Я й досi впевнений, що холодноокiсть збiднює i свiт, i душу навiть дуже розумним людям...
Щойно мати закiнчила розмову з вiтрами, як бiля ворiт невдово-лено обiзвалася качка, а вiд ворiт хтось засичав, цитькнув на неї. Батько здивовано глянув на матiр.
— Чи не той сурганиться, що засалюватись почав?
— Помовч! — пiдняла руку мати. — Ще, гляди, почує.
— Хай чує, скупердяга.
I от, наступаючи на власну тiнь, бiля клунi з'являється дядько Володимир; досi вiн, як мiг, обминав тата — все боявся, щоб злиденник не звернувся до нього за позичкою. Коли ж вони випадково зустрiчалися, дядько Володимир одразу починав сторожко бокувати й щось мимрити про свої невдачi-нестатки, скаржитись на "таке врем'я" i на бiсову дорожнечу, яка останню копiйку витрушує з самої душi.
Натоптаний м'ясом, здоров'ям i пiдозрiливiстю, щелепастий дядечко статечно поздоровкався, оглянув нашi статки, що настовбурчились на току, i невиразно сказав:
— Хе.
— Еге ж, еге ж, — пiдтримав розмову тато i нацiлив на дядечка просмiшку.
— Що? — спантеличився той.
— Те саме, а чого ж, коли так, а не iнакше, — розглядаючи гостя, безневинно вiдповiв тато.
Дядечко набундючився, у його великих вирлатих очах позлiшали дрiбнi чоловiчки: вiн сам не вмiв жартувати i люто ненавидiв чиїсь жарти, бо все пiдозрював, що вони чи так, чи сяк в'їдаються в нього.
— Ви насмiшечки назбируєте, Панасе?
— Ні, вони чогось самi родять у менi, — вiдразу ж вiдповiв тато. Але й дядечко не залишився в боргу:
— Краще б у вас копiйка родила!
Батько оцiнив дотепне слово, i пiд вусом його насочилась хитринка :
— Де вже тiй копiйцi взятися у бiдних, коли вона й з багатими не хоче родичатись.
Це дядьковi дуже припало до серця, i вiн знову сказав:
— Хе.
Тато намiрився щось вiдповiсти, але матiр прошила його невдоволеним поглядом i поставила посеред клунi дубовий, з темними очима ослiнчик. Дядько Володимир закрив цi очi рукою, поторгав i, впевнившись, що нi ослiн, нi тiк не скаверзують, так розсiвся, нiби в його мiжколiння мали поставити маслобiйку.
Наступила та незручна тиша, коли один мовчить, а другий не говорить. В такий час найкраще закурити, але нi дядечко, нi батько не палили гордого зiлля, яке не вклонилось навiть богу. Красномовний дядечко ще раз хекнув, а батько поверх його голови хитрувато поглянув на матiр, — мовляв, ти хочеш, щоб я мовчав, то я послухаю тебе. На устах матерi ворухнувся докiр чоловiковi i посмiшка дядьковi:
— Що, Володимире, поробляє ваша Марiйка?
— А що їй робити? Все товчеться мiж хатою i клунею, наче Марко Проклятий у пеклi.
Дядечко й не помiтив, яку сказав правду: його забитий живнiстю двiр i задвiрок справдi були схожi на фiлiал пекла, де не стихало недорiзане вищання голоднючих свиней. Не знати чого хазяї стояли на тому, що свинi мають самi себе прохарчувати. Через це їхнi одичалi вепри як могли обгризали жолоби й дверi, пiдривалися чи зривали з петель ворота, хортами перестрибували через тини й люто потрошили чужi городи або полювали на курей, качок i гусят. Сало нiколи не трималося на кiстках цих пiратiв, не вбирались вони i в м'ясо, зате щетину мали, неначе дрiт, — шевцi не могли нахвалитися нею.
— Добре, що є бiля чого товктися, — гасить посмiшку мати.
— Та. що там доброго? Нема тепер добра нi вiд сонця, нi вiд мiсяця, — сiдлає дядечко свого незмiнного коня. — От ви думаєте, що у мене свинi? А це не свинi — сама iдолова порода: однi костi й виск зашитi в шкуру. Через їхнiй вереск, повiрте, свiт менi немилий став, бо i вночi спати не дають.
— А ви хоча б на нiч їх трохи пiдгодовували, — вставляє батько слiвце i одразу ж прикладає кулака до уст.
— Ви за чимсь, Володимире, прийшли? — не випускає мати клубка розмови.
— Дiло до вас є, Ганно, не таке й велике, але дiло, — впiвголоса каже дядечко, а в чверть ока зирить то на матiр, то на батька.
Цей химерний погляд спочатку дивує мене, а потiм я теж приплющую очi й так само починаю дивитись на дядечка, як вiн дивиться на батькiв. Тепер неспокiйнi брови i великi випнутi повiки дядечка бiльшають, стають зовсiм схожими на равликiв, що виглянули iз своїх хаток.
— Яке ж у вас дiло? — допитується мати.
— Оце ж ви отримали яку не є, але свою дiдизну, свою пайку, — дядечко поволеньки-поволеньки, наче з гамана червiнцi, видобуває з себе слова.
Вiд цiєї мови батько насторожується, а в матерi сполохано прокидається надiя: а раптом дядько Володимир роздобриться i позичить нам грошей на телицю? Це ж сьогоднi, переказували, вiн бiдкався на людях, що ми лишились без хати.
— Скiльки тiєї дiдизни-одна клуня з чотирма вiтрами, — зiтхнула мати.
Батько зневажливо вiдстовбурчив пiдрiзанi вуса, а мати для нього стулила губи в оборочку: мовляв, i не здумай випускати своє слово. Вiд цього на батькових очах знов натiнились бiсики. Але вiн так зшив уста, наче й не думав їх розтуляти до якогось великого свята.
— Аби це, замiсть чотирьох вiтрiв, хоч двоє коней або корiвчина була. — На широкiм дядечковiм виду промайнуло щось подiбне до спiвчуття. Це ще бiльш обнадiяло матiр, яка i в снах марила своєю корiвкою. — Та все в руцi божiй.
— І в своїх руках, — не витримав необачний тато, але перехопив вiд матерi такого косяка, що аж пригнувся, неначе вiд грому.
— I це суща правда, — погодився дядько Володимир i вже в пiвока поглянув на свої черпакуватi руки, що теж розкошували не в перснях, а в мозолях. — Так от я й кажу: отримали ви. Ганю, дiдизну, а, либонь, i не знаєте, що на вашому городi стоїть моя груша...
Щ слова, неначе обух, приголомшили матiр.
"А що я тобi казав? — очима промовив до неї тато i вже здивовано запитав дядька Володимира:
— Це ж яка ваша груша?
— А у вас їх скiльки в городi? — теж здивувався дядечко, махнув рукою на розчинену браму, за якою стояла крислата груша-дичка. — Ось ця.
— Чи не скажете, чоловiче, як це на нашiй землi виросла ваша груша? — витрушуються бiсики з батькових очей, i не злiсть, а презирство прокидається в них.
— Просто. Вам, Панасе, може, i невзамiтку, що цю грушу садив мiй дiд.
— Восени чи весною?
— Восени, як тепер пам'ятаю. Тодi саме дощило, а мiй дiд все примовляв: "Як дощ плаче, то млин скаче". Я пам'яткий, Панасе.