Ось як закінчилася ця історія.
Джеймс Келвін зосередився на думці про хіміка з рудими вусами, що обіцяв йому мільйон доларів. Треба було підключитися до мозку цієї людини. Просто налагодити зв'язок. Він робив це й раніше, але нині — особливий випадок.
Востаннє!
Апарат, отриманий від робота… Джеймс натиснув на кнопку. Далеко, десь у безмежному просторі, його думка зустрілася з іншою. Він намацав жмут психічного випромінювання.
…Чоловік з рудими вусами підвів очі, здивовано поглянув на Келвіна. Потім усміхнувся з явним задоволенням сказав:
— А! Ось і ви! Я й не почув, як ви ввійшли… Боже, як же я вас розшукував ці два тижні!
— Скажіть мені ось що, — почав Келвін. — Тільки швидше. Ваше ім'я.
— Джордж Бейлі. А ваше?
Келвін відповів не одразу. Він стояв посеред кабінету рудовусого хіміка, знову і знову натискаючи на кнопку. Та нічого не відбувалося. Нічогісінько. Зв'язку думок не було. Якщо вірити роботу, це могло означати лише одне. Келвін досяг мети. Здоров'я, слави і багатства. Апарат призначений для виконання тільки одного завдання. Він вимкнувся. Мільйон доларів, можна сказати, в кишені. Отже, програма вичерпана…
Таким чином, Джеймс почав жити щасливо. Такий кінець історії…
А ось її середина.
Коли він відкинув брезентову завісу, якийсь недбало залишений кінець мотузка шмагонув його по обличчю, збивши набік окуляри у роговій оправі. Тієї ж миті яскраве синє світло засліпило очі. Він геть розгубився. Забув, де перебуває. Здалося, ніби падає у прірву. Проте це відчуття одразу зникло, речі знов набули рівноваги і сталості.
Келвін опустив завісу, повернув на місце напис: "ГОРОСКОПИ ВІДКРИЮТЬ ПЕРЕД ВАМИ МАЙБУТНЄ!"
Робот вимовив чітким, байдужим голосом:
— Ви Джеймс Келвін, репортер, тридцять років, неодружений, приїхали сьогодні в Лос-Анджелес із Чікаго за рекомендацією вашого лікаря. Так?
Келвін не міг не пригадати ім'я господнє. Ну й справи! Він поправив окуляри і почав згадувати власну статтю, присвячену викриттю шарлатанства. У ній ішлося про те, що подібні "дива" досягаються найпримітивнішими засобами…
Робот незворушно зирив на нього своїм фасетковим оком. Потім знову монотонно проказав:
— Скориставшись вашою пам'яттю, я виявив, що перебуваю в 1949 році. Сталася помилка. Мені доведеться переглянути свої плани. Я хотів прибути у 1970. Прошу вас допомогти мені.
— Грішми, звичайно? — уїдливо запитав Келвін. — А я мало не піддався на ваші хитрощі… Краще скажіть, як ви цього досягаєте? За допомогою дзеркал чи як? А може, ви ховаєтесь усередині цієї ляльки?
— Я не машина, якою керує карлик і не обман зору. Я — штучно створений живий організм. Прибув сюди з епохи, що є для вас віддаленим майбутнім.
— А я — не пентюх, за якого ви мене маєте, — відрізав Келвін. — І взагалі: я зайшов сюди, щоб…
— Ви загубили багажні квитанції, — перебив робот. — Не знаючи, що діяти в такому разі, випили кілька збуджуючих напоїв. Потім у вісім тридцять п'ять сіли в автобус, маршрут якого пролягає бульваром Уілшіра.
— Облишимо, — сказав Келвін. — І не запевняйте мене, ніби ви давно є власником цього балагана. Якби ви працювали в такий спосіб, вами б одразу зацікавилася поліція, містере… е-е… робот!
— Я є власником цього балагана вже майже п'ять хвилин. Мій попередник непритомний лежить під шафою. Ваше ж втручання — абсолютно випадкове.
Робот замовк, і Келвін подумав, що гороскопіст за реакцією співрозмовника вивіряє свою версію. І — дивна річ! — тепер Келвін зовсім не був упевнений, що в цій шарнірній фігурі, яка стояла перед ним, ховається людина. Якби роботи існували, то Келвін міг би присягтися, що перед ним справжній екземпляр. Але ж це нереально. Значить, треба шукати інше пояснення.
— Я прибув сюди теж випадково, — повідомив робот. — Тому треба дещо змінити спорядження. Мені потрібні різні матеріали і прилади, їх можна дістати, включившись у вашу досить своєрідну систему товарообміну. Та задля цього треба мати грошові знаки. Тому я тимчасово став гороскопістом.
— Так, так, зрозуміло, — іронічно всміхнувся Келвін. — Я так і знав. Грошові знаки, так? Але чому б не дістати їх вдавшись до пограбування? Ви ж, хе-хе, суперробот, який уміє читати думки. Влаштували б колосальне пограбування! Спритність маніпуляторів — і ніякого шахрайства…
— Це привернуло б до мене увагу. А я… — Робот обірвав фразу, підшукуючи потрібне слово в пам'яті Келвіна. — В самовільній відлучці. У нас подорожувати у часі категорично заборонено. Якщо немає спеціального урядового дозволу, ніхто не має права залишити свою епоху…
— Зрозуміло, — сказав Келвін, непомітно відступаючи назад. — Я либонь, піду. Час уже.
— Стривайте! — раптом наказав робот. — Бачу, ви зовсім мені не вірите. І шкодуєте, що навели на думку про пограбування. Зараз ви боїтесь, аби я вас не пограбував. Заспокойтеся. Я міг би, звичайно, забрати ваші гроші — і ліквідувати вас, зберігши таким чином таємницю. Але мені не можна вбивати людей, на це є свої причини. Отже, залишається товарообмін. Можу запропонувати вам дещо за невеличку кількість золота.
Фасетковий погляд ковзнув наметом, знову зупинився на обличчі Джеймса. Робот неначе шукав, що б його продати…
— Як ви поставитесь до гороскопа? Вважають, що він допомагає здобути здоров'я, славу і багатство. Але я не користуюся астрологією. Подібних результатів можна досягти науковим логічним шляхом.
— Так, і скільки ж ви хочете заправити? — отямившись, запитав Келвін. — І чому б вам самим не скористатись з… логічного шляху?
— Бо це мене не обходить, — відповів робот. — Тримайте!
Почулося коротке клацання. В металевих грудях відкрився отвір. Робот видобув звідти невеличкий плаский предмет, схожий на скриньку, і простягнув Келвіну. Той механічно стис пальцями холодний метал.
— Обережніше! Не натискайте на кнопку, доки…
Та Келвін уже натис.
…Він відчув присутність стороннього в своїй голові. Той невідомий водночас із ним, Келвіном, керував метафоричною машиною. Був ще локомотив. Шизофренічно роздвоївшись, він мчав одразу чотирма рейками. І рука Келвіна чи того, хто перебував у ньому не могла втримати його. Здається, суть полягала не в машині чи локомотиві. Зірвалися керма мозку.