— Хiба вам випадає до своїх дев'яти славних десятинок мати мою,розхристану?
— Випадає! Випадає, Панасе, для круглого числа! В усьому люблю круглi числа. Навiть жiнку брав тiльки з круглим числом — шiстнадцятку. Було б їй сiмнадцять рокiв — не одружився б, — i дядечко Володимир захихикав, задоволений своїм дотепом.
Я нiколи не бачив його таким говiрким. То завжди сидить на людях, мов дзвiн без'язикий, ховає у собi слова, як скарби в землi. А це, бач, навiть жартувати зволйв. Ось як кумерцiя розв'язала язика. Тепер би йому, напевне, i тiтка Марiйка позаздрила б.
Я так починаю гнiватись на дядечка, таким косую на нього оком, що навiть тато здивовано зиркнув на мене. А дядечко Володимир далi пряв свою пряжу, як павук павутиння, жалiв нас, бажав щастя i все розхвалював отi краї, де люди не мають скрути на землю.
— Там середняку нарiзають навiть по двадцять — двадцять п'ять десятин, а тут тяжко сiяти, коли нема чого орати.
— Чого б вам, Володимире, не поїхати туди? — обiзвалася крiзь сльози мама.
— Менi? — отетерiв дядечко. — Як це? I чого це менi? Що ми — гiршi за людей! — але одразу ж спохопився, що бовкнув зайве. — Я, жiнко добра, вже й тут призвичаївся до своїх негараздiв, до своїх десятинок. Це не та розкiш, коли чорнозем на сажень залягає, але з хлiба не зводить. То будемо сватами?
— Ви ж казали, що не маєте за душею нi копiйчини, — в'їв батько.
— Для вас витрушу останнє, — розщедрився дядечко. — Чого не дотрушу-позичу, на чийсь бiлий папiр усю душу закладу. Яку ж цiну правите за свою десятинку?
— Сто двадцять карбованцiв золотом.
— Що-що?! — вдавано не дочув дядечко i повернув до батька хащувате вухо.
— Сто двадцять кажу.
— Сто двадцять! — жахнувся дядечко, став вислогубим i вибалушив очi на тата. — Бiйтесь, Панасе, бога i людей. Красна їй цiна — шiстдесят карбованцiв, але я вам, по-свояцьки, накину ще десятку. Знайте мою добрiсть.
— Хiба ви колись не розминулись iз нею?
— Ой Панасе, Панасе, тримайте свої насмiшечки хоч на кiнчику язика... То за сiмдесят вiддасте? У мене ж п'ятiрки, як зорi в жнива, — з самого мiсяця вiдлитi.
— I де вони взялись у вас?
— Де? — спохватився дядечко. — Це довга казка. То давайте свою руку — позолочу її. Де вже моє не пропадало!
Почався отой нудний торг, коли один багато просить, а другий мало дає.
Батько поволi спускався згори, а дядечко ще повiльнiше, як слимак, повз угору. Торг завис на дев'яноста карбованцях i далi — нi тпру нi ну.
— От усi на небi святi бачать, що переплачую! — добрався —таки дядечко до неба та й вийняв з кишенi заяложене гаманило. Щось у ньому дзенькнуло, i жаднюга, як музику, вловив той дзенькiт, посмутнiв, чуючи розлуку з ним. — Так дев'яносто карбованцiв?
— Прибивайтесь уже до круглого числа, яке ви так любите.
— Сам бог-отець видить — вiд душi одриваю! — Аж руки простягнув угору, потiм засоромився, бо негоже пiднiмати їх до всевишнього з гаманцем.
Батько похитав головою:
— Ох, Володимире, Володимире, заведе скупарство i грошолюбство вас не до бога, а в слiди безп'ятого.
— Яке там грошолюбство! Чужi грошi й дурень лiчить у снах, — розгнiвався дядечко, i очi його зачерепiли.
Не знаю, як воно вже трапилось, але хтось мене смикнув за язика, i я несподiвано для себе i всiх вскочив у торг:
— Дядьку Володимире, i нащо так торгуватись, коли ви грошi мiрками мiряєте?
В хатi одразу стало так тихо, що пiсня цвiркунiв гримнула, як весiльна музика.
— Що це?! Що?! — сторопiв, розгубився, вирячився i почав наливатися буряковим соком дядечко, а мати затулила долонею рота й прожогом вискочила з хатини.
Я принишк, з опаскою придивляючись, як злiсть скаче по дядьковому обличчi.
— Що це? — iще раз повторив дядечко i, хитаючись, пiдвiвся з ослона.
— Нiчого, Володимире. Ну, ляпнуло собi щось перед сном оце дрiмайло. Хiба воно, дурненьке, щось тямкує? — примирливо сказав батько.
— Е, нi, нi! Не дурiть мою голову: я теж розум не в решетi ношу. Це ваш дурноколiнний глум, усi вашi баляндраси та пересмiшки обiзвалися в ньому! — виснув гiсть. — Я завжди знав, що ви на мене маєте зазубень. I хлопця назублюєте на мене! Я теж!.. Я... я... я!.. — дядечко тремтячою рукою всунув гаманило в кишеню i, захлинаючись од обурення й образи, вилетiв iз хатинки.
— Оце д сторгувались, оце випав скупецький вечiр, — сказав спересердя сам собi тато й змiряв мене тими очима, в яких i слiду не залишилось од бiсикiв. — Ну?
Я знiтився, похилив голову, догадуючись, що воно стоїть за отим "ну", i мiркував, як би тихцем добратися до дверей. Але якраз тато став посеред хатини, навис над моєю головою, що сама опустилась донизу.
— У тебе, збитошнику, очi не попеклися од сорому? Клiпнув я повiками раз, клiпнув удруге — переконався, що очi не попеклися, i далi анiтелень.
Тим часом iз клунi ввiйшла мати, стала бiля печi, не то посмiхаючись, не то кривлячись.
— Ти, розумнику, в рот води набрав чи губи зашив? — строго допитується тато. — Витрутив дядька i мовчиш? Ну, скажи ще хоч слово!
— А що ж менi казати? — знизую плечима i знов клiпаю повiками — нi, очi таки не попеклись.
— Звiдки ж ти, безтолоч, знаєш, що дядечко грошi мiрками мiряє? Ти в нього, може, спiльником при цьому був?
— Нi.
— Значить, не був спiльником, — встановлює батько iстину. — То де викопав отаке?
— Як скажу, ви ще бiльше гнiватись будете.
— Куди вже бiльше. Не мни своє слово — кажи!
— То ви ж самi це казали про дядька Володимира.
— Я? — здивувався, нахмурився батько i несподiвано посмiхнувся. — Таки говорив! I хоч ти, заводiяко, маєш вуха, як розваренi вареники, але чого встряв у розмову дорослих? Чого?
— Я ж, тату, хотiв допомогти вам, — мимоволi торкнувся руками до своїх зобиджених вух.
— Дочекались помiчника! От нема кому хворостити босонога! — батько посварився на мене пальцем, а далi зирнув на маму. — Це не ти його настренчила?
— I таке ви скажете? — неначе з докором похитав я головою, бо вже видно було, що менi сьогоднi не перепаде по зашийках. — Хiба ж я не знаю, як у нас мiряють грошi?
— А як? — зiтхнувши, поцiкавився батько.
— У нас чиїсь грошi мiряють, наче картоплю: i возами, i мiшками, i мiрками, i казанами, i горщиками...