Аж ось перед військом Жолкевського з табору вийшли на конях реєстрові козаки. Як напнуті тятиви луків, їхні спокійні лави виступили за вози. У бузковім промінні сонця, в синіх жупанах, у сірих із червоними шликами смушевих шапках, вони вкрили поле. По боках реєстрових козаків із вилами, косами, бойовими лопатами, шаблями і ціпами, в білих сорочках із закоченими рукавами парували полки повстанців. Попереду них, злегка відкинувшись у сідлі, мружився Наливайко. Попереду реєстрових під малиновим знаменом сидів на головатому коні, як степовий вматерілий вовк, Лобода. Столітній новий гетьман Шаула зостався в таборі.
Польський польний гетьман Станіслав Жолкевський наказав виступати жовнірам і гусарам. Від Білої Церкви до пониззя Росі, до олійні, в ранковому потуманні гусари заворушили крилами, а жовніри палашами — перші копита його надійного війська ступили у підталий сніг.
4-223
Жовніри і гусари попхали повітря перед собою до табору, а від табору рушили козаки. Повітря між ними бриніло і сплющувалось, і коли воно стало тонким, як лезо шаблі, жовніри та гусари ударилися з козаками й обнялися... А коли під гарматним небом вони розімкнули обійми, то кілька передніх тисяч і тих, і тих повалилися на землю мертвими...
Уночі козаки знялися. З мертвими і пораненими, з жінками та дітьми через Васильків вони рушили на Трипілля. Жолкевський лишився у Білій Церкві, бо гнатися за ними вже не стачило сил. Його військо оговтувалося тиждень: поритим ядрами полем брели, сходилися постарілі за один день ополченці та драгуни, мили у Росі закривавлені сідла жовніри, а пошарпані козаками гусари багато пили та скреготіли зубами...
На рибальських човнах козаки переправлялися через Дніпро. Синій увечері, чорний уночі, розлитий Дніпро возив на собі з правого берега на лівий не так козаків, як жінок і дітей, що тікали від польського війська вже й із довколишніх сіл. З курями і качками в кошиках та корзинах, вузлами одежі і клумаками борошна, навіть із собаками, їх натікало вже стільки, що Дніпро став схожий на ярмарок — лише невеселий. Супився Лобода. Хмурився Наливайко. Козацькі сотні, що на трипільських кручах заслонювали від Жолкевського переправу, поміж собою не говорили. Після Білої Церкви реєстрові козаки з наливайківцями перестали балакати. Щось перебігло між ними іще тоді, коли вони лише з'єдналися, ще перед боєм, коли одні волали за Лободу, а другі за Наливайка. Та, може, й те важило, що реєстрові були добре зодягнені і нагодовані, на оплаті, сукні і хлібі польського короля, а наливайківці — хто? — голота, безпритульна сірома з вилами та ціпами на підніжнім кормі... Так, насурмонені, одні та другі, тримаючи біля човнів у поводі коней, вони й переправилися через хвилі і, ступивши на лівий берег, потягнулися низови-щами на Переяслав.
У Переяславі реєстрові знову прокричали гетьманом Лободу, а наливайківці — Наливайка. Вибрали Лободу. Ставши гетьманом після Шаули, — тому під Білою Церквою ядром
відірвало руку, — Лобода взявся схиляти Наливайка до переговорів із Жолкевським. "Це нічого не дасть! Жолкевський на це не піде! — спалахнув Наливайко. — Відірватись від нього — ось що нам треба! Підемо на Лубни, за Сулу в дикі степи — там він нас не дістане!" Після цих Наливайкових слів реєстрові оточили поглядами Лободу. Лобода розмірковував. Чорноока велика його голова, що зграбно сиділа на високих, розлогих плечах, повернулася до возів, де тулилися з дітьми жінки: "Але, панове, без них! Діти й жінки нехай лишаються в Переяславі. Тут їм буде і зручніше, і легше, ніж із нами у незатишному степу. Та й ми у своїх діях будемо проворніші та спритніші! Повірте мені — це я кажу з досвіду і від серця". — "Не лишимося! Пропадемо! Поляки виловлять нас, а дітей заберуть у єзуїти! — взялися криком в один голос жінки. — Без вас нам куди й до кого?" Лобода, що найбільше в житті боявся жіночого крику, затулив вуха руками й, аби жінки відчепилися, жалкуючи, що й сам зачепив їх, закивав на знак згоди своєю великою чорноокою головою.
Напоївши востаннє коней із Дніпра, калюжним шляхом через Пирятин козаки потягнулися на Лубни, на Сулу, на Засулля.
А військо Жолкевського з'явилося у Трипіллі. Саме в цей час уверх по Дніпрі, шукаючи Наливайка, йдучи на поміч йому, піднімалися чайками запорожці — полки Кремпського та Підвисоцького. І саме в цей час із верхів'я Дніпра дув прощальний зимовий заломистий вітер. Він гостро допався до чайок, позадирав їм сторчма носи, і через те, гребучи веслами то по бурунах, то по грозовому небі, запінені чайки тупцювали на місці.
— Гармати! — крикнув Жолкевський.
Гармаші та їхні підручні випрягли коней з гармат і, рвучи одежу об терновиння, захапалися за колеса. Звірячими про-топтами вони викотили гармати на ковилеві краї сизих трипільських круч. Перехилившись горлами вниз, гармати почали довбати Дніпро. Козацькі чайки заполошились: знизу їх били хвилі, а зверху — ядра. Покалічивши кілька десятків із сотні, Жолкевський знов завернув чайки туди, звідки вони прийшли, — додому через пороги на Січ.
І перейшов Дніпро. І ринувся до Лубен: не дати козацтву щезнути у степу; оббігти їх спереду, наздогнати іззаду, зупинити, оточити й розбити.
І він знову розпочав гонитву. Хоча Лнуш Острозький і Радзивілл до нього ще не прийшли, до його головного війська та загонів Збаражського та Струса, Ружинського, Огінсько-го, Ходкевича, Станіславського, Лепшеня, Буйвіди, Курце-вича вже додалися драгуни Потоцького та команди двох його рідних братів, а також команди братів Пшерембських, загін черкаського старости Олександра Випгневецького, загони Фредра, Собеського, Бекеша, Чарниковського, Плесневець-кого, Заславського, Даниловича, Улясницького, Гербурта, Щасни-Гербурта, Ковачовського, Горностая, Гурського, Тарнавського, Білецького і Сладковського, одне слово, тепер Станіслав Жолкевський був на добрячім коні!
Від Козловського він довідався: нижче за двадцять верст від Лубен, біля Горошина через Сулу є мілководдя — давній татарський напрямок-брід в Україну. Не роздумуючи, Жолкевський послав туди Струса, Ружинського та Випгневецького, аби вони, скориставшись тим бродом, забігли козацтво спереду та замкнули собою степ. Жовнірам пана Білецького та гайдукам Ходкевича він наказав прив'язатися до відступаючого козацького табору і не давати повстанцям спокою ні вранці, ні вдень, ні увечері, ані вночі. А сам тим часом із головними полками та загонами посопів до Лубен.