Це зовсім не казка. Я просто знаю, про що співали клопітливі синички, шелестіла яблунька своїм листям, віяв вітер, та вуркотів смугастий кіт з оксамитовими лапами, і пищала гострозуба миша.
Ну, а що робили діти, вони мені самі розповіли...
А я розповім вам. Хочете?
Отій яблуньці, що росла в саду за великою клумбою, здавалося, що її всі люблять. Коли її посадили хлопчики й дівчатка в червоних галстуках, вони сказали малятам:
— Дивіться, це буде ваша яблунька. Любіть її, поливайте, бережіть!
Це чула сама яблунька, і про це чули пташки, бо теж полюбили її, інакше вони б і не літали над нею. Сонечко особливо ласкаво пригрівало яблуньку, а вітер дуже любив жартувати з її легеньким листям.
Як приємно і добре жити, коли тебе всі люблять! Яблунька дуже швидко росла і стала струнким, пишним деревцем. Незабаром на ній уже мали з’явитися яблучка.
— Ще один рік! Ще один рік! — казали старші діти, а малята, поливаючи її, теж повторювали:
— Ще один рік, і на нашій яблунці будуть яблука.
Малята — хлопчик і дівчинка — дуже дружили між собою і скрізь бігали вдвох, а коли й сварилися, то зовсім-зовсім не надовго. А як хто з них бачив щось цікаве — одразу кликав другого. Адже самому не так приємно дивитися, як разом.
Цікавого взагалі багато на світі, особливо влітку, коли скрізь можна бігати.
От вони вибігли якось у сад, і дівчинка відразу побачила, що на їхній яблуньці стрибають пташки. Тут були дуже симпатичні довгохвості пташки в чорних шапочках і чорних галстучках на жовтій грудці і зовсім невеличкі — блакитні. Таких діти раніше не бачили, а може, просто не приглядалися.
— Тихше! Тихше! Не злякай,— зашепотіла дівчинка. — Дивись, як вони стрибають з гілочки на гілочку, як перекидаються! Вони прилетіли до нашої яблуньки і бавляться. Я б хотіла, щоб вони завжди тут жили!
А то була зграйка різних синичок. Вони залетіли по дорозі в цей сад, і він їм дуже сподобався, особливо яблунька, хоча на ній ще не було яблучок. Пташки зовсім не злякалися дітей, вони продовжували стрибати і цівікати:
— Ціві-зіні, ціві-зіні!
І це означало:
Як нам добре! Небо синє!
Світить сонце золоте,
Мила яблунька росте!
Навколо яблуньки ще кружляли білі метелики, і спочатку синички вирішили, що це квіти, бо крила метеликів були схожі на пелюстки квіток. Але ж квіти завжди стояли на одному місці — он і півонії, троянди нікуди не рушали з клумби, а метелики швидко літали одна із синичок сказала подругам:
— Ні, це теж пташки! Вони ж літають!
— Але ж вони весь час мовчать! — заперечила її подруга.
Справді, білі метелики літали зовсім мовчки, а яка ж пташка може втриматися від пісні, особливо коли такий хороший сонячний день!
Проте метелики їм не заважали. Навпаки, вони самі ніби лякалися пташок, бо коли синичка наблизилася до одного з метеликів — він швидко упав на землю і лежав якусь мить непорушно, удаючи неживого.
— Я спіймаю його в мою колекцію! — закричав хлопчик.
— Не треба! — схопила його за руку дівчинка. — Він такий гарний, хай літає. Бач, як інші метелики в’ються навколо яблуньки. Мабуть, вони люблять її так само, як і пташки.
Хлопчик і дівчинка побігли навколо яблуньки й заспівали:
Яка хороша яблунька
В саду у нас росте,
І з нами усміхається
Їй сонце золоте!
Які веселі пташки
На гілку з гілки — плиг!
І ми, хоч невеличкі,
Та дуже любим всіх!
Метелики легесенькі
Кружляють в вишині,
І дуже-дуже весело
Усім, тобі й мені!
І тут раптом війнув вітер. То собі віяв тихенько, злегка, просто бавився і розмовляв з листям, а то ніби розсердився. Листя трохи не заплакало:
— Він нас позриває. Він нас рознесе. Не треба! Не треба!
— Ач, навіжений! — заметушилися синички. — Хіба не знає, що зараз літо і нічого йому свою силу показувати!
І діти злякалися.
— Чого це знявся вітер? Ще нажене хмари, і треба буде йти в кімнату.
І справді, їх одразу ж покликали додому.
А вітер шумів і приказував:
Проженіть метеликів — шу-шу-шу!
Я їх коло яблуні не лишу!
— І що він меле! — засміялася одна із синичок. — Кому заважають такі гарні метелики!
Метелики ж, як почули, одразу поховалися під яблуневе листя, щоб їх ніхто і не помітив.
Вітрові навіть прикро стало! Ніхто його не бачить, ніхто не розуміє.
Він зітхнув сумно і полетів туди, де сад був старий, глухий. Між великими дубами, берестами, кленами з товстими стовбурами і порепаною корою росли кущі шипшини, терну, і дітям здавалося, що то справжній ліс.
Там жили підстаркуватий дядько дятлик і стара бабуся сова — серйозні, помірковані птахи. Вітер і хотів їм поскаржитися.
Ну, бабуся сова, звичайно, спала. Вночі в неї завжди було безсоння, і вона вилітала на лови, а вдень спочивала.
А працьовитий дядько дятлик, як завжди, був зайнятий. Він стукав по стовбуру дерева: "Тук! Тук!" Може, кому здавалося, що він просто розважається, а це він своїм міцним дзьобом видовбував різну комашню.
— Не заважай, не заважай! — сказав він вітрові на його мову. — Ти завжди шумиш, репетуєш, а в мене он діла невпрогорт! Бачиш, як короїди кору точать!
— Але ж яблунька там молода така і синички теж молоді, перше літо живуть, нічого не знають, — хвилювався вітер, —— А метелики літають, і всі думають, що коли вони красиві, так від них і лиха бути не може.
— А так там синички! — сказав дядько дятлик. То хай вони й доглядають яблуньку! От закінчу це дерево чистити і полечу їм скажу. Не можу ж я свою роботу покинути!
Ох, він не подумав, поміркований дятлик, що інколи треба відірватися від свого діла, щоб навчити молодшого*
* * *
Синички в цей час стрибали собі, цівікали, а потім сіли спочити на вершечку яблуньки. І саме в той час забігли у сад з вулиці два хлопчиськи.
Нікого нема! Давай тут постріляємо! — зрадів один з них.
— Дивись, синиці на яблуньці! — штовхнув його товариш.
— Влучимо чи ні?
— Звичайно!
І, уявіть собі, вони вийняли з кишень рогатки, оглянулися, чи ніхто не бачить, і почали цілити в маленьких синичок.
— Раз! Готово! — закричав один, натягнувши резинку і випустивши камінець. Але добре, що цей лихий хлопчисько був просто хвальком. Він не влучив. Його камінець ледь зачепив синє крилечко.
— Он! Ай! запищали синички.
— Тікайте! Тікайте швидше! — почули вони. То кричав дядько дятлик, у якого, нарешті, була перерва в роботі.