Шагренева шкіра

Сторінка 10 з 67

Оноре де Бальзак

Регіт з уст дідка залунав у вухах молодого безумця, наче пекельний рев, і владно змусив його замовкнути.

— Ви гадаєте,— сказав торговець,— що моя підлога враз розступиться, аби пропустити столи з розкішною сервіровкою і гостей з іншого світу? Ні, ні, молодий шаленцю. Ви підписали угоду, цим усе сказано. Відтепер ваші бажання будуть скрупульозно задовольнятись, але коштом вашого життя. Коло ваших днів, окреслені цією шкірою, звужуватиметься відповідно до сили й числа ваших бажань, від найскромніших до найбуйніших. Брамін, від якого я маю цей талісман, колись пояснив мені, що він діє в таємничій згоді з долею й бажаннями його власника. Ваше перше бажання дуже просте, я міг би його задовольнити, але я полишаю його здійснення подіям вашого нового життя. Адже ви хотіли померти? Що ж, ваше самогубство тільки відклалося.

Незнайомець, здивований і майже роздратований тим, що цей дивний стариган, чий напівдоброчинний намір виразно виявився в цих глузливих словах, весь час глузує з нього, вигукнув:

— Побачимо, пане мій, чи зміниться моя доля, поки я йтиму набережною. Та коли ви не кепкуєте з нещасного, я, щоб помститись за таку фатальну послугу, бажаю вам закохатись у танцівницю! Ви тоді зрозумієте щастя гульні і, може, процвиндрите всі багатства, що їх так по-філософському зберігали.

Він вийшов, не слухаючи, як тяжко зітхнув старий, перейшов усі зали і спустився сходами в супроводі пикатого продавця, що марно силкувався присвічувати йому: він біг швидко, наче заскочений на гарячому злодій. Засліплений якимсь маренням, він навіть не відчував неймовірної піддатливості шагреневої шкіри, яка, зробившись м'якою, ніби лайка, скрутилась у його шалено зціплених пальцях і помістилася в кишені його сюртука, куди він майже машинально сховав її. Вибігаючи з дверей крамниці на вулицю, він наштовхнувся на трьох юнаків, що йшли, взявшись попід руки.

— Тварюка!

— Йолоп!

Такі були вишукані привітання, що ними вони обмінялись.

— О! Це ж Рафаель!

— Чудово! Ми тебе шукаємо.

— Що? Це ви?

Ці три дружні вигуки пролунали зразу ж за лайкою, коли світло з розгойданого вітром ліхтаря освітило їхні сторопілі обличчя.

— Друже мій! — сказав Рафаелеві юнак, якого він трохи не збив з ніг.— Ходімо з нами.

— Куди?

— Ходімо, розкажу дорогою.

Хіть-не-хіть Рафаель опинився у веселому гурті друзів, що, вхопивши його попідруч, попрямували до мосту Мистецтв.

— Любий мій,— повів далі той самий юнак,— ми вже з тиждень скрізь тебе шукаємо. В твоєму високошановному пансіоні "Сен-Кантен", де, до речі, красується та сама вивіска з чорних і червоних літер, що й за часів Жан Жака Руссо, твоя Леонарда30 сказала нам, ніби ти поїхав на село. Хоча ми й не були схожі на людей, що прийшли по гроші: судових виконавців, кредиторів тощо. Та дарма! Растіньяк учора бачив тебе в Італійській опері, і ми знов наважились шукати, чи не ховаєшся ти на якомусь дереві на Єлісейських Полях або чи не пішов ночувати за два су в один з тих доброчинних домів, де сплять жебраки, спираючись на натягнені мотузки, або чи не прихистився ти більш вигідно в чиємусь будуарі. Ніде ми тебе не знайшли, ні серед в'язнів Сент-Пелажі, ні в Ла-Форсі. Ми ретельно обстежили міністерства, Оперу, кав'ярні, бібліотеки, префектури, журналістські бюро, ресторани, театральні фойє — одне слово, всі добрі й погані місця в Парижі; ми вже нарікали, що втратили людину так різнобічно обдаровану, щоб з однаковим правом опинитись хоч при дворі, хоч у в'язниці. Ми вже радились, чи не канонізувати тебе, як героя Липневої революції, і, слово честі, шкодували за тобою.

Рафаель дійшов із друзями до мосту Мистецтв і, не слухаючи їх, задивився з нього на Сену, каламутні води якої відбивали вогні Парижа. Над цією річкою, в яку він так недавно хотів кинутись, пророцтво старого здійснилось: година його смерті з волі фатуму відклалась.

— І ми за тобою справді шкодували! — вів далі його приятель.— Ішлося про одну комбінацію, до якої ми б тебе залучили як людину визначну, тобто людину, яка вміє не зважати ні на що. Фокус, який полягає в тому, що конституційний горіх щезає з-під королівського келиха, сьогодні, любий мій, виконується так поважно, як іще ніколи досі. Мерзенна монархія, повалена героїзмом народу, була розпусною повією, з якою можна сміятись і бенкетувати, зате Батьківщина — це сварлива й доброчесна дружина, і нам доводиться хіть-не-хіть приймати її розмірені пестощі. Влада, як ти знаєш, перейшла з Тюїльрі до журналістів, а бюджет переселився з Сен-Жерменського передмістя на Шосе д'Антен31. Та ось чого ти, може, ще не знаєш! Уряд, тобто аристократія банкірів і адвокатів, які сьогодні роблять з батьківщини те, що колись священики робили з монархії, відчули необхідність містифікувати добрих французів новими словами й старими ідеями, на взірець філософів усіх шкіл та спритників усіх часів. Ідеться про те, щоб прищепити народові королівсько-національні переконання, довівши, що він буде щасливіший, сплативши мільярд двісті мільйонів і тридцять три сантими вітчизні, представленій панами таким і таким, ніж мільярд сто мільйонів дев'ять сантимів королю, що каже "я" замість "ми". Одне слово, засновується газета, озброєна двома чи трьома сотнями тисяч франків, з метою створити опозицію, яка вдовольнить невдоволених, не зашкодивши раціональному урядові короля-громадянина32. Отож коли ми глузуємо зі свободи так само, як з деспотизму, з релігії, з безвірництва, і коли для нас вітчизна — це столиця, де ідеї розмінюються й продаються по стільки й стільки за рядок, де кожен день приносить смачні обіди й численні видовища, де кишать продажні розпусниці, де вечері закінчуються аж уранці, де кохання наймається, мов візницький екіпаж, коли Париж завжди буде найчарівнішою з усіх батьківщин — батьківщиною втіхи, свободи, розуму, гарних жінок, пройдисвітів, доброго вина, де жезл влади ніколи не відчувається надміру, бо ми стоїмо близько до тих, у кого він у руках... ми, справжні поклонники бога Мефістофеля, найнялись перефарбовувати громадську думку, перевдягати акторів, прибивати нові дошки до урядової буди, підносити ліки доктринерам, валити старих республіканців, підновлювати бонапартистів і постачати харчами центр,— при умові, що нам буде дозволено потихеньку сміятися з королів і з народів, увечері не конче дотримуватися своїх уранішніх переконань і жити веселим життям, як Панург33, або на східний лад валятися на м'яких подушках. Ми вирішили вручити тобі кермо влади від цієї макаронічно-бурлескної імперії, а тому поведемо тебе на обід, улаштований засновником згаданої газети, відставним банкіром, який, не знаючи, куди йому дівати своє золото, хоче розміняти його на дотепність. Тебе приймуть там як брата, ми проголосимо тебе королем вільнодумців, які нічого не бояться й проникливо вгадують наміри Австрії, Англії й Росії, ще перше ніж у Росії, Англії чи Австрії виникнуть ті наміри! Так, ми призначимо тебе владарем отих розумових сил, що дають світові Мірабо, Талейранів, Піттів, Меттерніхів — одне слово, всіх цих спритних Кріспінів34, що розігрують між собою долю держав, як звичайні люди розігрують у доміно чарку кіршвасеру. Ми змалювали тебе як найвідважнішого борця, що будь-коли боровся віч-на-віч з розпустою, цією принадною потворою, яку прагнуть викликати на двобій усі сильні уми, ми навіть запевняли, що їй досі не пощастило перемогти тебе. Сподіваємося, що ти не підведеш нас. Тайфер, наш амфітріон35, пообіцяв нам перевершити вбогі сатурналії36 наших мізерних сучасних Лукуллів. Він досить багатий, щоб унести велич і в дрібниці, елегантність і грацію — в розпусту. Чуєш, Рафаелю? — спитав, урвавши цей потік слів, промовець.