Скажімо, раптова поява витончених пахощів, мовби якогось фіміаму, але не в храмі, а в серці Гобі, в кам'яній пустелі, що простяглася на сотні кілометрів навсібіч. Ніде й сліду храму чи житла, проте всі учасники експедиції одночасно відчувають ці пахощі. Реріх розповідав, що таке траплялося кілька разів і що годі це якось пояснити.
Відома орієнталістка Олександра Девід-Ніл і собі згадує пам'ятний випадок, що стався в місті Дзекундо (Східний Тібет), у пустельній місцевості. Там вона зустріла одного барда, про якого подейкували, ніби він час від часу зникає у засніжених горах, де немає ніяких сіл і легко загинути від голоду й холоду. Коли той чоловік так само знову несподівано з'являвся, то на всі розпитування відповідав, що в горах він бачився з "богами". Якось шановна Девід-Ніл напівжартома попрохала його передати Вчителеві гір скромний дарунок —букетик китайських паперових квітів.
Після чергових відвідин правителя загадкової місцевості тібетець приніс французькій дослідниці чудову блакитну квітку —такі розквітають у липні на півдні Тібету. То був подарунок у відповідь від Вартового гір. А в Дзекундо тоді якраз стояли двадцятиградусні морози, ріку вкривав шестифутовий лід, а земля наскрізь промерзла. "Де він роздобув ту квітку?" —запитує Девід-Ніл. Так що справді можуть у цій місцевості з арктичним кліматом існувати ізольовані теплі долини, одна з таких долин і прихистила колонію магів.
Дослідники Пржевальський і Франке відзначають у своїх дорожніх щоденниках дивну поведінку тубільців, які навідріз відмовлялися іти в певні райони. Один російський учасник експедиції Реріха розповідав мені, що їхній караван зустрівся з таким самим явищем у глибинах Азії, коли без видимої на те причини тібетці, монголи й китайці відмовлялися перетинати деякі місця в Північному Тібеті. Він зізнавався, що невідь-чому й сам не відчував особливого бажання іти далі —те було вкрай дивно й незрозуміле.
Сам Микола Реріх подався в ту місцевість верхи на поні.
Його не було кілька днів, а коли він повернувся, азійці попадали перед ним на коліна, вигукуючи, що він —бог. Мовляв, ніхто не може проникнути в Шамбалу без божественного дозволу. І це лише одна з дивовижних історій, почута мною в Китаї. На початку 30-х років тут тралився випадок, невідомий на Заході.
Одного американського чиновника, що мав певне урядове доручення, вкрай тепло приймали лами в Монголії. Благородна душа й щирий інтерес до цього вчення Азії дали йому змогу побувати в царстві Гуаньінь. Але малоймовірно, щоб він бодай словом прохопився в своєму звіті для Вашінгтона про набутий тут духовний досвід.
Через неозорі обшири Азії, через її пустелі й гори тягнуться прочани до Фонтану мудрості. Хто визначить, скільки їх, чи назве їхні імена? Самі ж вони не розповідають про свої мандри і про зустрічі з мудрецями Сходу. Реріх теж здійснив таку прощу. У Сінцзяні, північніше Каракорумського хребта, він
почув, що "за цими горами живуть святі люди, які рятують людство своєю мудрістю: багато хто прагнув побачити їх, та марно: хто зумів подолати хребет, збивався з дороги". Місцевий провідник розповідав Реріхові на Каракорумському перевалі, що в горах є величезні печери, де зберігаються скарби з першопочатків історії. А ще зазначав, ніби там час від часу з'являються високі білі люди, які потім зникають у підземних галереях під скелями.
У Турфані (Сінцзян) експедиція Реріха чула розповіді про високу чорношкіру жінку з напрочуд виразним обличчям, яка виходила з глибоких печер, аби допомогти тим, хто втрапив у біду —вона викликала шанобливе благоговіння навіть у чоловіків цього мусульманського міста Китаю. Саме там розповідали й про вершників, які зі смолоскипами в руках зникають у підземних катакомбах.
"Справді, справді люди Шамбали час від часу приходять на світ,-довірчо казав лама Реріхові. —Вони зустрічають земних співтрудівників Шамбали й задля блага людства роздають коштовні подарунки, виняткові реліквії". Реріхові розповідали також про раптову появу в певних монастирях самого правителя Шамбали —Рігден Джапо. Щойно він з'являється у храмі, як свічки запалюються самі собою. Таке сталося, наприклад, у монастирі Нарабанчі Кур'ін у Західній Монголії 1890 року. Зимової ночі на монастирське подвір'я в'їхало кілька вершників і звеліли ламам зібратися в храмі. Потім на трон настоятеля піднявся незнайомець і відкинув з голови каптура —лами побачили осяйне обличчя самого володаря Шамбали. Він сотворив молитву, благословив ченців, потім прорік грізне віщування і зник разом із своїми супутниками.
1920 року в цьому ж монастирі сталася дивовижна пригода з Ф. Оссендовським. Під час розмови з верховним ламою Хутукту той мовив йому: "У мене таке відчуття, ніби ви тривожитеся за тих, кого любите: я хочу помолитися за них". Польський учений, що мусив емігрувати з Росії, справді залишив там сім'ю і дуже переживав за її долю. "Погляньте на темний простір за статуєю Будди, і ви побачите своїх рідних",-мовив настоятель. Ф.
Оссендовський та його супутники побачили спершу пасма диму від курив, що звивалися в повітрі, а тоді в тій імлі стали прозиратися люди й предмети. Оссендовський раптом побачив свою дружину, причому настільки виразно, що розрізняв навіть деталі її одягу. Побачив він і інших членів своєї родини, які натоді переховувалися у далекому місті.
"Ламо, скажи мены, чи бачив ти особисто Рыгдена Джапо?" —поцыкавився якось Микола Реріх. "Ні, втіленого Вчителя я не бачив,-відповів той. —Але чув його голос. І глибокої зими, коли гори вкривав сніг, він прислав мені у дарунок троянду —квітку з далекої долини".
Однієї темної ночі Микола Реріх бачив спалахи й світляні стовпи в небі. У Трансгімалаях ясної зоряної ночі то не могло бути ні полярним сяйвом, ні електричними розрядами. Що ж то було? "Це променить Башта Шамбали",--відповіли лами й пояснили: то світло від каменя на башті, що сяє, мов діамант.
Варто трохи зупинитися на легенді про цей камінь, що утвердилася в ламаїзмі. У санскриті він зветься Чінтамані, а по-тібетському —Норбу Рінпоч. Більша частина його міститься в Башті Шамбали. Найбільш вражає в легенді те, що цей камінь нібито доставив на Землю космічний посланець. У Тібеті вірять, що за правління Тхо-тхо-рі Няньцяна 331 року з неба впала скринька з чотирма священними предметами в ній, серед них і камінь Чінтамані. В легенді згадується і крилатий кінь Лунг-та, що приніс на своїй спині цей скарб. Художники увічнили цю легенду про Пегаса з коштовним каменем. Через багато років по тому, як упала скринька, перед царем раптом постало п'ятеро іноземців і пояснили, навіщо всі ті предмети. Після чого чужинці зникли. Чи не з Шамбали вони приходили?