— Справа, — додала двімвеандра, — має очевидний політичний підтекст, тому Капітул заборонив втручання туди чародіїв.
— Казка чи ні, але весь отой Кіт у неї вірив, — промовив Лютик. — Вочевидь, поспішав саме до Визими, до тієї зачарованої королівни, аби зняти чари та запопасти обіцяну королем Фольтестом нагороду. Запідозрив, що Геральт також замірився податись тією дорогою і вирішив випередити його.
— Він помилявся, — сухо відповів Геральт. — Не збираюсь їхати до Визими. Не збираюсь пхати носа у той політичний казан. Це робота в самий раз для когось на кшталт Брегена, тим більше, він сам обмовився, що перебуває в нужді. Я — ні. Мечі повернув, витрачатись на нові не мушу. Засоби для існування маю. Завдячуючи чародіям з Ріссберга…
— Відьмак Геральт із Рівії?
— Це я. — Геральт змірив поглядом урядника, що стояв поряд із ним з набурмосеною міною. — А хто питає?
— Це несуттєво. — Урядник задер голову і надув губи, силуючись здаватись поважним. — Суттєвим є судовий позив. Який даним числом вам вручаю. При свідках. Відповідно до норм діючого законодавства.
Урядник вручив відьмакові сувій паперу. Відтак вийшов, не забувши зміряти Тіціану Фреві поглядом, сповненим зневаги.
Геральт зламав печатку, розгорнув сувій.
— Datum ex Castello Rissberg, die 20 mens. Jul. anno 1245 post Resurrectionem — прочитав. — До міського суду в Горс Велені. Позивач: Комплекс Ріссберг, цивільна установа. Відповідач: Геральт із Рівії, відьмак. Предмет позову: відшкодування коштів у розмірі 1000 (прописом: одна тисяча) новіградських корон. Звертаємось щодо primo: змусити відповідача Геральта з Рівії відшкодувати кошти у розмірі однієї тисячі новіградських корон із урахуванням належних відсотків. Secundo: стягнути з відповідача сплату судових витрат згідно з нормами закону. Tertio: визнати судове рішення таким, що підлягає негайному виконанню. Підстава: відповідач обманним шляхом отримав від цивільної установи Комплексу Ріссберг кошти у розмірі одна тисяча новіградських корон. Доказ: копії банківських платіжних доручень. Кошти перераховувались в якості оплати авансом за послуги, які відповідач ніколи не виконував і мав злий умисел не виконувати взагалі. Свідки: Бірута Анна Маркетта Ікарті, Аксель Мігель Еспарза, Іго Тарвікс Сандоваль… От виродки.
— Повернула тобі мечі, — відвела погляд Тіціана. — І разом із тим накликала на твою голову біду. Цей пристав обдурив мене. Сьогодні вранці підслухав, як я випитувала про тебе на паромній пристані. І відтоді причепився до мене, як реп'ях до собачого хвоста. Тепер розумію, для чого. Цей позов — моя провина.
— Тобі буде потрібний адвокат, — понуро сказав Лютик. — Але я не раджу тобі пані адвокатку з Керацка. Ця виправдовує себе скоріше тільки поза судовою залою.
— Можеш адвоката залишити собі. Ти звернув увагу на дату позову? Б'юсь об заклад, що справа вже закрита і вирок винесено заочно. І що вони вже закрили мій рахунок.
— Я дуже перепрошую, — промовила Тіціана. — Це моя провина. Пробач мене.
— Мені нема чого пробачати, ти ні в чому не винна. А вони най вдавляться, Ріссберг разом із судом укупі. Пане господарю! Карафку Ест-Ест, будьте ласкаві!
* * *
Незабаром вони залишились єдиними відвідувачами закладу, невдовзі корчмар демонстративним позіханням дав зрозуміти, що пора розходитись. Першою пішла до себе Тіціана, трохи згодом — Лютик.
Геральт не пішов до кімнатки, яку винаймав разом із поетом. Натомість тихенько постукав у двері Тіціани Фреві. Відчинила одразу.
— Чекала, — шепнула, затягуючи його в кімнату. — Знала, що прийдеш. А якби не прийшов, то пішла б сама тебе шукати.
* * *
Вочевидь, вона приспала його магією, бо в іншому разі він би прокинувся, коли вона виходила. А вийти мусила на світанку, ще до схід сонця. В кімнаті ще відчувався її запах. Легкий аромат іриса та бергамота. І чогось іще. Троянди?
На столику, на його мечах, лежала квітка. Троянда. Одна з білих троянд із тих квіткових горщиків, що стояли перед входом у корчму.
* * *
Ніхто не пам'ятав, що колись було на цьому місці, хто звів ці будівлі, кому і для чого служили. За корчмою, в долині, залишились руїни стародавньої будови, колись великого і вочевидь розкішного комплексу. Від будинків майже нічого не залишилось, залишки фундаменту, зарослі чагарниками ями та розкидані повсюди камінні блоки. Решту було розібрано і розкрадено. Будівельні матеріали коштували чималих грошей, тож не мали права пропадати марно.
Вони ступили під рештки зруйнованого порталу, що колись давно був захоплююче красивою аркою, а нині більше скидався на шибеницю; враження підсилював плющ, який звисав зверху, ніби зашморг. Крокували алейкою, прокладеною поміж рядами дерев. Дерева були висхлі, скалічені та потворні, ніби на них лягла вся важкість прокляття, що тяжіло над цим місцем. Алейка вела до саду. Вірніше, до того, що колись було садом. Клумби барбарису, дроку та шипшини, які, ймовірно, раніше були декоративно підстрижені та доглянуті, нині являли собою дику і безладну плутанину гілок, колючих лоз та висхлого бадилля. З плетива проступали рештки скульптур і статуй, здебільшого, як виглядало, декоративної скульптури в повний зріст. Але залишки були такими нікчемними, що не було можливості навіть приблизно уявити кого, або що ці скульптури представляли. Зрештою, тепер це було несуттєво. Статуї були минулим. Не вцілили, тож перестали мати значення. Залишились руїни і скидалось на те, що руїни тут пробудуть ще дуже довго. Руїни вічні.
Руїна. Пам'ятник розтрощеному світові.
— Лютику.
— Так.
— Останнім часом все, що могло піти не так, пішло не так. І мені здається, що саме я все зіпсував. Все, за що би я не брався, йшло шкереберть.
— Тобі так здається?
— Мені так здається.
— Вірогідно, що так воно і є. Не чекай на пояснення. Мені набридло пояснювати. А тепер пожалій себе мовчки, якщо твоя ласка. Я саме в творчому процесі, а твої скиглення мене збивають з мислі.
Лютик умостився на зваленій колоні, відсунув капелюшок на потилицю, закинув ногу за ногу, підкрутив кілки лютні.
Свіча мерехтить,
Ось вогонь вже загас
І вітер холодний січе невблаганний
Саме цієї миті повіяв вітер, раптово і сильно. І Лютик перестав грати. І голосно зітхнув.