Та одного разу притягнув Петько велику садову драбину.
— Ану, допоможи,— гукнув мені.— Зараз усі лелечі секрети розкриємо! — засміявся.
Тут Гнат нагодився.
— Злазь,— гнівно вигукнув до Петька, який уже добирався з біноклем до вершини драбини.— Ти що, не читав у газеті, як один зоолог недавно дозволив репортерові сфотографувати гніздо рідкісного птаха — орлана-мавпоїда? Знаєш, чим усе це скінчилося? Орлиця злякалася й роздавила єдине яйце. А тих орланів настільки мало, що їх до Червоної книги занесли. Хочеш, щоб і з нашими лелеками це сталося? Злазь!
Після від'їзду професора Володимир Петрович поновив чергування біля лелечого гнізда "зеленого патруля". Ми не просто сиділи в кушах, а вели підрахунки й занотовували до щоденника, скільки разів лелеки з гнізда знімаються, з чим додому повертаються...
Лелеки висиджували яйця поперемінно. Самець частіше сидів удень, а лелечиха — вночі. Та ось вивелися лелеченята. Ми одразу їх помітили: трійко біленьких пташенят. Якби не довгі червоненькі дзьобики, нізащо б не подумав, що це діти гарних чорно-білих лелек. Життя у дорослих птахів одразу змінилося. Вони стали навперемінки літати за кормом не лише для себе, а й для пташенят. То жабу принесуть, то ящірку, то мишу, комах якихось. Лелечата ж виявилися добрячими їдцями...
Цікаво було спостерігати за птахами, якби не спека. З весни жодного дощу. Дихати нічим. Та нам хоч під дерево сховатися можна, а як ото лелекам? Стоять бідолашні в гнізді, крила порозпускали, а пташенята в тіні під ними дзьобики розкривають...
Ми зібралися в кабінеті зоології, де Володимир Петрович переглядав наші спостереження.
— Що ж воно виходить,— стурбовано вчитувався в записи.— Пташенята дорослішають, їм треба їсти більше, а за останні три дні батьки принесли до гнізда набагато менше здобичі, аніж раніше. Ходімо до лелек!
Довго спостерігали в бінокль за птахами. І що помітили: досить часто лелеки поверталися додому без їжі для пташенят.
— Жара загнала їхню поживу у такі закутки, звідки її лелекам не дістати! — збагнув Володимир Петрович.— Птахам, найперше молодим, загрожує голодна смерть!
— І тоді вже ніколи у Лелечому не буде лелек! — сумно сказав Петько.— Навіщо ж дідусь іще одне колесо на дереві причепив? Думали, наступної весни молоді лелеки до нас прилетять...
Замислився Володимир Петрович, а тоді сказав:
— Виручати треба лелек, адже такої спеки, кажуть, півстоліття не було. Ходімо ловити жаб. Хіба мало їх у каналах, особливо у нашому кар'єрі!
Жаб ми наловили швидко. Поклали їх поблизу стовпа на відкритому місці й відійшли. Гадали, що лелеки накинуться на їжу, проте вони не виявляли до нашої здобичі аніякісінького інтересу. А жаби швиденько в траву поховалися.
Почали ми радитися, як далі бути. Радимося, а самі в біноклі дивимось. Дорослі лелеки, як і раніше, журяться, а малі дзьоби розтуляють. їсти, бідолахи, просять. Не витримало, напевно, батьківське серце — знову подалися лелеки на болото, цього разу до нашого кар'єру. Невдовзі самець приніс у дзьобі... рибу. Снулу, мабуть, знайшов. Мить — і вона зникла у роті найпроворнішого пташеняти.
— Виходить, лелекам риба до вподоби! — зрадів Володимир Петрович.— Тільки як її в гніздо доставити?
— А що як знову до електриків звернутися? — подав ідею Гнат.
...Карасі ловилися мляво, однак ми виявили найвищу рибальську майстерність (ось коли в пригоді стало спорядження!) й швидко наловили їх з піввідра. А тут і Іван Білька прийшов.
— Михайло Пантелійович закріпив мене за лелечим стовпом,— усміхнувся. Набрав риби в кишені спецівки й поліз до гнізда.
Птахи так охляли, що навіть не заклекотали, побачивши коло себе людину. Тільки й того, що перейшли на протилежний бік. Іван витяг з кишені карасика і майже силоміць всунув його в рот найближчому лелечаті. Воно одразу ж його проковтнуло. Так електрик нагодував пташенят, а тоді взявся й за дорослих. Та скільки не манив їх рибою, вони її не брали. Тільки крильми злякано махали. Зрештою Іван виклав рибу в гніздо й почав спускатися вниз.
— їдять,— вигукнув Петько й одразу ж дістав потиличника од Гната.
— Чого кричиш? — розсердився той.— Іще налякаєш. Ходімо краще рибу ловити!
Майже місяць годували ми лелек. Дрібну рибу вони хапали цілою, а більшу давали їм шматочками. Невдовзі пішли дощі. Одного разу поліз Іван з кормом до лелек, а вони відмовилися його брати. Дорослі лелеки ще й крильми замахали, дзьобами заклацали. Електрик помітив у одного з пташенят жабу й зрозумів, що хотів йому лелека сказати: "Набрид, мовляв, із своєю рибою!"
Ми й далі спостерігали за лелеками. Голод їм уже не загрожував. Минав час, і молоді лелеки почали вчитися літати, самостійно шукати здобич...
А потім лелеки зникли.
— У вирій полетіли,— пояснив нам Володимир Петрович.
— Чи ж повернуться додому? — бідкався Петько.
— Обов'язково повернуться! — заспокоїв його вчитель.— Птахи не забудуть зробленого їм добра...
— Тільки не думай, що молоді лелеки у вас оселяться,— піддражнив приятеля Гнат.— У нас теж колесо на дереві прилаштоване.
Я промовчав, однак вирішив твердо: нехай і мій тато поставить коло хати стовпа, а на ньому колесо приб'є. Може, сучасні лелеки більше стовпи люблять, аніж дерева. А що, хіба не можна спробувати?