— Володимире, садовiть її на плечi, а то вона вас на роги посадить.
— Є й безрогi, що на роги садовлять, — нарештi похмуро обзивається дядько Володимир.
— А скiльки за корову правите?
— Усi грошi.
— А молоко вiд неї, Володимире, хоч на Великдень бачили?
— Краще б я тебе, такого, безклепкого, не бачив. Але дядько Трохим не гнiвається, а смiється i вже нацiлює очi на узбiччя:
— Ось подивiться на танець!
Там, бiля липи, мало не плачучи, стояла тiтка Дарка, а за пару крокiв од неї, мов навiжений, крутився i пiдскакував пiдгонистий пiдсвинок.
— Дарко, вiн у тебе карапет чи польку-бабочку розучує? — запитав тато.
— Ох, i не питайте, що ця холера витанцьовує, — аж застогнала жiнка. — Купила ж на свої грошi нещастя. Думала, кабанчик, а вiн — кнорус. То кум напоумив перед торгом залити його горiлкою, а вiн що витворяє! — Жiнка вдарила кноруса хлудиною, той з переляку зробив пару карколомних стрибкiв, осiв на заднi ноги, кувiкнув i здивованими червоними очима поглянув на господиню.
— Вiн у тебе i на сценi змiг би виступати, — засмiявся тато i багатозначно глянув на дядька Трохима.
— Свиням горiлка не так iде на душу, як коням, — пробубонiв дядько Трохим.
— От не знав досi, що й свинi мають душу, — пiдсiк тато дядька Трохима i покивав рукою тiтцi Дарцi: — Повертайся, жiнко, додому та протверези свого танцюриста огiрковим розсолом.
— Так, напевне, й доведеться зробити, — сумовито погодилась жiнка. — Пропав торг, пропала й горiлка. А щоб тобi, сякий та не такий!..
I де тiльки того люду береться на ярмарку?! I як вiн не загубиться в отiй рухливiй кашi, що розбухає, коловоротить, гуде, смiється, торгується, марнословить, озивається iржанням коней, ревiнням волiв, дзвоном залiза, горшкiв i струнами лiрникiв?
I чого тiльки тепер нема на ярмарку?! I кожухи нижче п'ят, щоб за собою промiтали снiг, i коротенькi, обшитi смухом кожушки для дiвчат i парубоцтва, i свитки, i киреї, i чоботи рiзних фасонiв, i постоли, якi смiються усiма зморшками, i шапки, як стiжки, i такi вкороченi, що й з вухом не поздороваються, i рукавицi, i ногавицi, i циганськi сережки з червонного золота, i перснi пiд золото. I все це саморобне, зi своїм мудруванням i хитруванням.
Є тут i фабричнi сукна: англiйськi, французькi, нiмецькi, австрiйськi, — усi вiдбитi в завойовникiв; купують їх не так статечнi люди, як фертики-вiтрогони i писарi, що хапаються за хвiст моди i цим показують увесь свiй розум. Навiть какао в нас є! Захопили дядьки це добро на станцiї Жмеринка, вигрузили з чужинського ешелону, привезли додому, нюхають, як тютюн, i не знають, що воно за дивина: чи перець пахучий, чи щось iнше. А жiнки здогадалися, що то за-гранична глина, розколотили її водою та й почали пiдводити призьби. А який iз цього толк? На це мастiння, мов навiженi, накинулися свинi й почали з деревом обгризати призьби. Але тепер i в нас довiдались, що воно за какао, та подивляються на нього зневажливо. I коли хтось вередує з їжею, насмiшкувато запитують:
— I що ви будете споживати: какао чи хляки?
А якої тiльки олiї нема в нас! I соняшникової, i льняної, i конопляної, i з рапсу, i з кользи, i з рижiю, i з маку. I така вона, кажуть, корисна, що допомагає навiть тим, у яких чогось не вистачило олiї в мiзках.
А от краму на ярмарку мало, i вiн кусається — дуже дорогий. Саморобне полотно тепер замiняє хлiборобу крам.
Над дорогою прямо рiзнокольоровими пагорбами пiдiймаються горшки, миски, полумиски, глечики, ринви, макiтри, i жiнки руками вибивають iз них передзвiн.
— Хiба це горщик?! — вихваляє гончар якiйсь мелодицi своє череп'я. — В ньому бiльше дзвону й приварку, нiж в iншiй головi...
— Ось Варвара, що нiч обiрвала, а день доточила! — показує маляр жiноцтву молодюсiньку веселооку в стрiчках Варвару, що зовсiм не схожа на святу.
— Чого ж твоя Варвара в стрiчках? — пiдозрiло допитується немолода жiнка.
— Бо вона ще не дожила до ваших рокiв, їй теж хочеться подiвувати...
— Берiть, чоловiче, дешевше за кадуб.
— Нiяк не можу дешевше, — впирається статечний бондар з вусами Тараса Бульби. Навколо нього, як вояцтво, стоять великi кадуби, бочки, бочата, а в них то зiтхає, то посвистує вiтрець.
— Чого ж не можете? Чи вiн родив вас?
— Та нi.
— А може, вiн iз срiбла-золота?
— Та нi, — тягне своє бондар.
— То чого ж тремтите над ним?
— Чого? Я в цьому кадубi, чоловiче, сiм рокiв ховався вiд жiнки, лише на восьмому дiйшли до згоди. Жаль за дешево прощатися, — собi дорожче коштує.
— Га-га-га!..
На худоб'ячiй торговицi наша Обмiнна не привернула уваги покупцiв. Прив'язана до саней дядька Трохима, вона, похнюпившись, перетирала сiно i, очевидно, думала про людську невдячнiсть. Купцi зневажливо проходили повз її натрудженi роки i зупинялися бiля тих коней, що мали в очах не горiлчаний блиск.
— Довго нам доведеться її водити по ярмарках.
— На всякий товар є купець, — заспокоїв тата дядько Трохим. — Знайдеться i на Обмiнну.
— Хоч би за неї десятку дали.
— Може, i десятку дадуть, може, й на дев'яти зiйдетесь, та й вiсiм — грошi, — не журився дядько Трохим. — Головне, щоб свiжа копiйка забряжчала. А он i Володимир купцiв розганяє, — видко, загилив цiну, як за рiдну маму. Може, пособити йому?
— Пособляй.
Дядько Трохим пiдiйшов до скупердяги, перекинувся кiлькома словами i схопився обома руками за голову. Дядько Володимир хекнув, подумав, махнув рукою: мовляв, де моє не пропадало. Тодi дядько Трохим втиснувся в гурт i витягнув звiдти дядька Миколу, той пiдступив до корови, змiряв її лукавим оком i заговорив, як у цимбали заграв:
Чуєте, люди добрi! Продається корова — не корова, а диво! Має вона чотири дiйки, два роги, один хвiст — i все доїться! В дiйках — молоко, роги збирають масло, а хвiст — жир.
Покупцi одразу посунули до корови дядька Володимира, i навкруг нього зчинився регiт.
До нас молодцювате пiдiйшов дядько Трохим.
— То продасть Володимир корову? — запитав його батько.
— Тепер продасть, якщо не передумає: Микола так її розхвалить, що й Володимир повiрить йому.
Незабаром дядька Трохима, тата i маму добрi люди покликали запити могорич.
— Як же ми всi пiдемо? — завагалася мати.