Коли Йосиф удвох з Філіпчуком взялися складати машину, виявилося, що деяких деталей зовсім бракує, а деякі непридатні за розміром або остаточно з'їдені іржею. Треба було їх замінити новими, що в умовах Нашого — не так легко.
Завадка так захопився роботою, що забув про свої болі у суглобах і працював з Бронком від світанку до зорі. Правда, сам хазяїн теж не покладав рук. При своїй ведмежій силі він працював за батька й сина, разом взятих. Приходив на роботу, як завжди, елегантно вдягнений, переодягався тут у латані штани та сорочку і кидався на роботу з таким завзяттям, начеб вона мала бути його останнім рятунком.
Найгірше почував себе Бронко. Непризвичаєний до фізичної роботи, він у перші дні, особливо вранці, коли доводилось йому схоплюватись з ліжка, не міг зігнути спини. Мамі, аби тато не чув, скаржився, що йому так повитягувало руки, що вони, здається, стали нижче колін. Йосиф раз випадково підслухав, як мати, голублячи сина, радила йому побільше маркувати на роботі, за що й дісталося по добрій пайці богу, матері й синові.
Подумаєш, паничик який, мамин синок, руки йому повитягувало! Йосиф у його віці гатив молотком по ковадлі, що аж іскри розприскувались. Нічого, нічого, звикнеш до роботи, мамин синку, а колись, може, ще й "дякую" татові скажеш за неї.
І справді, Бронко дуже скоро звик, а що дивніше, на очах навіть поправлятись став. Не те щоб набирати сала, але почав мужніти хлопець. Апетит, що з'явився після такої примусової фізичної зарядки, і здоровий сон після всього робили своє.
За весь час роботи були вони на харчах Філіпчука. Коли першого дня роботи принесла Філіпчукова жінка обід (Завадка подумав, що хоч він і старий, але з таким "нещастям" таки не оженився б), Кость відповідним тоном нагадав їй, щоб на другий день не забула взяти з собою ще пару ложок і вилок.
Гей, гей, їда з спільного горщика! Що ж може більш зріднити людей? Оці обіди з спільної миски нагадали Йосифові військові походи по скелястих горах Боснії та тамтешніх чорнооких, тонконосих дівчат. Ех, як ненавиділи ті боснячки австрійський блакитний мундир і як гаряче вміли вони любити хлопців, що носили його!..
Оцей спільний труд багато де в чому спричинився до того, що Йосиф Завадка змінив свою, породжену першими враженнями, думку про Костя. Він і надалі дотримувався думки, що молодий Філіпчук — надто галасливий, що немає в нього скромності й на зламаний шеляг, що та його самовпевненість іноді стає просто блазнівською, але все оце — шумилиха на качані кукурудзи, під якою все ж таки криється здорове зерно.
Слова — полова, діло — диво, робити діло Кость умів, дай боже кожному так! Не минуло й три місяці (останній місяць, правда, Філіпчук прийняв чоловіка), а друкарська машина вже стояла готова до експлуатації. Звичайно друкарні Філіпчука, якщо можна вжити цього гучного слова, було далеко до того, що мав у себе Леон Зілінський. Та коли зважити, що друкарня постала не людською кривдою, не шахрайством і що це була перша українська друкарня в Нашому з часу його існування, то ясно, що не могло бути й порівняння між одним і другим підприємством.
Настав день, коли Бронко був прийнятий друкарським учнем у першу українську друкарню у Нашому.
При цій нагоді зворушений Філіпчук сказав ось які пам'ятні слова:
— При людях і для людей я Бронкові принципал, а він — мій підлеглий, інакше воно й не може бути, прошу я вас. Але я був би останньою свинею, якщо б коли-небудь забув, скільки ви з сином вклали безкоштовної праці в те, щоб поставити підприємство на ноги. Але мало того, що підприємство "стало на ноги", воно ще мусить "іти", а щоб піти — для цього потрібні йому гроші. Ви, пане Завадко, скажу вам в очі, — розумний чоловік. Це дуже файно, прошу я вас, з вашого боку, що ви не настоюєте, щоб я платив учневі. Ви ж знаєте, що поки що, але це, — згадаєте моє слово, — тільки поки що! — єдиним моїм "прибутком" є проценти, які я мушу платити за борги.
— А ваш тесть? — натякнув Завадка на одну розмову поміж ними.
— Мій тесть? Ого, мій тесть — стріляний птах! Він доти обіцяв золоті гори, доки я не зав'язав собі світ з його дочкою, а тепер… тепер він відмовляється. Але не думайте собі, він дасть, що обіцяв, але він хоче насамперед побачити, в що він має вкладати капітал. Хитрий, старий лис! "Ти, Костю, бийся, як риба об лід, постав підприємство на ноги, пусти його в рух, а коли вже все буде гаразд, прошу я вас, коли вже не буде жодного риску, — я тобі допоможу!" Але я маю надію, що за ті чотири роки, що Бронко вчитиметься в мене, я підтягну друкарню, а там старий розщедриться, підкине грошенят, і все буде ол райт, прошу я вас! Все ж таки, пане Завадко, як то кажуть, брат братом, а бриндза за гроші! Я вам говорю заздалегідь, що так платити Бронкові, як оплачує робітників Зілінський, я не зможу.
— Я це знаю, пане Філіпчук…
— Ви то тепер знаєте, — грубо перебив його Кость, — а потім будете говорити, що я вам дитину експлуатую! Ви беріть, прошу я вас, під увагу, яку клієнтуру має Зілінський, а яку матиму я… У Зілінського, проше пана, друкуються всі державні видання. Так чи ні? Газета польська, щоденник, прошу я вас, друкується в нього! А скільки за рік він видруковує візитних карток, шлюбних повідомлень, запрошень, афіш, анкет? А крім того, прошу я вас, хоч то друкарня нібито приватна, але пан староста завжди знайде спосіб, щоб хоч під Новий рік підкинути якусь дотаційку. А хто мені підкине допомогу?.. Я вже не говорю про клієнтуру, яка перепаде мені…
Завадка подумав про себе, що Філіпчук говорить тепер про ці самі справи значно пониженим тоном, ніж чотири місяці тому, коли тільки закладалася друкарня. Тоді пан принципал літав у хмарах, а тепер життя примусило його ходити пішечком по землі, тому й заспівав інакше.
— Ви мені, може, нагадаєте, що у Нашому виходять аж дві українські газети. Але яким тиражем? Вони обидві разом становлять, прошу я вас, одну третину тиражу нашівського польського щоденника. А щодо іншого, то що? Дуже наші русини замовляють собі візитні карточки? І що він напише на ній? Хіба "безробітний"? Підприємство підприємством, а на ці справи, прошу я вас, треба дивитись реально.