Пахне чебрець, пахне духмяний полинь, сіріючи рясними кущами над стежкою. КрутО в'ється та стежка під гору. Йде по ній худий, виснажений чоловік. То полиню зірве, то пучечок чебрецю понюхає, перепочине трохи... Ось і улюблений вигін. Звідси добре видно село Харківці, густо заквітчане садами. Ніде вже ні вогника. Тільки на вулиці десь дівчата й хлопці співають журливу ґіісню:
Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці, Бо на вечорницях дівки чарівниці!..
Світить у небі місяць. СтояТь нерухомо на вигоні глитайські вітряки. Далеко лягає від них крилата тінь. По цей бік — кладовище. Тихі могили. Чорні хрести, визираючи де-не-Де з рясної зелені, нагадують людину з розп'ятими руками. Співають невгомонні солов'ї.
Душно.
Чоловік розстібає комір сорочки, йде далі, до урвищ. Там ніколи й піхто не буває. Любить він лягти тут на траву, дивитися па місяць і мріяти, мріяти...
Ой, яка ніч! Яка прекрасна ніч!
Знову душить кашель. Над головою пролітає ширококрила птиця, а за хвилину з найближчого вітряка чи кладовища чується тужливий, схожий на плач немовляти, крик сови.
Чорні хрести нагадують йому чомусь про смерть, і він тихо вимовляє сам до себе:
— Мабуть, Архипе, поганяй до ями!
Бліде обличчя освітлює ясен місяць. Тьохкають солов'ї, пахнуть весінні трави — не хочеться думати про свою хворобу. Архип лягає на теплу землю, заплющує очі.
Хтозна-звідки налітає вітер, шарудить у траві. Потім виростає грозова хмара, швидко насуваючись до села. Архип, сидячи над урвищем, спостерігає, як швидкі блискавиці, ламаючись у всіх напрямках, крають чорну пелену неба, освітлюють на мить далекі хутори і села.
Зривається буряний вітер, приємно охолоджує лоб.
— Яка краса! — милується він блискавицями. Рокоче грім. Удари його стають все гучнішими.
...Не встигає Архип дійти до двору, доганяє його тепла злива, і до хати повертається він мокрий як хлющ.
Довго не може заснути. Холодний піт укриває його змучене тіло. Невідступно стежить за ним мати. Нечутно підходить вона до нього, і в її голосі відчуває син безмірну любов і водночас тривогу.
— Що тобі, Архипе, погано?
— Ні, мамо, нічого. Ідіть спати. Скоро світатиме.
— Дарма. Я ще висплюсь.— І вона не одійшла від ліжка, доки не заснув Архип. А на ранок у нього потекла горлом кров.
Брат Ярема запріг коня. Прощалася з сином мати, витираючи кінцем хустки завіяні горем очі.
— Плачете, мамо, немов у могилу мене виряджаєте... Я полежу в лікарні, може, одужаю...
— Ой сину...— ще дужче застогнала мати.
— Поганяй, Яремо!
Кінь рушив з двору. Архип подивився на кладовище, біля якого, звиваючись, лягла стежка до вигону, тихо промовив:
— Мабуть, вчора ото була остання моя прогулянка.— І, помовчавши трохи, додав: — Як будеш мене ховати, Яремо, то вибирай таке місце, щоб звідти все село було видно. Тополі на моїй могилі посадиш. Я люблю... Добре вони шумлять. А на хресті напишеш так: "Архип Тесленко, український письменник. Народився року божого 1882, лютого 18, помер року божого 1911..."
Закашлявся.
— Може, одужаєш,— глухо промовив Ярема і, вдаривши коня батогом, помчав бистріше.
Лікували Архипа в селі Лука, але він добре знав: недовго лишилось йому жити.
...Безсонна ніч. На столику стоїть укручена лампа. Перед Архипом виростає образ харківецького босяка Ореста, що багато обходив і об'їздив земель, багато бачив світу й немало зазнав на віку своїм людської кривди. Ось він заходить у садочок, сідає поблизу калини.
— Пишете?
— Пишу,— відповість, бува, Архип, залишаючи свою роботу.
— А я так думаю,— починає Орест, закурюючи цигарку,— хоч роби, хоч не роби — все одно помреш. То я краще не робитиму, а їсти буду, що бог пошле.
Харківецькі глитаї не раз сміялися: "Дивіться, мовляв, люди добрі, з ким Архип кумпанію водить".
Наче хвиля за хвилею набігає на берег,— так спогади з минулого постають зараз перед Архипом. Зникає образ Ореста, а натомість пригадується вечір, коли до Архипа вбігла двоюрідна сестричка Оксеня й, показуючи на вікна, збентежено повідомляла:
— Ой Архипе, стражники їдуть... Он, бачите... Уже до нас у вулицю завертають.— Архип вибігає в садок, занурюється в сніг... і так лежить кілька годин.
То, як привид, постає чомусь миргородська в'язниця. Ніч. У далеких камерах починає несамовито кричати людина. Архип прокидається.
— Що це? Ви чуєте, чуєте? — Крики стають виразнішими. Вони гонять в Архипа поза шкірою холод, напружують нерви, запалюють ненавистю серце.
Прокидається сусід.
— Чуєте? — звертається до нього Архип.— Що там таке?
— Хіба вперше,— говорить сусіда, і собі прислухаючись.-— Це катують в'язнів.— І знову засинає.
Та Архип не може заснути до світанку... Він виступає проти катувань, і його садовлять у камеру-одиночку...
То пригадався етап до Сибіру, широкі омські степи, село Би-стрево поблизу невеликого міста Глазова, де відбував Архип заслання. Звідти викликали його на суд у Ромни.
— Він підбурював харківецьку бідноту палити наші вітряки.
— Він кумпанію водить з босяками. Є у нас такий Орест...
— Намовляв голоту вітряки наші перекидати...
■— Він революціонер... Небезпечна людина... В бога не вірує. Але істотних доказів про участь у підпалі вітряків не мали глитаї.
Як у калейдоскопі, проходять перед ним дитячі роки, школа, піп, що з ним не раз доводилося сперечатися на уроках закону божого.
І, може, згадка про попа навіяла зараз йому спогади про двоюрідну сестру Зіну Московець. Вона закінчила сільську школу на п'ятірки, була дуже вродлива й розумна дівчдаа. Добрі люди допомогли їй продовжувати освіту на державні кошти в Петербурзі.
Якось ранком, коли Архип працював під калиною, прибігла до нього маленька Оксеня. Оченята блищать, іскряться радістю.
— Ага, вгадайте, хто до нас приїхав? От і не вгадаєте. Архип піймав Оксеню за руку, посадив собі на коліна.
— Невже Зіна повернулась? Стали здивованими оченята.
— А ви звідки знаєте? Вона вже не поїде більше до міста. Буде вчителькою. І вона просила мене передати, що зараз сюди прийде, що дуже хоче з вами побачитись. От і все.
Оксеня, вирвавшись з Архипових рук, як вітер помчала до перелазу.
Пригадуються Архипові літні вечори, коли збиралися до нього в сад під стару яблуню харківецькі вчителі. Приходила сюди і Зіна, весела, жартівлива, винахідлива.