Щоб світився вогник

Сторінка 17 з 17

Гончар Олесь

Одягнена в батьків кожух, Марія ступила через поріг і тут же мусила вхопитись рукою за материне плече, щоб не впасти. Вітер, стужа, всевладдя шарпкої темряви...

— Це ураган! Ой, не можу! — зойкнула Ксана збоку, більше сама тулячись до Марії, ніж підтримуючи її.

Марія, ступаючи крок за кроком, чуйно, як птиця, прислухалась до темного реву стихії. Морська таємнича просторінь вся здавалася їй переповненою численними кораблями, рипіла безліччю малих і великих суден, безпорадних, сліпих без маяка. Тоскно завиває осінній вітер, ніби доносить із великої темряви ночі далекі, ледве чутні, повні розпачу й стогону гудки:

— Sos! Sos! Sos!

Вже не лише її перша любов, вже все, що було в морі живого, здавалось, волало допомоги, просило у неї світла...

Напружено, як ніколи, працювала думка: як, чим їм зарадити, чим допомогти? Що зараз — рятівне?

Біля вишки стояли, збившись купою, мотористи, ятрився в чиїйсь руці смолоскип. Недалеко ж видно в море отой курний кривавий віхоть вогню!.. А море все ще стугонить невидимими кораблями, кличе тривожними гудками...

При наближенні Марії до вишки мотористи, не помічаючи її, саме про щось гаряче сперечались, ніяк не могли зійтись на одному... Марії раптом стало зовсім, зовсім ясно, що нічого вони зараз не відремонтують: єдине, що залишається — о щаслива думка! — спробувати інший балон...

— Дьомо... Хлопці! Давайте новий балон!

— Маріє...

— Мерщій, кажу!

Принесли балон, і лебідка, підхопивши вантаж, швидко потягла його вгору. Дьома вже був на вишці.

— Готово! — гукнув звідти, з темного свого Олімпу.— Єсть!

— Вмикай!

Минула в напрузі мить, друга, і нарешті всім разом відлягло від серця: на маяку засвітилось!

Марія довго не зводила з вишки очей... Зухвало, весело яскрів угорі її вогник, хай маленький, непоказний, але з далеким променем в розбурхану темряву ночі.

1954