— Та, певне, поставлять. Сьогоднi всi учителi прочитали твоє мазюкання, щось пiдчикрижили в ньому, а щось дописали i зiйшлись на тому, що нашому селу нiяк не можна без свого писателя. Чого я з тобою досi, як з простим, говорив? То вже пробач, сину, — приязно й насмiшкувато подивився на мене тато й за чуба смикнув. — Пустиш нас iз мамою в тiятри?
— Ой таточку!.. — Неймовiрнi сподiвання, неймовiрнi надiї залiтають у мою душу i ведуть до того дня, про який i радiсно i страшно подумати.
— То чого ж так застидався? — знову смикає тато мене за чуба. — Може, й справдi з нас щось буде?
А в цей час надворi обiзвався Рябко, задеренчав засув на хвiртцi, батько вийшов у клуню й незабаром повернувся з дядьком Миколою, який був одягнений у довгу, на вирiст, кирею. Чоловiк обтрусився, обмiв з чобiт снiг, зирнув на мене, спитав, чи й його пропустять у театр.
— О, i ви знаєте, — скривився я.
— Усе село знає. У нас iз кашлем i п'єсою не втаїшся. Оце ж i прийшов до тебе: чи не виставив там на смiх людям дядька Миколу, бо що тодi скаже Ликерiя?
Ми всi починаємо смiятись, а в менi жаль прокидається: треба було б вписати в п'єсу щось iз дядькових смiховин. Ось вiн розправив свої гетьманськi вусища i вже серйозно запитує батька:
— Панасе, хочеш на щедрий вечiр роздобути свiженької риби?
— Як це — роздобути? — недовiрливо косує на нього батько. — У водi чи в крамницi?
— На дурничку! У водi з-пiд криги.
— Чого ж про цю дурничку Володимировi не сказав? — пiдсмiюється тато.
— Та вiн мене вже за кури грiхоплутом обзиває, а сам таке має грiшне око, що всю рибу перелякає — на дно пiде. Оце щойно здибався з одним рибалкою, то вiн сказав: у Щедровiй тепер наловлюють цiлi мiшки риби. Треба й нам гайнути.
— Скiльки ж береш iз собою мiшкiв?
— Чотири i торбу про запас, — не моргнувши оком, вiдповiв дядько Микола.
Мати затряслась од реготу:
— Чого ж так мало?
— Шкода всi мiшки обслинювати рибою. Що в мiшки не вберемо — на сани вкинемо, — навiть не посмiхнеться дядько Микола. — То поїдемо, Панасе?
— Можна й поїхати, — погодився тато, — Готуй, жiнко, мiшки!
— I на рибу, i на в'юни, — додає дядько Микола. — Я знаю такий закапелок, де завжди зимують в'юни, скубляться у клубки i чекають тепла. Колись наловив їх мало не повний мiшок, привiз мерзлих додому, кинув пiд лаву, а сам лiг спати. Прокидаюся од несамовитого крику. Дивлюся: забралась моя Ликерiя на лежанку прямо з чобiтьми, в руках держить каганець i кричить не своїм голосом:
"Що там у тебе? Ой, подивись на долiвку, — аж тiпається вона, — хтось вужiв повну хату напустив!"
Глянув, а по долiвцi мої в'юни повзають, — чисто усi порозмерзались. Мусив я їх удруге ловити й нести до сусiдiв, бо Ликерiя зi страху й дивитись не захотiла на них, i дома ночувати побоялась. Через цих в'юнiв мало любовi не позбувся.
Ми всi смiємося, а дядько Микола вплiтає руку в свої гетьманськi вуса, вигадуючи ще якусь побрехеньку.
— Тату, вiзьмiть i мене в Щедрову! — прошуся, бо вже саме слово "Щедрова" бринить менi казкою.
— Обiйдемось без тебе, — вiдмахнувся тато рукою.
— Вiзьмiть, таточку.
— Там треба цiлий день вибути на морозi, а вiн i в кiсточки твої забереться.
— А на ковзанцi я ж вибуваю цiлий день! Тато перезирнувся з мамою, похитав головою, поглянув на дядька Миколу:
— Що нам робити з ним? Може, вiзьмемо, бо воно ж таке невiдчепне.
— Хай привчається до всякого дiлечка.
— Бiжи ж вiзьми свiжої соломи на устiлки! — гримнув тато.
Мене з печi як вiтром здуло, — босонiж вскакую в чоботи, вилiтаю в клуню, навпомацки шукаю пшеничну солому, а в цей час знову хтось пiдходить до хвiртки i смикає мотузочок, ув'язаний до дерев'яного засува.
— А хто там?! — гукаю баском.
— Це я, Михайлику, — чую знайомий голос. — Пустиш до хати?
— Ой, заходьте, дядьку Себастiяне! — Я пiдбiгаю до хвiртки, вiдчиняю її i помiж стовпами клунi веду голову комнезаму до хатини.
— От хто нам про мiжнародностi i внутреностi розкаже! — весело вiтає гостя дядько Микола.
— Про вашi внутреностi вам лiкар розкаже, — смiється дядько Себастiян.
— То я на однi мiжнародностi згодний. Як там Антанта? Ворушить копитами?
— Я ж вам учора про це розказував. Ви, чував, уже до мого i свого доточили.
— А як же без приросту обiйтись? — шельмувато дивується дядько Микола, — На свинях приростає, на худобi теж, то й на язицi повинно, бо iнакше зноситься вiн, як сатинова латка.
— Ваш навряд чи зноситься — не тi ковалi його кували, — дядько Себастiян пильно поглянув на тата й сказав: — А ми тобi, Панасе, по твоїй вдачi знайшли молодецьку службу.
— Хто це — ми? — насторожується батько.
— Незамождики i голова повiтвиконкому. Хочемо, щоб ти став лiсником.
— Воно й мене годилося б спитати, чи я цього хочу, — насупились брови у тата.
— Як i не хочеш, то мусиш, чоловiче! — каже дядько Себастiян.
— Чого ж це мушу?
— Хiба не бачиш, як лягає пiд сокиру наш лiс? Кожному тепер воля, а лiсам — недоля. Лiсники ж з лiсництва примирилися з лiсокрадством i тiльки дудлять самогон. То ми й вирiшили поставити охоронцiв непитущих i заповзятих. Як ти?
— Не хочу.
— Боїшся? — в'їв тата дядько Себастiян.
— Ні лiсокрадської сокири, нi обрiза я не боюсь! — блиснули завзяттям батьковi очi. — Спасаюсь рiднi, яка почне тебе клясти до сьомого колiна, i тих папiрцiв, що посиплються до вас на мене.
— А чи знаєш, скiльки на мене тих доносiв сиплеться?! В печi можна було б протопити.
— Коли тобi це подобається, — топи, а я свою пiч не хочу паскудством обiгрiвати.
— Якщо так будемо думати, то через кiлька рокiв доведеться розвалювати печi: нiчим їх буде топити. Загине увесь лiс!
— Ой! — зажурилася мати.
— Громадою просимо, берися за це дiло.
— Пiдводите ви мене пiд лихо, як дерево пiд сокиру, — зiтхнув тато... I недаремно зiтхнув. Немало горя принiс йому i нам оцей зелений спiвучий лiс, у який гадюкою вплазувала загребуща жадоба...
— То що тобi, Панасе, треба на початок? — повеселiшав дядько Себастiян.
— З десяток хур та десяток завзятцiв, що кулакiв не позичають.
— Нащо так багато?
— Одразу ж вивезу до сiльради все вирубане моїми родичами. Почну з свого брата.
— Тобi ще цього лиха треба, — згаснула мати. — Нащо ото з Яковом заїдатись?