П'яний Голубінка на зауваження отця Михайла зневажливо махнув рукою.
— Виберемо, — гукнув він до вуйка Ілаковича, — виберемо не по три, а по чотири делегати… своїх делегатів і не дамо слова на зборах тій банді. Не дамо, татку!
— Не дамо! — гримнув кулаком об стіл отець Олександр, аж жінки ахнули. — Не дамо! А тепер вип'ємо за погибель наших ворогів живих і ненароджених — го-го-го! Ну, піднімемося, брати, ану, давайте одноголосно: "Згинуть наші воріженьки". А пробачте, ми… на тризні по біднім Аркадію. Ну, нічого… нічого… ми собі надолужимо зате на зборах "Просвіти". А тому бандитові, що довів бідного Аркадія до могили, потрощимо кості. Я перший, го-го, як допаду його своєю палюгою…
— Про це пізніше, отче добродію, пізніше, — з усіх боків почали зацитькувати отця Олександра священики.
Була вказівка з самого єпископського ординаріату, щоб випадок на вічі в Калиниці не розголошувати; крім того, дружина й дочки покійного знали про цей випадок тільки те, що на вічі покійний розхвилювався і це призвело при його прогресуючому склерозі до крововиливу в мозок.
— Отця Олександра вже зовсім знеміг алкоголь, — відізвався отець Михаїл.
— Кого це ви збираєтесь знешкоджувати, отче Олександр? — спитав з кривою посмішкою отець Кушнір. Племінниця Оля, яка саме проходила повз їх столи з кошиком накраяного хліба, стала як вкопана.
— Шановний канонік, як теє… трохи, то завжди збирається трощити комусь кості, — поспішив пояснити Олі вуйко Ілакович.
Ольга подивилася на нього з виразом такого недовір'я в очах, що той, не знаючи, що робити від збентеження, нахилився до своєї дружини й поправив їй шпильку у волоссі.
За світським столом хтось розповідав анекдот, і при столі деканів спроквола втихомирювалося.
— "А як же вам, Іване, живеться?
— Я тепер не Іван, тільки Джон!
— Про мене хай буде і Джон. А що ви вранці робите?
— Нічого не роблю. Лягаю на веранду й лежу.
— Приємна робота. А що ви, Джоне, ополудні робите?
— Теж нічого не роблю. Лягаю на веранді й газету читаю.
— А що ви, Джоне, ввечері робите?
— Лежу на веранді й слухаю соловейка.
Приходить той чоловік додому, а жінка питається:
— А що там наш брат Іван поробляє?
— Та він, — каже чоловік, — уже не Іван, а Джон.
— Хай буде Джон, — відповідає жінка. — А що там наша братова Варвара?
— То вже, жінко, не Варвара, а Веранда…"
— Вульгарно й примітивно, — скривила губи молода Ілаковичка, а тітка Рузя, до свідомості якої долетіла тільки остання фраза, запитала голосно:
— Чому Веранда? Має бути Барбара.
Ближчі до тітки Рузі вибухнули сміхом. Зчинився веселий гамір. Коментарій тітки Рузі пішов колом. Отець Свійко аж вухо прикладав до столу від сміху.
— Чого вони сміються? — питала тітка Рузя в Гука, що, заглиблено обдивляючись рибу на своїй тарілці, не чув ні дотепу, ні коментаря до нього.
— Не знаю. Запитайте їх!
Але тітка Рузя не мала кого запитати, бо до кого лише зверталась, той знову піднімав регіт.
— Здуріли люди, — спокійно вирішила тітка Рузя і взялася за рибу.
Перед білим м'ясом подали вишняк. Тепер уже ніхто нікого не припрошував. За столом утворились гуртки й напівжартома-напівсерйозно виривали пляшки з рук.
Отець Нестор наспівував на вухо молодій Ілаковичці:
…бодай тебе, бодай мене…
бодай нас обоє…
Яке в тебе, таке в мене
личко рум'яноє…
Тітка Несторова відчула мігрень і пішла до ванькира прилягти трохи. Безбородько спіймав Нелю, що проходила повз його крісло:
— Сідайте трохи. Чужі люди гостяться, а вас жодної, крім пані добродійки, не видно за столом.
— Це наш обов'язок, — відповіла скромно, але присіла між ним і кузиною Аврельцею, бо була справді втомлена й голодна.
Безбородько з сміхом вихопив у когось пляшку з вишняком. Потрясаючи нею на чиїсь погрози, він нахилився до Нелі і заговорив якимось незвичним, ніжним голосом:
— Якщо не бридитесь, Нелю, то наллю вам до моєї чарки?
— Знатиму ваші думки.
— Мої думки? — кинувся наче вколений, але миттю приховав своє збентеження сміхом.
Неля спроквола підняла чарку, і тоді на Безбородька війнув запах конвалій, що одурманив його до краю. Гострий запах туалетного мила запаморочив йому голову. Він не бачив нічого, нікого — лише одні Нелині пальці, що тримали ніжку чарки. Аптечно чисті, вузькі, з опуклими, лагідними нігтями, вони в одну хвилину стали для нього символом всього недосяжного в житті.
Про таку красу доктор Безбородько не міг мріяти навіть з титулом доктора.
А проте — він відчув це гостро, до болю в серці — безумно прагнув цієї чарівної краси. Діставши такий скарб до рук, міг би нарешті скинути з себе тавро свого міщанського походження, замилити очі всім цікавим щодо його минулого. Як сказав той Суліман? "Гарна жінка… гарна жінка… то великий клопіт для чоловіка, що потребує грошей…" Нелюся не була б клопотом.
— Що вам, докторе? — спитала Неля, бо видався їй якимось зміненим на обличчі.
— Нічого, Нелюсь, — прошептав і, ніби шукаючи чогось під столом, незручно поцілував її у самі нігті лівої руки.
Тітка Рузя, від пильного ока якої нічого не могло сховатися, помітила цей нескромний поцілунок і запищала високим сопрано:
— Скажіть там, пане докторе, щоб відчинили двері, а то декому душно!
Замість відповіді, Безбородько схопив пляшку й налив собі одну за одною дві чарки.
До голубців подали пиво. Воно не було найкращим, але гості хапливо накинулись на нього. В їдальні дійсно ставало душно, і, незважаючи на протяг, треба було відчинити двері.
Повідкидавши, ніби для рівноваги перевантажених черев, свої туші на спинки стільців, чоловіки, сонні й пересичені, ліниво смоктали пиво. Жінота нишком подрімувала.
— Чи ви чули? — пролунав чийсь на диво тверезий голос від світського столу. — Цей англійський журналіст, що приїздив до Варшави, мав розмову з нашими послами з УНДО. Кажуть, ніби хтось бачив там за сніданком за одним столом з послом Шийкою…
— Та як дурний русин[84] платить, то чому б розумному англійцеві не попоїсти! — добродушно зареготався отець Свійко, а кілька голосів приєднались до нього.
— Так не можна дивитися на справу, — несподівано для всіх обізвалася молода Ілаковичка.
Отець Олександр вмостив окуляри на ніс і, перехиливши голову, придивився до особи, що подала такий голос.