ЕМІЛЬ ЗОЛЯ
ЩАСТЯ РУГОНІВ
РОМАН
Переклав з французької Кость Рубинський
ЩАСТЯ РУГОНІВ
ПЕРЕДМОВА
Я хочу показати, як сім'я, невелика група людей, поводиться в суспільстві, як вона, розвиваючись, дає життя десятьом, двадцятьом істотам, на перший погляд зовсім різним, але, коли аналізувати, тісно зв'язаним між собою.
Спадковість, як і сила тяжіння, має свої закони.
Розв'язуючи подвійне питання — про темперамент і середовище, я постараюсь однайти нитку, що з математичною точністю веде від людини до людини. І коли в мене будуть у руках усі нитки, коли я зберу цілу соціальну групу, я покажу цю групу в дії, як учасника певної історичної епохи, покажу, як вона діє у всій складності своїх зусиль; я аналізуватиму разом і волю кожного з її членів, і спільну спрямованість цілості.
Характерні риси Ругон-Макарів, — тої групи, тої сім'ї, яку я беруся вивчати, — це безмірна жадоба, невгамовність нашої доби, що рветься до втіх.
З фізіологічного погляду — це повільне чергування нервового розладу і захворювання крові, що виявляються від роду до роду як наслідок першого органічного ушкодження, від них залежать, як на оточення, почуття, бажання й пристрасті кожної окремої особи — всі природні й інстинктивні прояви людської вдачі, похідні яких умовно звуться чеснотами й вадами.
Історично ці індивіди виходять з народу, вони розпорошуються по всій сучасній суспільності, досягають будь-якого становища завдяки тому суто новітньому імпульсові, що спонукає нижчі класи пробиватися крізь соціальну товщу. Своїми особистими драмами вони розповідають про Другу імперію, починаючи від пастки — державного перевороту — і кінчаючи седанською зрадою.
Три роки збирав я документи для цієї великої праці, і цей том був уже навіть написаний, коли упад Бонапартів дав мені страшну й потрібну розв'язку. Мені, як артистові, потрібний був цей упад, що мав, за моїм задумом, завершити драму, але я не смів думати, що він такий близький.
Твір мій тепер скінчено, він обертається в замкненому колі, він робиться малюнком умерлої держави, дивної епохи безумства й сорому.
Цей твір, що містить у собі багато епізодів, є все-таки, на мою думку, природною і соціальною історією однієї родини часів Другої імперії. І перший епізод, "Щастя Ругонів", має наукову назву — "Походження".
Еміль Золя
Париж,
1 липня 1871 року
І
Коли вийти з Пласана Римською брамою, розташованою коло південних рогаток, то праворуч дороги на Ніццу, за першими будинками передмістя, буде великий плац, що зветься плацом св. Мітра.
Плац св. Мітра стелиться досить великим чотирикутником край дороги і відокремлений від неї стежкою стоптаної трави. З одного боку, праворуч, вуличка з халупами, що кінчається сліпим кутом; ліворуч і з дальшого краю плац обнесено муром, з'їденим мохом, з-за якого видно високі верховіття шовковиць у Жа-Мефрені — великому маєтку, вхід до нього нижче, в передмісті.
Загороджений отак з трьох боків, плац не веде нікуди і сюди ходять тільки на прохідку.
Колись давно тут було кладовище святого Мітра — провансальського святого, дуже шанованого в країні.
Старі пласанці ще 1851 року пам'ятали мури цього кладовища, занедбаного тому багато літ. Земля, більш віку годована донесхочу трупами, переситилася смертю, і довелося відкрити новий цвинтар по той бік міста. А старе кладовище щовесни очищалося, вкриваючись темним рясним зелом. Ця масна земля, якої грабарі не могли копнути, щоб не викопати якогось людського останку, була безмірно родюча. Після травневих дощів та червневої спеки тут розрослася буйна трава. З дороги видно було понад мурами верхи кущів, а всередині немов розливалося глибоке темно-зелене море, поцятковане здоровими, напрочуд яскравими квітами. Внизу, в затінку, під плетивом стебел, пахло вологим чорноземом, шумували соки.
Найцікавішими на тому цвинтарі були в той час груші з викривленим вузлуватим гіллям; вони давали величезні овочі, що на них, проте, не зазіхнула б жодна пласанська господиня. У місті про ці овочі говорили з гримасою огиди, але хлопці з передмістя не були такі бридливі, і ввечері, як смеркне, вони ватагами злазили на мури, щоб накрасти груш, ще навіть не достиглих. Буйна життєва сила цих трав та дерев швидко подужала смерть на колишньому кладовищі св. Мітра. Квіти й овочі жадібно поглинали прах людський. Нарешті настав час, коли, проходячи повз цю клоаку, люди чули тільки гострі пахощі диких левконій.
На те стало кількох весен.
Тут міська рада почала думати про те, щоб використати це суспільне добро, що лежало марно. Звалили мури понад дорогою та провулком, випололи траву, викорчували груші. Потім звезли хрести та пам'ятники з кладовища. Землю перелопачено на кілька метрів завглибшки і викопані кістки звалено купою в однім кутку. Хлопці журились за грушами, зате мало не цілий місяць грались черепами, мов кулями, а однієї ночі збитошники позбирали гомілки та почіпляли їх до всіх дверних дзвінків у місті. Обурливі вихватки, що їх пласанці не забули й досі, припинились, коли нарешті ухвалено поховати кістки в ямі, викопаній на новому кладовищі. Але в провінції роботу виконують з мудрою повільністю, і цілий тиждень городяни бачили, як єдиний віз звозив людські останки, немов той груз. Найгірше було, що з воза — він сунув через увесь Пласан і стрибав нерівною бруківкою — на кожній вибоїні сіялися кістки і грудки масної землі. Не було ніякої релігійної церемонії, а лише грубий, повільний віз. Ніколи ще місто не зазнавало такої огиди.
Минуло багато років, але колишнє кладовище св. Мітра все ще наганяло на людей жах. Одкрите всім вітрам, край битої дороги, воно було пустельне і знов заросло буйною травою. Місто гадало продати його під забудову, покупців не знаходилося; мабуть, спогад про купу кісток та про той похоронний віз, що, як кошмар, їздив по вулицях, відстрашував людей. А може, причину треба б шукати в провінційних лінощах, в нехітті ламати й робити щось наново. Так чи інакше, а місто лишило цю ділянку за собою і навіть забуло, що хотіло продати її. Ділянки навіть не огороджено, і ходити по ній міг хто хотів. І от з роками до тої занедбаної місцини почали звикати; люди відпочивали на траві по краях пустиря, переходили через нього, обжили його. Ноги перехожих витоптали трав'яний килим, земля стала сіра та тверда, і колишнє кладовище стало нагадувати абияк вирівняний плац. Щоб дужче затерти відразливі спогади, обивателі згодом самі змінили назву пустиря: вони зберегли тільки ім'я святого, яким звався й завулок у кутку пустиря; так постали плац св. Мітра і завулок св. Мітра.