Харлан Тзара, як виявилось, так ніколи і не дістався до Повісса.
В наступних слоїках також щось плавало, різноманітні сині та бліді паскудства. Але голів більше в них не було.
Посеред кімнати стояв стіл. Сталевий спеціально облаштований стіл зі зливним дренажем.
На столі лежало наге тіло. Тільце. Труп дитини. Світловолосої дівчинки.
На трупові виднівся слід від розтину в формі літери Y. Внутрішні органи, вийняті, були викладені по обох сторонах тіла, рівно, ретельно і впорядковано. Виглядало це точнісінько як в анатомічному атласі. Бракувало тільки позначок: мал. 1, мал. 2 тощо.
Краємо ока помітив порух. Великий чорний кіт промайнув попід стіною, глянув на нього, зашипів, шурнув крізь прочинені двері. Геральт пішов за ним.
— Пане… Рятуйте…
Хлопчик, не більше десяти років. Скулений і тремтячий.
— Рятуйте…
— Сиди тихо. Тепер все буде гаразд, потерпи ще трохи. Скоро повернусь по тебе.
— Пане! Не йдіть!
— Тихо, кажу.
Спочатку була бібліотека, в якій кружляла пилюка, що від неї аж свербіло у носі. Потім було щось схоже на салон. А потім — спальня. Велике ліжко під чорним балдахіном на підпорах із чорного дерева.
Почув шелест. Обернувся.
В дверях стояв Сорель Дегерлунд. Намарафечений, в опанчі, гаптованій золотими зорями. Поряд із Дегерлундом стояло щось невисоке, абсолютно сіре й озброєне зерріканською шаблею.
— У мене напоготові вже є слоїк із формаліном, — сказав чародій. — Для твоєї голови, виродку. Вбити його, Бета!
Дегерлунд ще не закінчив речення, упиваючись звучанням власного голосу, коли сіре створіння вже кинулось в атаку, несамовито швидкий сірий дух, спритний і безшумний сірий щур, зі свистом і розблиском шаблі. Геральт уникнув двох ударів, нанесених класично, хрест-навхрест. Після першого удару почув біля вуха подих розсіченого клинком повітря, після другого удару — легкий дотик по рукаві. Третій удар відпарирував мечем, за мить вони вже зчепились. Побачив обличчя сірої потвори, великі жовті очі з вертикальними зіницям, вузькі щілинки на місці ніздрів, шпичасті вуха. Рота створіння не мало взагалі.
Розчепились. Істота спритно вивернулась, атакувала блискавично, граціозним, танцюючим кроком, знов хрест-навхрест. Знов передбачувально. Була надзвичайно рухливою, невимовно спритною, пекельно швидкою. Але дурною.
Не мала поняття, наскільки швидким стає відьмак після прийняття еліксирів.
Геральт дозволив створінню лише один удар, якого уникнув маневром. Потім атакував сам. Рухом завченим і стократно відпрацьованим. Швидким півобертом обійшов сіре створіння, провернув обманний фінт і рубанув по ключиці. Кров навіть не встигла бризнути, коли він вже розвернув меч і поцілив істоту під пахву. Відскочив, готовий на більше. Але більшого було непотрібно.
Створіння, як виявилось, мало рот. На сірій морді ніби розверзлась свіжа рана, широко, від вуха до вуха, але не ширше, ніж на пів дюйма. Але істота не видала ані звуку. Впала на коліна, потім на бік. Ще якусь мить судомилась, безладно перебирала руками й ногами, ніби пес, якому щось сниться. Потім вмерла. В цілковитій тиші.
Дегерлунд зробив помилку. Замість того, аби тікати, він підніс обидві руки і почав скандувати закляття, лютим, гавкаючим, сповненим злості й ненависті голосом. Навколо його долоні заклубилось світло, поступово формуючись у палаючу кулю. Це трохи скидалось на те, як готують цукрову вату. Навіть смерділо так само.
Дегерлунд не встиг довершити свою кулю. Не мав поняття, наскільки швидким стає відьмак після прийняття еліксирів.
Геральт підлетів до нього, рубонув мечем по кулі та долонях чародія. Бабахнуло, ніби з розпаленої печі, посипались іскри. Дегерлунд, волаючи, випустив вогнисту сферу зі стікаючих кров'ю пальців. Куля згасла, наповнюючи приміщення запахом горілої карамелі.
Геральт відкинув меч. Ударив Дегерлунда в обличчя, розмахнувшись широко, відкритою долонею. Чародій крикнув, скулився, розвернувся спиною. Відьмак підхопив його, схопив за комір, затиснув шию передпліччям. Дегерлунд заверещав, став вириватись.
— Не можеш! — Завив. — Не можеш убити мене! Тобі не дозволено… Я… Я людина!
Геральт стиснув передпліччя сильніше на його шиї. Спочатку не надто сильно.
— Це не я! — завивав чародій. — Це Ортолан! Ортолан наказав мені! Змусив мене! А Бірута Ікарті про все знала! Вона! Бірута! Це була її ідея, її медальйон! Це вона наказала мені зробити це!
Відьмак стиснув сильніше.
— Рятууууууте! Люююдииии! Рятуууууйтеее!
Геральт стиснув сильніше.
— Люд… Допомож… Ніііііі…
Дегерлунд хрипів, з його рота густо текла слина. Геральт відвернувся. Стиснув сильніше.
Дегерлунд знепритомнів, обм'як. Сильніше. Хруснула під'язикова кістка. Сильніше. Зламалась гортань. Сильніше. Ще сильніше.
Хрупнули і змістились шийні хребці.
Геральт тримав Дегерлунда ще якийсь час. Потім різко шарпнув його голову вбік, для повної впевненості. Потім відпустив. Чародій опустився на підлогу, м'яко, ніби шовкова тканина.
Відьмак витер обслинений рукав шторою.
Великий чорний кіт з'явився ніби нізвідки. Обтерся об труп Дегерлунда. Лизнув непорушну руку. Занявчав, заплакав жалібно. Влігся поруч із тілом, згорнувшись біля його боку. Дивився на відьмака широко розкритими золотими очима.
— Я мусив, — сказав відьмак. — Так було потрібно. Вже хто-хто, а ти повинен зрозуміти.
Кіт примружив очі. На знак того, що розуміє.
Розділ вісімнадцятий
То посідаймо долі, ради бога, нехай про смерть англійських королів сумні історії в уяві зринуть. Тих скинуто, ці в битвах полягли; тих дух здолав, кого вони згубили; одні отруєні жінками, інших заколото було, як мирно спали. Всі вбиті.
Вільям Шекспір "Річард ІІ", переклав В. Струтинський
День королівського весілля тішив хорошою погодою ще від самого ранку, жодна хмаринка не затьмарювала собою блакиті неба над Керацком. Вже з самого рання було дуже тепло, спеку стишував бриз, який віяв з моря.
Від самого рання у Верхньому Місті панувало пожвавлення. Вулиці та сквери ретельно підмітались, фасади будівель декорувались стрічками й гірляндами, на щоглах здіймались прапорці. Дорогою, що вела до королівського палацу, вже від світанку простяглась довга плетениця постачальників, наповнені вантажем вози й хури чергувались з вже порожнім транспортом, вгору спішили тягоноші, ремісники, торгівці, гінці та посланці. Згодом, дорогу заповнили собою паланкіни, в яких до палацу прибували запрошені на весілля гості. Подейкували, що король Білогун заявив: "Моє весілля — це вам не хрін собачий, моє весілля мусить запам'ятатись людям надовго, про нього мають гомоніти на весь світ й по всіх усюдах". Тож, за наказом короля, урочистості мали розпочатись рано-вранці й тривати до пізньої ночі. Протягом всього цього часу гостей мали звеселяти невидані розваги й видовища.