, вгріту кімнату, потім пригадуєш, що треба розрядити, і, впершись дулом у підлогу, п’ять разів різко напираєш на приклада, і затвор викидає з патронника п’ять набоїв;