Він заплатив за обід і непомітно вийшов з кав’ярні через задні двері.
Аби ніхто його не помітив, він ішов лісом, накинув величезного круга і зайшов до міста з протилежного боку. Аж надвечір дістався він додому, втомлений і змучений докорами сумління.
Тихесенько відімкнув він надвірні двері, прохопився до своєї кімнати, замкнувся й ввімкнув світло. Тоді роздягся, накрутив будильник і відгорнув ковдру на ліжку.
На подушці спав Суботик!
– Нарешті ви повернулися, тату! – пробурмотів він крізь сон. – Ви що, заблукали?
– Як ти по-по-трапив до кімнати? – затинаючись, спитав пан Пляшкер.
– Вікно було відчинене, от я й уліз, – пояснив Суботик. – Рюкзак я приніс додому. Він у шафі.
– Тебе бачив хто-небудь? – злякано запитав пан Пляшкер.
– Ніхто, – запевнив його Суботик. А трохи помовчавши, додав винувато: – Я тут зробив шкоду, тату.
– Боже мій! Що ти ще накоїв?
– Я ненароком з’їв ручку від вікна! Вона так смачно пахнула!
– Ет! Хай їй грець, тій ручці! Більш як півкопи лиха не буде! – сказав пан Пляшкер і, відсунувши Суботика вбік, ліг у постіль.
– Ручка була мідна, – бурмотів Суботик. – Смачна була ручка!
Пан Пляшкер вимкнув світло, і обидва вони швидко заснули.
7 травня. ПОНЕДІЛОК
У понеділок уранці Суботика і пана Пляшкера розбудив будильник. Суботик умить прокинувся. Він підвівся на ліжку й вигукнув:
– Ми підемо так рано до універмагу?
– Який там універмаг, мені треба на роботу! – відповів пан Пляшкер, устаючи.
– Але ж ви обіцяли, що сьогодні купите мені одяг! – запротестував Суботик.
– Куплю, але ж не вранці, а після роботи.
– А вам подобається ходити на роботу? – запитав Суботик. – Чи не хотіли б ви лишитися сьогодні вдома?
– Ще б пак! Кожен цього хотів би, та ще й у понеділок! – засміявся пан Пляшкер.
– Я не питаю, чи хоче цього кожен. Мене цікавить, чи хочете цього ви, – не відступався Суботик.
– Звісно, я хотів би лишитися вдома, – сказав пан Пляшкер. – Але що з того! Сьогодні залишишся вдома ти. Я не можу взяти тебе із собою на роботу. Будь обережний: якщо пані Моркван дізнається, що ти тут, вона вижене нас обох!
– Я сидітиму тихо-тихісінько, тату, – пообіцяв Суботик і заховався в шафі.
– Тоді я прошу тебе ось про що: не поїж мого одягу, поки мене не буде вдома, – суворо сказав пан Пляшкер.
Він швидко зібрався, вийшов із дому і поїхав трамваєм на роботу.
Контора була зачинена. Пан Пляшкер перейшов двір і попрямував до будинку, де жив його шеф пан Обердубер. Пан Пляшкер постукав у двері раз, удруге, але відповіді не було. Тоді він штовхнув двері й зайшов без запрошення.
Шефа він застав серед страшенного безладу. Долі валялося десятків зо два порожніх коробок, з яких усе було висипано на підлогу. На канапі стосами височіли книжки. На письмовому столі стояли стільці. Знята зі стелі люстра лежала на шафі поруч купи чашок і гори тарілок. А на обідньому столі була розкидана білизна, серед якої сидів шеф і копирсався у своїй подушці так завзято, аж пір’я летіло навсібіч.
– Що це означає? – спитав пан Пляшкер.
– Означає! Означає! – гнівно вигукнув пан Обердубер. – Шукаю цей капосний ключ від письмового столу. Бо без нього я не можу відімкнути цієї капосної шафи і дістати звідти ще один капосний ключ – від дверей контори.
– Допомогти вам шукати? – запитав пан Пляшкер.
– Ви мене тільки нервуєте! Ідіть краще додому! – буркнув пан Обердубер.
– З великою охотою! – відповів пан Пляшкер, уклонився і пішов додому.
Суботик аніскілечки не здивувався з того, що пан Пляшкер повернувся. Він вискочив із шафи й заверещав:
– Універмаг, універмаг! Ми підемо в універмаг!
– Ну гаразд, підемо, якщо ти так хочеш, – погодився пан Пляшкер. Він дуже радів з того, що не треба сидіти в конторі.
– Купите мені одяг? – допитувався Суботик.
– Та куплю, – сказав пан Пляшкер. – От тільки не знаю, як пройти з тобою в універмаг.
– Звісно як! Пронести в рюкзаку! – сказав Суботик. – Он кенгуру завжди носять своїх дітей у торбі.
Він заліз у рюкзак, пан Пляшкер завдав рюкзак на плечі, і ось так удвох вони поїхали трамваєм до універмагу.
Вони під’їхали до величезної будівлі з трьома входами, вісьмома ескалаторами, двадцятьма вітринами і сотнями рундуків[1].
Панові Пляшкеру було трохи ніяково, коли з тугим рюкзаком на спині він проштовхувався крізь натовп людей на першому поверсі, а потім поїхав на ескалаторі вгору. В усьому універмазі він був єдиний, хто мав на плечах рюкзак, тож побоювався, аби ніхто не подумав, що він злодій.
На другому поверсі він побачив вивіску великими літерами:
Пан Пляшкер зупинився, роззираючись довкола.
До нього підійшов продавець і сказав:
– Я до ваших послуг, шановний пане. Що б ви хотіли в нас купити?
– Що-небудь із одягу, – сказав пан Пляшкер.
– Костюм? Куртку? Чи, може, штани? – запитав продавець. Він належав до тих продавців, які без упину всміхаються і на кожен випадок мають примовку. Одягнений він, звичайно, був за останньою модою.
– Власне кажучи... все треба, – трохи зніяковіло відповів пан Пляшкер.
– Чудово! Дуже добре, що ви потрапили в наш універмаг. Ідіть за мною, будь ласка. Я проведу вас до іншого відділу, бо в нашому продається тільки дитячий одяг.
– Але ж я не для себе хочу купити одяг! – пояснив пан Пляшкер.
– Не для себе? – перепитав продавець і почав розглядатися, шукаючи поглядом дитину.
Пан Пляшкер зняв з плечей рюкзак, розв’язав його і випустив Суботика.
– Ось для кого! – відповів він.
Побачивши Суботика, продавець сторопів і так широко роззявив рота, що не міг більше усміхатися. Однак він тут-таки опанував себе.
– Яке гарне дитятко носите ви в рюкзаку! Просто чудове! Хто це – хлопчик чи дівчинка?
Пан Пляшкер розгублено нахилився до Суботика й запитав:
– Ти хлопчик чи дівчинка?
Суботик прихилив його голову до себе й зашепотів на вухо:
– Я Суботик, тату. Ви ж знаєте!
– Припустимо, що хлопчик, – сказав пан Пляшкер продавцеві. Треба ж було щось відповісти.
– Гаразд. Припустимо, що хлопчик, – погодився продавець, усміхаючись заціпенілою усмішкою. – Зрештою, який батько може сьогодні напевно сказати, хто його дитинча, – хлопчик чи дівчинка. Ходімо, хлопчику, зі мною!
Але Суботик так захопився всім, що відбувалося довкола, що не міг отак зразу піти з продавцем.