Муляли Жолкевського й запорожці. Ще перед Пиковом, на початку Великого посту, Жолкевський послав на Січ трьох ротмістрів і дипломата Хлопіцького, аби вони наобіцяли низовикам, що польський король відміняє указ про виловлення та повернення тих сіромах, що повтікали на Низ від панів і поробилися козаками; що король має намір збільшити реєстрове козацтво з числа запорожців і поставити їх на постачання з казни; посланці ще неодмінно мали нагадати низовикам, як два роки тому, будучи на боці поляків, Наливайко порубав їх під П'яткою... Одне слово, Жолкевський наказав ротмістрам і дитшоматові-шпигуну Хлопіцькому переконати січовиків, аби на поміч вони Наливайку не йшли... І що з того вийшло? А те, що запорожці ротмістрів і Хлопіцького побили киями та прогнали... А втім, по відвідинах посланців Жолкевського січовики розділилися на дві половини. Одна половина на чолі з Микошинським проголосила "так йому, відступнику, й треба! нехай погибає!", а друга половина — "йти!". Іти виручати Северина Наливайка. Два запорізьких полковники — Кремпський і Каспар Підвисоцький — узяли сотню чайок і через пороги вверх по Дніпру пішли на виручку...
У шатрі після першої ж чарки посовілі з дороги гості Жолкевського, так майже нічого й не кинувши в рот, порозставляли на скатерті лікті, поопускали на них набряклі втомою голови і пірнули в сон. У кожного з них за спиною стояло по двоє пахолків, аби хто не зсунувся з лави — не впав. Слуги накинули на спини сплячих білі овечі коци, і вояки похроплювали з-під них, немов з-під кучугур.
Жолкевський вийшов із шатра — вишняк стояв білий! Але не від цвіту, яким ось-ось мали роз лупатися бруньки, а від снігопаду. "А незабаром тиждень Світлого Воскресіння! — подумав Жолкевський. — Дива!.." Несподіваний сніг, продовгуватий, як гусяче пір'я, не поспішав. Злегка похитуючись, він коливався перед Жолкевським і не пах йому свіжою паскою... На мосту через Рось чорніли, йдучи, війська. З-поза Росі, від поля, від Гострого Каменя, де став табором Наливайко, донісся ледь чутний гомін. Жолкевський прислухався. Серце його заштовхалося. Поволеньки гомін з табору Наливайка почав розростатися і накочуватися, так що тепер уже в польного
гетьмана сумніву не було: "Вони з'єдналися! Лобода, Шаула і Наливайко — вкупі! Не встиг я його приконати, поки він був один!.."
— Будіть панство! — крикнув Жолкевський і вискочив на коня.
За хвилину князі, староста, підстароста, полковники, пан Станіславський і князь Огінський, що нахопився в темряві перед мостом, вже цокотіли кіньми на той, білоцерківський берег Росі. Кожен із них уже знав, де йому з військом стати і що робити.
Уся надія в Жолкевського була на гармати, гусарів і драгунів. Через те ще в шатрі він усім наказав: гармати вивозяться наперед, на постріл від табору Наливайка. Навколо — ландскнехти, пікінери, орендарі й ополченці. Ледь засіріє, гармати б'ють по зв'язаних ланцюгами козацьких возах. Ядра роблять у возах проломи. У ті проломи кидаються ландскнехти, пікінери, орендарі й ополченці. Коли ж на ландскнехтів, пікінерів, орендарів та ополченців нападе козацька кіннота, на неї з боків насядуть гусари і драгуни, а від Росі — жовніри. Гайдуків, стражників і мадярів він вирішив притримати біля себе на той випадок, коли доведеться в бою щось латати...
Усе треба робити навально.
"Вони об'єдналися! Наливайко, Шаула і Лобода — під однією хоругвою!" — кипіло в Жолкевському, коли він проїжджав попри гусарів, що, готуючись перед боєм, підвечерювали коней і діставали з тороків свої сталеві кіраси. Під смолоскипами біля ополченців-шляхти метушилися тіні, бо кожен зацний шляхтич, вирушаючи у похід, брав із собою ще й троє слуг. "Козаки при повному зборі, і вам тепер, дзя-ди, буде не мед!" — думав Жолкевський, минаючи підсвітле-них снігом жовнірів.
Сніг погустішав і пішов лапатіше. Гомін у козацькому стійбищі стих. Жолкевський насторожився до краю. Він відпустив воєначальників на їхні місця, замінив гнідого коня на білого, обкутався білим коцом і, проминувши лозняк, по неторканому снігу викрався в поле. У німім зависанні сніжин, один серед поля, він нечутно під'їхав під дику грушу, що са-
мотньо ячіла неподалік козацького табору. Груша чорніла від табору близько, ще би трохи — і дістала своїм скарлюченим віттям до його крайніх возів: вона стояла від них на постріл із пістоля. Тільки-но Жолкевський заховався за її чорнобокий стовбур, як тиша, що обгорнула табір, зірвалася, ніби хто її враз настромив на списи.
— Наливайка!
— Лободу!
— Шаулу!
Тисячі козацьких голосів вибухнули в таборі так, що зупинився іти навіть сніг! А Станіслав Жолкевський спочатку нічого й не уторопав. Козацькі голоси змагалися посеред табору, напливали з двох боків. Спочатку одні, потім другі. Голоси впиралися в голоси, й подекуди поміж ними зблискувала стрілянина.
— Гетьманом Лободу!
— Гетьманом Наливайка!
— Шаулу!
"З трьох вони обирають собі спільного гетьмана! Найшли час! Тут, коли все на терезах, — жити їм чи не жити, — вони змагаються між собою за гетьмана! Ну ж і веселий проклятутдий народ! Вони не бояться нічого!" — від цієї останньої думки Жолкевському стало моторошно.
Сніжини перед очима взялися ледь помітною синню, і саме в цю світанкову мить у нього над головою на груші розірвалося перше ядро. Його гармаші взялися за роботу. До свого стану Жолкевський кинув коня галопом. Кінь, вириваючи копитами з-під снігу грязюку, чимдуж уже скакав, а в спину Жолкевському ще неслося:
— Лободу!
— Наливайка!
— Шаулу! Шаулу!
— Слава Шаулі! Слава! — вже не в два голоси, а в один горланили козаки.
Жолкевський усе зрозумів: реєстрові козаки не помирилися з наливайківськими. Реєстрові хотіли мати як над собою, так і над усіма, гетьманом Лободу, а наливайківці — Наливайка. Та накричавшись, одні й другі зійшлися на Шаулі,
бо вже розпочався бій. "Наливайка не вибрали! Наливайка скинули!" — шепотів Станіслав Жолкевський і дякував Богові, що йому почало зблискувати везіння...
Гармати били без продиху. Ядра летіти зграями. Круглі чорні балабухи шваркотіли над полем і, не долітаючи до козацьких возів, заривалися в землю, рохкали, а вже тоді вибухали.